Уже майже півтора року, як син Лесі Долошицької з Калуша на Івано-Франківщині — 28-річний Дмитро — зник безвісти біля Мар’їнки на Донеччині. Жінка каже, що бачила його на відео після останнього бою. Тіла чотирьох побратимів уже повернули.
Косметологія FineLine пропонує лазерну епіляцію на новому 3000w апараті. Спробуйте перший сеанс на ділянку пахв безкоштовно. Переконайтесь у ефективності!
Проте мамина надія на диво жеврітиме доти, поки не буде офіційної інформації про місце знаходження її Героя. Нині фотографія Дмитра Долошицького буде серед інших зниклих безвісти Героїв на “Алеї Віри та Надії”, пишуть Вікна
Дуже любив тварин, тому мріяв про свою ферму
Калушанин Дмитро Долошицький народився 1 листопада 1996 року, напередодні Великомученика Дмитрія (за старим календарем — 8 листопада. — Авт.). За словами пані Лесі, син сам собі вибрав ім’я та й хрещення у свято, як кажуть старші люди, принесе дитині щастя.
«У дитинстві був аж занадто шустрий. Всього дуже швидко вчився. Сів на велосипед — поїхав. Так було і з машиною. Був господарською дитиною, дуже любив тварин — тягнув їх додому і лікував. Равликів, слимаків, тритонів приносив, але ящірок я йому уже не дозволила. Мав папуг, хом’яків, бджіл, перепілок. Мріяв про свою ферму, щоб корів та птицю вирощувати. Любив рибалити».
Після дев’ятого класу вступив у Рогатинський ветеринарний коледж. Після цього продовжив навчання в сільськогосподарському інституту Кам’янця-Подільського, де закінчив магістратуру. Працював на фермі швейцарців у Бережанах на Тернопіллі. За словами матері, хлопцю там дуже сподобалося.
З початком повномасштабного вторгнення, у квітні 2022 року, Дмитро Долошицький вирішив укласти трирічний контракт із ЗСУ. Мав відстрочку, втім його рішення батькам довелося прийняти. Мама переконувала, щоб став військовим медиком. Дмитро навіть місяць проходив навчання у «Десні» на медика.
«Медиків більше на фронті цінують і в разі чого з поля бою забирають. Хоча був маминим по житті й, як Скорпіон за знаком зодіаку, мав важкий характер, але я вміла до нього знайти підхід. Проте, на жаль, не цього разу. Він хотів бути штурмовиком, місяць вчився на снайпера й уже в перших числах січня 2024 року мав з другом переводитись в «Азов».
Мав курси медика, снайпера, а став штурмовиком
Дмитро спочатку був у 82 окремій десантно-штурмовій бригаді, потім — 79 окремій десантно-штурмовій, а насамкінець — у 46 окремій аеромобільній бригаді.
«Діма був на навчаннях півтора місяця у Великій Британії. Там дуже колосального досвіду набрався. Казав: «Мама, що в Україні дали стрілити 10 раз, а там 5 тисяч патронів використати, — то велика різниця». Ганяли їх з п’ятої ранку до восьмої вечора. Перших два тижні йому здавалось, що ноги надірвав, але в результаті ввійшов у трійку кращих. Йому давали постріляти з NLAW (шведсько-британський протитанковий комплекс малої дальності. — Авт.)».
Воював на Харківщині, а зник 14 грудня 2023 року в Донецькій області, в районі Мар’їнки. Зараз територія окупована. Мама говорила з сином ще ввечері 13 грудня. Дмитро повідомив, що йде на штурм.
«Він відчував щось недобре, це я зрозуміла по його голосу та емоціях. Навіть через телефон — душили сльози. Я пробувала сина підбадьорити… Якби знав, що доведеться пережити, то я б була перераджувала, щоб відмовився йти на штурм, почекати на перехід в «Азов» до початку січня. Не розумію, який міг бути штурм, якщо за два тижні Мар’їнку окупували. Ми бачили відео, що хлопців уже чекав ворог, почався мінометний обстріл — і все. Мій Діма, молодший сержант, вперше вів бій і кричав по рації, що їх здали, обстрілюють, просив підмогу».
