Аби швидше здати зміну, лікарі під час пологів скалічили дитину. Відтоді минуло 10 років, і наперекір усім Євгенчик Озарко з Галича зовсім не схожий на лежачий овоч, як обіцяли горе-медики. Хлопчина має цілий оберемок важких діагнозів, але його батьки зробили неможливе, аби поставити малого на ноги.
Після років лікування сім’я вже не може самотужки фінансово витягувати нову реабілітацію, особливо ту, що планується в Польщі. Тамтешні фахівці обіцяють подарувати дитині диво. Ось тільки коштує це 250 тисяч гривень, пише Галицький кореспондент.
Тетяна Озарко показує у школі кімнату, яку обладнали як фізкультурний клас для її 10-річного сина Євгена. «Була звичайна комірчина, а тепер дивіться, скільки тут усього, – демонструє жінка. – Тренажер, подушки для розробки стоп… Бачите – кожна подушка наповнена чимось іншим: камінцями, ватою, піском. А ось ці маленькі подушечки наповнені гречаною крупою, я сама шила, це для моторики рук… Дещо спонсори допомогли придбати, багато чого я з дому принесла. Знаєте, я стільки сил витратила, аби випросити і обладнати цю кімнату в школі – обходила всі чиновницькі пороги, аби моя дитина мала можливість займатися лікувальною фізкультурою. Я була першою в районі, хто добився такого».
Тетяну Озарко знає чи не весь Галич, жінка вітається з кожним другим перехожим. Ще б пак – вона вже 10 років мордується зі своєю бідою, місцеві допомагають, чим можуть. Це тепер Тетяна така бойова і наполеглива – горе навчило, але колись жінка була зовсім іншою.
Народилося синім
Вагітність проходила добре, зате пологи були важкі. Тетяна добре пам’ятає, як лікарі з усієї сили витискали з неї немовля – аби швидше здати зміну. Малятко народилося синім, не дихало. Понесли в реанімацію, підключили апарат штучного дихання. «Вони так тиснули мене, що в синочка у легенях і шлунку була кров, – каже Таня. – І це все треба було викачувати. Потім пішов набряк мозку, тріскали судини…» В реанімації казали, що такого важкого випадку не було вже років з 10. Навіть говорили покликати священника, бо ось-ось – і все скінчиться, а дитя ще імені не має.
На другий же день, аби уникнути проблем, звільнили акушерку, а медик, який тиснув під час пологів, нахабно випалив: «Тобі треба буде дитину лікувати і лікувати, до кінця життя». Таня тоді побоялася влаштувати скандал, бо ще не мала тривкого характеру, та й всі думки були тільки про одне – як урятувати життя своєму хлопчикові.
Ноги в дитинки були аж чорні, лікарі навіть дозволили мамі приходити в реанімацію розтирати їх. Щогодини жінка зціджувала молоко і годувала синочка через зонд.
Ще місяць дитина пробула в обласній дитячій лікарні: щодня крапельниці, уколи… Після МРТ сказали, що хлопчик під час пологів переніс інсульт, внаслідок кисневого голодування частина мозку, яка відповідає за координацію рухів, просто відмерла. Зрештою діагнозів наскладалася ціла купа: аномалія розвитку центральної нервової системи, мікроцефалія, спастичний тетрапарез зі стійкими тяжкими руховими порушеннями, складний гіперметропічний астигматизм, розбіжна співдружня косина очей. На щастя, інтелект збережений. Пояснювали, що в хлопця такий стан, як при ДЦП, але це не ДЦП.
З нього вже нічого не буде
Спершу дитину лікували медикаментозно – давали таблетки для заспокоєння нервової системи, аби малюк принаймні спав уночі. Євгенчик весь час блював. Добре, що жінка хоча б годувала грудьми, бо дитячі суміші хлопчик точно би не зміг їсти. Мама кожен день купала його у трав’яних ванночках, дуже помічним виявилося купання у відварі з соломи. Євген постійно плакав, і мама теж плакала – обом було гірко.
Кожні два місяці дитина мала лягати у відділення неврології. І звісно ж, постійні реабілітації. Лікарі так і сказали мамі: «Якщо не будеш нічого робити, малий на все життя лишиться в інвалідному візку. Покинь усе: вариво, прання, миття хати… Лишай те все і займайся тільки дитиною».
Хоча траплялися різні медики. Одна лікарка якось сказала жінці, що Євгену нічого не світить, мовляв, він ніколи не буде ні сидіти, ні говорити, ні тим паче ходити: «То дурного справа. З нього вже нічого не буде. Житиме, як овоч».
Вже через кілька місяців після народження сина Таня почала їздити з ним в Одесу на реабілітаційне лікування. І так багато років поспіль – ці курси виявилися помічними.
Скільки щастя було, коли Євген самотужки встав з колін, потім уперше сам перевернувся, далі зумів повзати, тоді був перший крок аж у шість рочків… Усі плакали від радості. Адже досі мама весь час носила Євгена на руках. Тепер через це має проблеми з хребтом.
З кожним днем жінка ставала сильнішою і думала лиш про одне – довести всьому світові, що з її дитини таки будуть люди. «Так просто не може бути… Ну, є ж Бог на світі, – говорить Таня. – Якщо я щось наполегливо і довго роблю, стараюся, то мусить бути результат. Мусить!»
