Дружини полеглих українських військовослужбовців з різних міст України взяли участь у психологічно-рекреаційній програмі “Джерело сили”. Її проводила канадська благодійна організація “Maple Hope Foundation” у реабілітаційному центрі “Франко-Ґражда”, що в селі Пороги Солотвинської громади на Івано-Франківщині.
Під час програми 12 учасниць працювали з психологами, вчилися трансформувати біль втрати на любов і вдячність. Жінки ділилися своїми переживаннями та розповідали про знецінення суспільством їхнього горя. Також учасниці ходили на екскурсії та займалися відновлювальними практиками.
Як саме варто спілкуватися із жінками, які втратили на війні чоловіка, та як терапевтичні практики допомагають не закриватися у собі родичам полеглих — у матеріалі Суспільного.
“Ми не просимо чогось особливого, просто банального розуміння чи теплоти”
Програму “Джерело сили” проводили з 30 жовтня до 3 листопада. Під час неї жінки ділилися одна з одною та з психологинею своїм горем, займалися відновлювальними практиками, гончарством, робили намисто й ходили на екскурсії. Серед учасниць програми — дружина загиблого військовослужбовця Михайла Кульчицького Ірина Кульчицька.
Ірина Кульчицька згадує останній відпочинок з чоловіком на морі.
“Мені чоловік сказав, що я лізу в море, а плавати не вмію: “Боже, ти така безстрашна”. Я ці слова запам’ятала, тому що була здивована, що він мене так бачить. Для мене він настільки став мужньою людиною за цей період часу (за час війни — ред.). Я йому відверто говорила, що в нас якась друга закоханість з’явилася”, — каже Ірина Кульчицька.
У пам’ять про Михайла жінка створила книжку-альбом з його фотографіями та спогадами про нього від рідних та друзів.
“Для мене цей досвід не перший — говорити саме про біль втрати. Це важко, але це важливо. Щоб люди розуміли, толерантніше до нас ставилися трішки. Так, ми не просимо чогось особливого, просто банального розуміння і теплоти”, — розповідає Ірина Кульчицька.
Михайло Кульчицький нагороджений “Золотим хрестом” та орденом “За мужність” третього ступеня посмертно. Також Ірина чекає на вручення “Комбатантського хреста”. Її чоловік загинув 9 червня 2024 року в Красногорівці на Донеччині під час авіанальоту, виконуючи бойове завдання.
“Я його назвала Михасик, мій Михасик. Він служив починаючи з березня 2022 року. Я була далеко від нього за 1000 кілометрів і відчувала, що щось не так. Надіялася на якісь інші варіанти. Ми смерть ніколи не розглядали, ніколи. Я завжди знала, що ми з усім справимося. Життя змінилося, на “до” і “після”. Найважче було сказати дитині. Після того — чорна діра в душі, просто чорна діра, з якої ти намагаєшся вибратися. Тому такі заходи, як от зараз (ретрити — ред.), — це дуже важливе для нас”, — згадує Ірина Кульчицька.
“Якщо мамі не дати підтримку, то будуть страждати й діти”
Ірина Кульчицька каже, що в кожної з жінок-учасниць програми їхні чоловіки були опорою.
“У нас була скеля, на яку ми могли опертися. І тут в один момент просто невимовний біль, який важко нести. А ми ще матері. Нам ще дбати про наших діток. Коло цих жінок є лікувальним, наповнювальним, тому що ти бачиш дівчат, які проходять схожий шлях”, — говорить Ірина Кульчицька.
Організувала програму для жінок, які втратили на війні чоловіків, канадська благодійна організація “Maple Hope Foundation”. Співзасновниця цієї організації, а також психологиня, фахівчиня із супроводу у горюванні Світлана Комінко каже, що біль втрати можна трансформувати на почуття вдячності і любові.
Цього шляху вони намагаються досягти під час 20 годин групової терапії із жінками. У селі Пороги вони працювали із жінками, які мають неповнолітніх дітей.
“До нас дуже молоденькі дружини приїхали. Зовсім молоденькі, тільки на старті свого життя з маленькими дітьми. І якщо мамі не дати підтримку, то будуть страждати і діти, бо лише в щасливої та сильної мами можуть зростати впевнені й щасливі діти. Дуже багато почуття провини, багато почуття сорому, агресії. І ці емоційні стани блокують зцілення. Горе треба вчитися проживати. Тому що непрожите горе буде бити по фізичному і по ментальному здоров’ю. Горе — це ціна, яку ми платимо за любов”, — говорить Світлана Комінко.
“Ти молода, ти собі ще знайдеш, живи заради дітей, не плач”
Психологиня каже: важливо, аби суспільство приймало та розуміло людей, у яких на війні загинули близькі люди, не знецінювало їхню втрату.
