Щодня о 9:00 волонтерка Олена Стрінжа у Бурштині виходить на вулицю Бандери та зупиняє рух. Так жінка вшановує пам’ять свого чоловіка й усіх військовослужбовців, нагадуючи людям про національну хвилину мовчання.
Про втрату чоловіка, волонтерство і хвилину пам’яті Олена Стрінжа розповіла Суспільному.
“Автобуси, які мають свій графік, усе одно зупиняються”. Як люди у Бурштині реагують на хвилину мовчання, яку проводить Олена Стрінжа
Олена Стрінжа допомагає Збройним силам України з 2018 року. Всіх військових — знайомих і друзів — називає побратимами. Жінка ходить у “пікселі” — форму отримала від бійців військової частини, у якій служив її чоловік. Каже: для неї — це спосіб висловити шану тим, хто боронить Україну.
Хвилину мовчання Олена Стрінжа почала проводити 12 серпня 2025 року — у день похорону свого друга Романа Гречуха.Відтоді вона робить це щодня.
“То був серпень. Я ховала побратима. І в той самий день зранку ми вийшли на хвилину мовчання. На ту хвилиночку можна зупинитися будь-де й у будь-який час. Кожен має стати і віддати шану. Бо вони це заслужили”, — говорить жінка.
Вона каже: щодня зупиняти рух на вулицях їй не страшно. Навпаки — радісно, коли люди спиняються, сигналять на знак поваги та разом із нею вшановують пам’ять загиблих.
“Автобуси, які мають свій графік, усе одно зупиняються — і люди виходять. Приємно, дуже приємно, коли люди розуміють. Це викликає дуже великі емоції”, — каже Олена.
Вона додає: трапляється, що автівки не зупиняються та проїжджають, але так буває не часто. Також, з її слів, не всі жителі Бурштина долучаються до хвилини мовчання.
“Бачу, хтось ігнорує, йде собі далі. А от молодь здебільшого зупиняється”, — розповідає жінка.
“Він завжди мені казав: “Будь до кінця. Підтримуй наших хлопців”. Як Олена Стрінжа допомагає ЗСУ
Олена Стрінжа — мати трьох дітей і бабуся трьох онуків. Вона була учасницею Помаранчевої революції у 2004 році та Революції гідності у 2014. Жінка сім років передає на фронт одяг, техніку та продукти. А з початком повномасштабної війни сама їздить на схід країни і везе усе необхідне тим, хто на передовій.
“Живу і виконую роль і мами, і тата. Мушу… Він завжди мені казав: “Будь до кінця. Тримайся такою, яка ти є. Підтримуй наших хлопців, навіть якщо мене не стане. Ніколи не здавайся й нікому не показуй свій біль”, — пригадує Олена.
“Я ніколи б не подумала, що поховаю свого чоловіка. Я казала: “Коханий, ти навіть мені такого ніколи не кажи”
Чоловіка Олени Іллю Стрінжа мобілізували у травні 2022 року. Він служив у 52 окремому стрілецькому батальйоні. Загинув під час виконання бойового завдання у лютому 2025 року. Дружина каже: добре пам’ятає їхню останню розмову. Напередодні виїзду на передову чоловік подзвонив і попросив показати дітей. Після цього він більше не виходив на зв’язок.
“Ілля подивився на них, почав плакати. І я плачу, й діти плачуть. Потім він зі сльозами закрив бус і поїхав. Пізніше мені подзвонив побратим і сказав: “Іллюша їде додому”. Я зраділа, подумала, його спишуть, а він каже: “Ти мене не зрозуміла, він — назавжди додому, він — “двохсотий”, — пригадує жінка.
Вона каже, ніколи не могла подумати, що поховає свого чоловіка. У дні, коли особливо важко, Олена йде на цвинтар та вмикає улюблені пісні чоловіка.
“Посиджу, поплачу та й піду додому. Поговорю з ним. І я знаю, що відкрила свою душу біля чоловіка. Так не вистачає його. Його усмішки, його рук, його ласки — не можу передати вам той біль. Я ніколи не подумала, що я поховаю свого чоловіка. Я все казала: коханий, ти навіть мені такого ніколи не кажи”, — каже жінка.
“Хвилина мовчання має бути не тільки у серцях”
Коли Олена Стрінжа приходить на цвинтар, де поховані військові, вона зупиняється біля кожної могили. Багато з полеглих працювали з нею, інші були близькими знайомими чи сусідами.
“Знаєте, всі кажуть: герої не вмирають. Герої вмирають. Всі вони тут — герої”, — говорить Олена Срінжа.
Жінка каже: зупинка руху під час національної хвилини мовчання — спосіб нагадати, що за свободу України “стоять” живі люди, їхні долі, імена й історії, про які всі повинні пам’ятати.
“Хвилина мовчання має бути не тільки в серцях, як кажуть, а треба виходити і зупиняти дорогу, щоб кожен усвідомив, що це — важливо”, — каже Олена Стрінжа.
