У цій війні кожен має свою історію, але є ті, чиї долі переплелися особливо міцно. Це історія батька і сина Роспопи Миколи та Романа з Прикарпаття, які разом зі зброєю у руках стали на захист Батьківщини.
Косметологія FineLine пропонує лазерну епіляцію на новому 3000w апараті. Спробуйте перший сеанс на ділянку пахв безкоштовно. Переконайтесь у ефективності!
Історією захисників поділились на фб-сторінці 102 бригади ТрО, передає Правда.іф.
“Тату, я йду з тобою”
Коли 24 лютого 2022 року ворог перейшов кордон, вони не чекали. Батько вирішив, що його обов’язок – стати на захист України. Але він не знав, що за кілька хвилин після цього рішення задзвонить телефон.
— “Куди йдеш?” — запитав син.
— “До військкомату.”
— “Я з тобою.”
Так вони пішли разом. Добровільно, без роздумів. Вони знали, що ворог не зупиниться. І не могли стояти осторонь.
Рідні, що підтримують і чекають
Мати важко переживала їхнє рішення. Син і чоловік пішли на війну – це удар, якого не побажаєш жодній жінці. Але вона розуміла: вони не могли вчинити інакше.
— “Підтримуємо, але страшно. Дуже страшно. Війна — це не новини по телевізору, а реальні люди, які не повертаються додому…”
Їхній будинок знає, що таке втрати. Сусіди, друзі, знайомі – дехто загинув, дехто воює. Син і батько стали частиною цього фронту.
Два покоління у війську: що змінилося?
Коли вони потрапили на службу, все було інакше. 2022 рік – час, коли волонтери були головним тилом, а кожен боєць шукав амуніцію власними силами. Вони згадують, як приходили з “порожніми руками”, як підрозділи складалися з тих, хто просто знав, що треба захищати країну, але ще не мав жодної військової підготовки.
— “Ми прийшли махновцями”, – з усмішкою згадує батько.
“Але війна швидко навчила. Тепер новобранці приходять у краще підготовлені підрозділи, де переймають досвід у тих, хто вже пройшов крізь бої. Вони проходять додатковий вишкіл, злагодження у складі підрозділів та отримують усе необхідне спорядження. Забезпечення та рівень підготовки військових у порівнянні з початком повномасштабного вторгнення значно покращилися та перебувають на високому рівні.”
— “Сьогодні ми знаємо, що робити. Головне – слухати, дивитися, не втрачати пильності. Це рятує життя.”
Чому вони не зламалися?
— “Не маєш права зламатися, бо вдома чекають.”
Батько говорить це спокійно, але в його голосі – сталь. На війні найважливіше не тільки зброя чи техніка. Найважливіше – мати причину боротися. І для них ця причина – рідні.
— “Що допомагає триматися? Побратими, друзі, сім’я. Ми тут – друга родина. Ми знаємо, що якщо один впаде, інший підніме.”
Чи зробили б вони це знову?
Якби вони могли повернути час назад, чи залишилися б вдома? Відповідь миттєва:
— “Пішли б знову. Це наша земля. Нам її захищати.”
Вони не чекають, що їх будуть вважати героями. Вони просто виконують свій обов’язок – так, як його розуміють.
Погляд у майбутнє:
— “А що після війни?”
Батько і син переглядаються. Вони не будують далекосяжних планів. Головне зараз – перемога.
— “Жити. Працювати. Відбудовувати країну. Але поки що – воювати.”
У цьому їхня сила. У цьому – сила всієї країни.
— “Не бійтеся. Це наша земля. Ми тут не просто так. Кожен робить свій внесок у перемогу.”
Відповідно до Указу Міністра оборони України, за сумлінну службу, відвагу та особистий внесок у захист України Миколу Роспопу нагороджено «Хрестом Сил територіальної оборони», а Романа Роспопу – «Хрестом пошани».
“Ці відзнаки є свідченням не лише їхньої відданості військовій справі, а й визнанням самопожертви та високого професіоналізму у виконанні бойових завдань. Вони є прикладом незламності духу та відповідальності перед державою та народом України”, – додають у бригаді.
