Про захисника Маріуполя Юрія Лисоконя на псевдо Добродій уже півтора року немає жодної звістки. У військовій частині повідомили, що він потрапив під авіаудар. Але тіла «азовця» ніхто не бачив. Йому було лише 38 років.
Про це розповідає Правда.іф з посиланням на Репортер.
Його дружина Наталія Угрин-Лисоконь сподівається, що одного щасливого дня чоловік повернеться додому. А поки чекає, присвячує Юрію свої вірші, які вмістила у поетичну збірку «Ти живеш!».
Життя на двох
Наталія завжди вважала, що в неї з Юрієм одне життя на двох. Бо вони всюди були разом: у садочку, в школі. Та знайомі, як не дивно, не були. А потім одного дня в її під’їзді вибило світло.
Юра на той час працював електриком, тож зремонтував. Постукав у двері спитати, чи все гаразд. І Наталія побачила ввічливого, розумного чоловіка, який вирізнявся своєю розмовою. Згодом вона забула про цю коротку зустріч, але пізніше вони таки познайомились.
Відтоді Наталія та Юрій разом. 17 вересня минуло 17 років їхнього подружнього життя. Наталія каже, їй імпонує число 7, а також два дні тижня – п’ятниця й субота. І хоч не надає великого значення числам, та сподівається, що чоловік повернеться саме в п’ятницю або суботу. І то буде 7 число.
З Бурштина до «Азова»
Змалку Юрій Лисоконь виховувався у патріотичній родині. Прищеплена любов до Батьківщини вилилась у перший прояв патріотизму під час Помаранчевої революції. Тоді Юрій був одним із охоронців Майдану. Через 10 років брав участь у революції Гідності, волонтерив, був активним членом ГО « Майдан-Бурштин».
У 2015 році саме любов до України привела Юрія на схід. Він тоді працював машиністом насосних установок Бурштинської ТЕС, але звільнився й пішов військовим відеооператором у редакцію газети «Чорне сонце» полку «Азов». Вважав, що саме в «Азові» зможе найкраще захистити свободу України, адже «азовці» – добровольці, свідомі патріоти, як і він. Після роботи оператором, у 2016 році, сформував у полку кінологічний підрозділ. Вірним другом Юрія Лисоконя була собака Спарта.
Він мало розповідав рідним про війну, оберігав їх від переживань. Так, у 2019 році на Світлодарській дузі Юрій отримав перше поранення. Але з Наталією поділився своїми думками лише пізніше. Думав тоді, що більше не побачить коханої дружини і дітей.
27 червня 2019 року президент Зеленський нагородив Юрія Лисоконя медаллю «За військову службу Україні».
Тут справді пекло
У лютому 2022 року Юрій приїхав додому на ротацію та розповів дружині, що в будь-який час його можуть викликати на базу. Що насувається війна – ані слова. Наталія все розуміла, відчувала, але не розпитувала.
Через тиждень його викликали в Маріуполь. На прощання сказав: «Головне – повернутися живим». Наталія дуже добре запам’ятала ці слова. То був вівторок, 22 лютого…
В лютому Маріуполь ще не був у повному оточенні. Але з кожним днем ставало все важче. У квітні захисники перебрались на Азовсталь. Ворог намагався знищити їх усіма можливими засобами. Ситуація ускладнювалася й тим, що в бійців не вистачало їжі, води, медикаментів. А вони ще й ділилися усім з цивільними, які також перебували на Азовсталі. Воїни помирали від зараження, навіть від легких поранень, бо їм бракувало ліків.
Тоді Юрій написав дружині: «Тут справді пекло». Наталя каже, вона б там померла лише від болю та відчаю. А вони трималися. Напевно, їм додавало сили те, що їх чекають удома.
Я молилася за Юру
З Юрієм у дружини телефонний зв’язок був менше тижня. Уже 2 березня зв’язок зник. Наталія не знала, чи він живий. Та на початку квітня зв’язок відновився. Вкрай рідко приходили смс-повідомлення. А голосу чоловіка Наталія Угрин-Лисоконь не чула з лютого 2022 року.
8 травня, за тиждень до того, як гарнізон Маріуполя за наказом командування припинив спротив, їй повідомили про загибель Юрія. Сказали, що він загинув від авіабомби і все згоріло. До того жодних поганих передчуттів у Наталії не було. «Якраз у ту годину, як виявилося пізніше, я молилася за Юру», – згадує дружина.
Указом Президента України від 28 липня 2022 року за особисту мужність та самовіддані дії, виявлені в захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність військовій присязі старшого сержанта Юрія Лисоконя нагородили орденом «За мужність» (посмертно).
Не помирай. Пиши мені
Їй завжди здавалося, що Юрій нічого не боїться. Біля нього і вона не боялась. З ним була у безпеці. Перебуваючи на Азовсталі, чоловік якось написав дружині: «Пиши мені, дбай про наших дітей, люблю тебе, пам’ятай це завжди». Тому вона продовжувала писати. Весь свій біль і любов виливала у проникливі вірші, які згодом стали основою поетичної збірки «Ти – живеш!».
Юрій Лисоконь неодноразово казав, що її вірші – то його зв’язок із нею. І ще до війни хотів допомогти дружині видати книгу, але за цю справу взялася директорка Бурштинського ліцею №3 Руслана Лащ. У ліцеї працює і Наталія. Тож завдяки небайдужим людям 19 червня 2023 року збірка «Ти живеш!», присвячена чоловікові, побачила світ. Як розповідає сама авторка, ця книга – листи її душі, хатинка для їхніх з Юрієм мрій, спогадів і переживань.
Пиши, коли забракне слів,
Забракне сліз, не стане віри.
Коли судитимуть без міри,
Коли повчатимуть щораз,
Не доторкнувшись ран у нас.
Напевне, зараз їхній час.
Пиши себе… розбиту й кволу…
Збагнувши хто є твій Пилат,
Станеш сильніша у стократ.
Байдужість – вибір лиш слабких,
А ти не з тих, і ми не з тих.
Для нас нема доріг легких.
Не помирай! Мені пиши.
Твій кожен лист – до тебе крок,
Для інших – списаний листок.
І кожна сповідь – на стіні
Німа молитва із душі.
Не помирай. Пиши мені.
Наталія продовжує писати. І дуже хоче, вірить, що колись він візьме в руки її книгу та ще раз відчує ту велику любов в її серці.
У Бурштині, на одній маленькій будівлі, є слова Івана Франка: «Лиш борися – не мирися. Краще впадь – але не зрадь!». Юра завжди боровся. Він був готовий віддати життя для того, аби ми жили у вільній країні. Він писав мені: «Молися і все буде добре». Може, я просто дуже хочу, аби Юра був живий. І тому не вірю, що його нема. Я не знаю і не можу цього пояснити. Але тіло Юри не повернули. Я чекаю Юру живим, – каже Наталія.