“Ми це чуємо від наших учасниць, скільки знецінення в суспільстві, коли говорять, що “ти молода, ти собі ще знайдеш, живи заради дітей, не плач, що ти, як ганчірка”. І це говорять часом найрідніші люди”, — розказує Світлана Комінко.
З її слів, у горюванні важливе “соціальне дзеркало”: тільки інші люди можуть допомогти тим, хто втратив рідних. І це — не про те, щоби щось порадити.
“Це — не про слова. Це — про те, як постукати в двері, сказати: “Я там голубці, борщ зварила, візьми, так? Ти спала, ти дихала сьогодні? Що ти робила? Може, ти відпочинеш, я заберу твоїх дітей”, — пояснює Світлана Комінко.
Дружина загиблого захисника Сергія Батюка Галина Батюк каже, що її чоловік 25 лютого 2022 року пішов добровольцем у тероборону, яку згодом відправили на Запорізький напрямок. 28 червня 2022 року він із побратимами підірвався на міні, коли повертався з “нульових” позицій, де налаштовував зв’язок танкістам.
“Мій чоловік — зв’язківець, і він забороняв дзвонити на мобільний, тому що це не небезпека була для навколишніх, для всіх побратимів. Ми тільки спеціальним зв’язком користувалися і дуже рідко, бо в нього дуже багато було роботи. Він казав: “Тут видно гарно зорі”. І я в своєму місці, там, де я була, дивилася на зорі, він — там. Він мене заспокоїв, що нічого страшного не відбудеться. Фактично ми востаннє і бачилися 25 лютого 2022 року”, — згадує Галина Батюк.
“Найбільше надихнула природа”
Галина Батюк очолює громадську організацію “Родини загиблих захисників і захисниць Івано-Франківська”. З її слів, вона вперше є учасницею заходу, спрямованого на реабілітацію, а не організаторкою. Взяти участь у цій програмі їй запропонували діти.
“Мене найбільше надихнула природа, що тут є. Тому що навіть ці струмочки, водоспади, які ми могли бачити раніше, вони в кожен момент, в кожну пору інакші. І на водоспаді чи на ріці є мільйон різних звуків. І якщо вдається хоча б десять зловити — це дуже перемикає і наповнює. Важливу роль зіграли оці кола відкритості, коли кожен мав можливість промовчати, сказати, щось для себе почути, щось дізнатися, поділитися чимось. Цього вдома ти ніколи не отримаєш”, — говорить Галина Батюк.
Психологиня Світлана Комінко каже, що відновитися допомагає недоторкана дика природа, тому місця для реабілітації обирають саме в Карпатах. Під час програми до обіду жінки працювали з психологинею, а опісля — майстер-класи та походи, а також пісні із гуртом “Пенсія”.
“Переходили через Бистрицю босі, були походи в гори. Разом набагато легше. Я не роблю зарядку, але разом всі з задоволенням бігли до тієї річки, до струмка, робили там вправи, руханки. Ми займалися гончарством, робили намисто, малювали по склі, розмальовували каміння”, — розповідає Світлана Комінко.
“Біль втрати можна перетворити хоча б трішки на вдячність і любов”
Фасилітаторка психологічно-реабілітаційної програми Ірина Бордун розповідає, що влітку 2024 року вона була учасницею цієї програми. А зараз допомагає психологині. На війні вона втратила чоловіка Любомира Бордуна та брата Олега Павлишина. У пам’ять про своїх близьких зробила татуювання на шиї.
“Татуювання в честь мого брата. Це — гори. Він дуже любив гори. Позивний в Олега був Гід. У мене є ще одне з іншої сторони. Це є татуювання в честь мого чоловіка — у нього позивний був Богун і серцебиття”, — каже Ірина Бордун.
Жінка говорить, що втрата близьких людей — це біль, який залишається назавжди, втім розуміє, що їй потрібно знаходити у собі сили, аби життя, яке віддали її рідні, не було знецінене.
“Найбільший тригер зараз для мене. “Ой, ти так гарно виглядаєш, ти вже відійшла”. Від чого відійшла? Від будинку, від клумби, від чого відійшла? Тобто це неможливо. Ти з цим болем живеш до кінця життя. Але питання в тому, що біль втрати можна перетворити хоча б трішки на вдячність і на любов за тих 18 років, які ми були одружені, за тих 40 років, які я була сестрою”, — каже Ірина Бордун.
Зі слів Світлани Комінко, це — шоста рекреаційно-психологічна програма, яку втілює канадська благодійна організація “Maple Hope Foundation” для матерів та дружин загиблих військовослужбовців.