Взагалі хлопчина проходить реабілітацію 3-4 рази на рік у різних куточках України. Батьки вибирають заклад через сарафанне радіо – люди ще ніколи поганого не порадили. Найкращі результати були після грязьових процедур у санаторії в Черче.
Женя буває різний
Зараз Євген ходить до школи, навчається у звичайному класі в рамках інклюзивної освіти. Він усе говорить, має добру пам’ять – вірші вивчає моментально. Ось тільки без підтримки Жені важко ходити, а тим паче бігати. Пересуватися або хтось допомагає, або ж Євген мусить триматися за стіну. Може і сам іти – якщо має дуже важливу ціль.
Однокласники люблять хлопця, допомагають йому ходити по сходах, біля Жені сильно не гасають – аби ненароком його не штурхнути.
У школі поруч із дитиною завжди є асистентка вчителя, яка допомагає під час уроків, веде до туалету чи в їдальню. Але довго рухатися хлопчик все одно не може – ніжки втомлюються. Коли Євген приходить додому зі школи, то спершу поїсть і тоді мусить годинку полежати – щоб відновити сили. Аж потім береться за домашні завдання. Найбільше хлопцю до душі природознавство. Якраз нещодавно вивчив усі океани.
Спершу вчителька старалася не навантажувати Євгена, але мама збурилася: «Давайте йому такі ж завдання, як і решті учнів. Я знаю, що він зможе!» Зміг.
Поки мама розмовляла з журналісткою, хлопчик разів зо сто відчиняв двері, заходив до кімнати, зачиняв двері і через кілька хвилин знову виходив. Таня каже, що син те саме робить і вдома, пояснити навіщо не може, просто має ось таку особливість, пов’язану з нервовою системою. «Я вже покинула боротися з цією його звичкою», – усміхається мама.
«Добрий день. Я Женя», – знайомиться хлопчик. «Ти вже написав лист до Миколая?» – «Так. Я написав, що хочу іграшковий трамвай. А ще колясочку і ляльку – для моєї молодшої сестрички Каті. Вона в мене ще дуже мацьопка, має тільки три рочки».
Євген дуже любить свою сестричку, хоча вона і не завжди чемна: «Я мушу складати за нею іграшки, інколи мені вже це набридає… Вона прийде, порозкидає їх по всій кімнаті і піде собі гонорово. А я мушу робити порядок… Учора ввечері ми всі помолилися, а тоді я їй кажу: «Катю, ти повинна вже сама за собою складати речі. Мені здається, ти вже велика дівчинка».
«Женя буває різний: сумний, веселий, – усміхається шкільний психолог, асистентка вчителя Ольга Іванівна. – Частіше любить бути сам по собі. Але всім хоче якось допомогти: «Я допоможу вчительці зошити віднести… Я вчительку зустріну біля класу…». Женя каже, що в нього всі – друзі. Він ніде не помічає негативу. Дуже світла дитина, яка живе у власному світі».
«Мені треба рятувати сина»
Недавно Тетяна з Євгеном побували в Києві, де синові провела
діагностику кваліфікована команда закордонних спеціалістів. На думку
фахівців, хлопчик дуже перспективний і має високий потенціал. Щоб не
втратити результатів, яких він уже досягнув, дуже важливо продовжувати
реабілітацію.
У польському місті Познань є мануальний терапевт, який готовий взятися
за Євгена, каже, що може йому допомогти. Цей фахівець нещодавно відкрив
єдину в Європі клініку, де проводять глобальну терапію стопи. Медик уже
оглядав хлопця в Києві. І за п’ять хвилин був ефект!
«Поляк помацав синову п’ятку, – розповідає мама. – Зробив кілька натисків, і Женя пішов рівно. Я не повірила своїм очам. Потім лікар потиснув на якісь точки в коліні, і в сина почала трястися нога. Далі ще цікавіше – медик знову натиснув на певні точки на нозі, і Женя почав сильно реготати. Така дивина! Я зніяковіла і почала сварити на сина, аби заспокоївся, але поляк мене спинив, пояснивши, що в хлопця проявляється нормальна реакція і тому він візьметься за лікування».
Польський медик готовий допомогти хлопчику нормально ходити. Загальна вартість повного курсу – біля 250 тисяч гривень. Вже є 140 тисяч. Назбирали завдяки благодійним фондам, небайдужим людям, благодійним ярмаркам…
Всі ці роки фінансово сім’я ледве тягнула лікування сина. У хаті працює лише чоловік, цілими днями пропадає на роботі на цементному заводі. Ще є пенсія по інвалідності на дитину, але це лише 2000 гривень щомісяця. Часто мусили брати кредит, аби поїхати на чергову реабілітацію, потім місяцями віддавали, а тоді знову – і так по замкнутому колу. А скільки разів Тетяна наважувалася просити грошей у депутатів, підходила до них просто під час сесії. «А хіба я мала інший вихід? – каже жінка. – Мені треба рятувати сина».
Цього разу ресурси сім’ї геть вичерпані, таку велику суму вони не в змозі взяти в кредит. Та й віддавати просто не буде з чого. Батьки у відчаї.
Допомогти Євгену може кожен охочий, перевівши кошти на картку мами Тетяни Озарко: 5168757375718600 (ПриватБанк).
