У Коломиї Олега Токарчука знають як дитячого ортопеда-травматолога. Понад 20 років він лікував дітей і дорослих, два роки тому став першим заступником коломийського міського голови, а після повномасштабного вторгнення пішов на війну.
Вже дев’ятий місяць Олег Токарчук у складі 10-ї гірсько-штурмової бригади рятує життя поранених бійців.
КУРС спілкувався з медиком телефоном: Олег Токарчук зараз на Донеччині. Він розповів, як працюють військові медики у надскладних умовах, що допомагає не вигорати на війні та якою має бути наша перемога.
24 лютого, коли росія вдарила ракетами по всій Україні, коли вибухи пролунали в Коломиї та Івано-Франківську, Олег Токарчук вирішив йти воювати.
“Я розумів, що вторгнення буде обов’язково, але вважав, що воно буде по лінії розмежування – по Луганській, Донецькій областях. Але що воно буде повномасштабне і по всій країні, я не міг собі уявити. Я думаю, як і більшість людей. 3 березня прийняв таке рішення. Я не можу сказати, що воно було спонтанне, воно, мабуть, якось визрівало всередині, бо, як заступник мера, працював цілий день і все одно здавалося, що я роблю недостатньо”, – пригадує Олег Токарчук.
Заступник міського голови взяв військовий квиток та пішов до територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
“Працівники військкомату взяли мою справу в руки і спитали: “Де ви хочете служити?”. Я сказав: “А які є варіанти?”. Бо я, направду, йшов просто воювати зі зброєю. Мені кажуть: “Потрібен лікар у 10-ту бригаду”. Звичайно, я хотів бути максимально ефективним, і мені до цього моменту, здається, це вдається”, – розповідає Токарчук.
Рідним і колегам повідомив, що йде на війну, коли вже був мобілізований.
“Я пам’ятаю фрази, які мені сказала дружина і міський голова Богдан Станіславський, коли я повідомив, що я мобілізований, вони сказали: ми знали, що так і буде”, – згадує Олег Токарчук.
Чудеса під обстрілами
Від початку повномасштабного вторгнення капітан медичної служби Олег Токарчук перебував у різних місцях, де велися бойові дії. Працював у місті Малині на Житомирщині, де 10-та гірсько-штурмова бригада прийняла перші бої. Потім з евакуаційною бригадою стояв у місті Іванкові на Київщині.
“Потім ми перемістилися на схід України, і довший час я був у складі передової хірургічної групи, а потім лікарсько-сестринської бригади, потім працював у 65-му госпіталі на дільниці у Дружківці. Зараз я несу службу у 66-му мобільному госпіталі, він має кілька точок трошки на іншому напрямку, це донецький напрямок, і я на кількох точках працюю”, – пояснює бойовий медик.
Мобільні госпіталі функціонують у лікарнях або в тих приміщеннях, які місцева лікарня передала госпіталям під ці потреби. Це звичайні українські лікарні, каже Токарчук, де розгортається за потреби мобільний госпіталь і надається допомога пацієнтам.
“Це може бути або звичайна стабілізація пацієнта в стабілізаційному пункті або в лікарсько-сестринській бригаді, або є певні об’єми хірургічного втручання. Щоби виконувати хірургічне втручання, потрібні операційні, потрібні допоміжні приміщення, перев’язочні, протишокові, реанімаційні відділення. Це все розгорнуто в лікарнях. При цьому намагаємося максимум дотримуватися заходів безпеки. В кожній лікарні є обладнане бомбосховище, і при масових ракетних ударах, і при небезпеці більшість персоналу спускається в бомбосховище, але, повірте, не завжди це можливо”, – пояснює Токарчук.
Під час інтенсивних бойових дій військові медики надавали допомогу понад 100 пораненим в день. Пригадуючи ті часи, “легшими днями” Токарчук називає дні, коли до госпіталю привозили менше сотні людей. Поранені надходили 24 години на добу. Лікарі цілодобово обстежували, оперували, робили перев’язки. Окрім поранених військових, привозили і цивільних.
“Коли наша команда стояла в Бахмуті тривалий час, більшість місцевих медиків уже була в інших куточках країни або за кордоном, то наша команда стабілізувала всіх цивільних, які потрапляли з пораненнями. Іноді це був великий об’єм, це були і дорослі, і діти, і літні люди. Це були важкі поранення, це були смерті”, – каже Олег Токарчук.
Та навіть у надскладних умовах бойовим медикам вдається творити чудеса. Кожна врятована людина, зазначає Олег Токарчук, отримала не лише шанс на життя, а й кваліфіковану допомогу, яка дозволила їй далі відновитися.
“Це важка робота, наприклад, із важкопораненими дітьми, яких привезли одночасно з батьками в стані алкогольного сп’яніння, які попали під обстріл. Ті діти вижили і їх переправили в Дніпровську обласну дитячу лікарню. Було кілька пацієнтів, яких доставляли до нас в стані уже клінічної смерті, і ми їх змогли реанімувати, зупинити кровотечу, стабілізувати і перевести вже на наступний етап”, – розповідає лікар.
Військова медицина відрізняється від цивільної тому, що багато важких рішень потрібно приймати доволі швидко, каже Олег Токарчук.
“В умовах масових поступлень до лікарні потрібно швидко визначити стан важкості пацієнта і його перспективи. Для цього потрібен досвідчений спеціаліст, який приймає таке сортувальне рішення. І дійсно, в деяких випадках для того, щоби рятувати більшу кількість людей, вкрай важкого пацієнта не залишають без уваги, але не кидають на нього всі сили і засоби. Вкрай важкий пацієнт може зв’язати руки одночасно одному-двом анестезіологам, кільком хірургам, травматологам, медсестрам. За цей час при масових поступленнях можна втратити 5-10 легших пацієнтів, тому що вони стають важчими і їх можна втратити. Ми жодного пацієнта не залишаємо без уваги, але при потребі приймаються дуже непрості рішення, від яких залежить життя багатьох людей”, – говорить Олег Токарчук.