Після зникнення зв’язку з сином Леся Долошицька впродовж тижня дзвонила всюди, але у відповідь чула — син на позиціях. Через 10 днів пішла у військкомат, де сказали, що він самовільно покинув військову частину. Проте мама не вірила у цю версію: Дмитро ніколи б такого не зробив. Наступного тижня з ТЦК повідомили, що її син «500», тобто зник безвісти.
«Я знову сварилась, що вони говорили про СЗЧ без перевіреної інформації не мали права. Нам за ці півтора року сказали, що він загинув, але в мами надія завжди є: навіть 1% — це шанс. Їх було 11 на завданні — один вижив. Розповідав, що дехто контужений, тому у відключці міг бути й добу. Ми бачили Дмитра на ворожому відео…».
«Я дуже горджуся, що Діма в мене виріс саме такий!»
Після цього почались пошуки інформації про сина. Жінка тричі їздила у Київ в Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Також була зустріч онлайн. Брала участь у калуському автопробігу, відвідувала різні акції, здала ДНК-текст.
«У Києві є черга і на обмін тілами, і на обмін полоненими. Ти постійно щотижня мусиш їм дзвонити й «капати», нагадувати, час від часу приїжджати, бо байдужість не дає результату. Останній раз я була у березні. Зараз багато є репатріації (обмін тілами. — Авт.) і обміну полоненими через Координаційний штаб. Усі хочуть повернення своїх рідних, чи загиблі вони, чи полонені».
Дівчина сина Галина написала до уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця, подавала документи у міжнародні структури щодо порушень Женевської конвенції ООН. У Швейцарію їхала група жінок зі списками рідних.
Пані Леся усі заходи відвідувати не може, бо має хвору дочку. Ірині — 16 років, вона — інвалід дитинства підгрупи А: не ходить, не говорить, має епілепсію та проблеми з тиском. Дмитро завжди допомагав доглядати сестру, бо дуже її любив.
«Він у мене був такий красивий — метр 90 росту. Познайомився на навчанні з дівчиною Галиною, яка зараз працює ветеринарною лікаркою у приватній клініці в Івано-Франківську. Вона була на першому курсі, він — на третьому. У них обох — це перша любов. Сім років зустрічалися. Діма зробив їй пропозицію, а коли 1 січня мав прийти у відпустку, хотіли розписуватись».
У свою останню триденну відпустку син відразу побіг своє господарство оглядати. До бджіл, кроликів, перепілок — чи всі на місці, а тоді — до дівчини.
«Він мене завжди кликав «Мамулік», «Маманчик», «Мамусік». Дуже любив, як і я, солодке, особливо торт з вишнею. Коли купував торт, то казав: «Давай поділимося навпіл, але твою частину ще пополам». А чоловік просив залишити хоч йому шматок спробувати (сміється. — Авт.). Також любив налисники та відбивні, зразу із тарілки коли смажились хапав».
«Алея Віри та Надії», яку відкриватимуть в Калуші, за словами Лесі Долошицької, — надія на звістку про сина.
«Якщо, дай Боже, наш син живий, може хтось побачить з тих, хто повернувся з полону або військових у відпустці й скаже якусь хорошу звісточку. Це дає надію. Я дуже хочу почути: «Ми бачили вашого сина — він живий!». Тепер контролюю всі обміни, хоч і важко без сліз переносити. Мій син бачив пекло, несправедливість… З десяти його побратимів за збігом ДНК уже повернули цьогоріч тіла чотирьох. Мені важко усвідомлювати, що може бути подібне, але я готова і до його повернення «на щиті» — тільки, щоб нарешті був дома. Я дуже горджуся, що Діма в мене виріс саме такий!».
Нагадаємо, «Алею Віри та Надії» в Калуші на бульварі Незалежності відкриють у суботу, 31 травня, о 12 годині. На ній має бути 84 фотографії зниклих безвісти та полонених із Калуської громади, хоча заяв рідні подали 94.
Як раніше писали «Вікна», комунальне підприємство «Калушавтодор» три тижні впорядковувало місце майбутньої «Алеї віри та надії» на бульварі Незалежності. Працівники вичищали чагарники, міняли бордюри та висаджували рослини.