Зараз військовий медик з колегами працює у місці, де немає таких навантажень, як на початку, і його робочий день проходить більш-менш за графіком.
“На цій точці, де я зараз працюю, цілий день – це консультативний прийом травмованих і пацієнтів з хронічними захворюваннями. А ближче до вечора доставляють бійців з позицій – і починаються дообстеження, прийняття рішення про операцію і власне самі операції. Іноді це може бути цілу ніч, а інколи може і не бути ні одного звернення”, – розповідає лікар.
“Руки, голова і серце на своєму місці“
Команда, з якою працює Олег Токарчук, це здебільшого молоді люди, професіонали своєї справи. Більшість з них після закінчення медичних закладів пройшли підготовку в Українській військово-медичній академії.
“Я зустрічаю людей, які між собою знайомі, тут служить майже цілий один випуск цієї академії. При цьому вони не тільки дуже вмотивовані, вони дуже професійні. Це молоді люди віком до 30 років, в яких і руки, і голова, і серце на своєму місці, це люди, які роблять, як на мене, космічні речі. Я як подивився на їхню роботу, побачивши, яких пацієнтів вони витягують з того світу, – це щось неймовірне! Це дуже класні фахівці, в яких є чому вчитися і які самі вчаться щодня”, – говорить коломиянин.
Якщо медичним обладнанням заклади, в яких базуються медичні госпіталі, більш-менш забезпечені, то розхідні матеріали і медикаменти здебільшого постачають волонтери.
“Наприклад, від початку збройної агресії, я як травматолог під час операції використовую апарати зовнішньої фіксації для стабілізації переломів. І всі апарати, які я поклав, були придбані або знайдені волонтерами в різних куточках не тільки України, а й світу”, – каже Олег Токарчук.
Першу допомогу пораненим бійцям зазвичай надають на полі бою побратими, після того їх уже привозять у госпіталі. При цьому Олег Токарчук відзначає, що абсолютно всі наші бійці укомплектовані сучасним засобами надання допомоги та мають хороші навички з надання першої медичної допомоги під час бою.
“Бійця навіть з легким пораненням, якому би ніхто не наклав турнікет, я не зустрічав. Це дуже добре, і я вважаю, що це укомплектування і навчання всього особового складу засобам взаємодопомоги – це те, що вирізняє нашу армію від російської, і це те, що рятує тисячі життів”, – каже Олег Токарчук.
Крім того, він відзначає високий професіоналізм медиків, які займаються евакуацією поранених.
“Це дуже високопрофесійні, вмотивовані медики. Я зустрів там безліч своїх знайомих з мирного життя, які мобілізовані. Це анестезіологи, хірурги, лікарі швидкої, які під час евакуації встигають покласти одну-дві крапельниці і встигають в різні вени ввести велику кількість ліків, які потрібні для зупинки кровотечі, для підтримання життя, знеболювальні. Це люди, які роблять просто неймовірні речі навіть на етапах евакуації”, – констатує Токарчук.
“Перемога – це не лише повернення кордонів”
Від вигорання на війні, каже Олег Токарчук, його рятує спілкування з людьми.
“В більшості випадків – чи консультуючи бійців, чи роблячи їм перев’язки і нетяжкі операції – я з ними розмовляю, питаю, звідки вони, питаю, хто в них є вдома, питаю, задля чого вони пішли воювати, питаю про якісь такі особисті речі, які дозволяють людині переключитися від поранення. І мені цікаво послухати історію кожної людини для того, щоби перезавантажитися”, – розповідає бойовий медик.
Багато доводиться спілкуватися з місцевим населенням, і не всі мають проукраїнську позицію, є такі, які «не визначилися». З такими людьми, переконаний Олег Токарчук, потрібно говорити і переконувати:
“У війні набагато важливіше виграти бій за серце, ніж за якусь територію. Бо якщо ми виграли бій за територію, але не виграли війну за серце людини, то ми програємо цю територію. Коли є можливість, я пробую зрозуміти, а чому вони так думають, і пробую їх переконати”.
Час від часу Олег Токарчук ділиться спостереженнями та роздумами про війну у фейсбуці. Каже, що так веде своєрідний щоденник з хештетом #хроніки_лікаря_на_війні. Крім того, коли пише в соцмережах, близькі знають, що з ним все гаразд, бо не завжди є можливість всім зателефонувати.
“Друзям, близьким в тилу важливо інколи прочитати якісь речі, які відбуваються тут. І я їх, свої думки, перепускаю через себе і відпускаю”, – говорить Токарчук.
Після перемоги Олег Токарчук планує повернутися до звичного життя.
“Я вернуся до своєї роботи в міській раді, у дитячій лікарні. Я, повірте, так скучив за маленькими діточками, яких треба долікувати, оглядати, просто неймовірно скучив. Моє майбутнє – це та робота, яку я люблю”, – каже він.
А перемога для Олега Токарчука – це не тише повернення кордонів України 1991 року, а й попередження злочинів росії у майбутньому.
“Це не тільки питання кордонів України, треба робити так, щоб у держави-терориста, держави-агресора навіть думка не зароджувалася робити подібні речі. Повинна бути якась демілітаризована зона у сторону росії, з величезним радіусом навколо нашої країни. І я думаю, що більшість країн так само захочуть відмежуватися від неї. Ми маємо докласти максимальних зусиль для того, щоб у цієї країни-агресора не було ні війська, ні грошей, ні думок таке робити”, – вважає Олег Токарчук.
Фото надав Олег Токарчук
