Пекарня «Мурашка» працює лише третій день, а піч уже не справляється. З полиць за хвилини розлітаються свіжі круасани з яблуками, вишнями й сиром. Хліб не встигає охолонути, бо розмітають. Цей хліб за бабусиним рецептом Оксана Любінець пекла на Запорізькому напрямку для побратимів. Це було нечасто, але дуже хотіла побалувати «своїх хлопчиків».
Реклама: Місцеві пропозиції
Лазерна епіляція пахв: Безкоштовно
Косметологія FineLine пропонує лазерну епіляцію на новому 3000w апараті. Спробуйте перший сеанс на ділянку пахв безкоштовно. Переконайтесь у ефективності!
Та й для неї це була можливість відволіктись, пише Репортер.
Побратими підняли мрію
Оксана Любінець на фронт відправилась ще в березні 2022 року. Була бойовим медиком 75 батальйону 102 бригади тероборони. У кінці вересня минулого року звільнилась і, як сама каже, «аби пустити якір», вирішила втілити давню мрію.
Я зрозуміла, аби мене не тягнуло назад, треба щось починати, – говорить Оксана. – Бо діти, бо треба було щось робити саме тут.
До війни вона працювала операційною сестрою в Івано-Франківській обласній дитячій лікарні. А три місяці тому почала втілювати власну справу – відкриття міні-пекарні. І нарешті у неділю, 9 лютого, у Тисмениці, на Вірменській, 3 пекарня запрацювала офіційно.
Це була моя дитяча мрія, – розповідає Оксана Любінець. – Мої бабця, мама пекли в печі колись такі «баби». І вони не пускали мене до свіжого хлібчика, бо казали, що не можна їсти, не корисно. Я завжди підглядала, як вони це роблять. Мені подобався процес вимішування тіста, потім дивитися, як воно росте. З часом ця мрія лишилася десь позаду, а на фронті – відновилась.
У вільний час Оксана пекла хліб «своїм хлопчикам» – так називає побратимів. Каже, завізний приїдався, тож балувала їх чимось особливо добрим, зробленим своїми руками.
І вони підняли ту мою мрію наверх, – говорить Оксана. – Ми в інтернеті знайшли стару вживану електричну піч. Підключались до генератора і так пекли. Борошно купували, коли нас відпускали до міста. У нас з постачанням проблем не було, але, якщо вже хотілося чогось кращого, іншого, то докупляли.
За її словами, випікання хліба там було для неї своєрідним антистресом. І то було нечасто.
Коли стоїш на чергуванні, все спокійно і дозволяє ситуація, то, щоб не сидіти, не думати й не грузити себе зайвими думками, – йдеш чимось займатись, – пояснює Оксана. – Робиш якусь роботу паперову, ще якусь. А я або готувала їсти, або пекла.
Тут буде «Мурашка»!
Пекарню Оксана Любінець назвала «Мурашка» – це її позивний. Так назвали побратими після того, як побачили її у броні, в повній амуніції з рюкзаком, який важив майже стільки, як вона.
Вони сміялися з мене, що я мурашка, яка носить більше від себе, – пригадує Оксана Любінець. – І просто хтось отак сказав – і воно причепилося. Мене ніхто інакше вже й не називає – «Мурашка».
До речі, так пекарню назвала Оксанина 11-річна донька Аліна. Вона просто сказала їй: «Мамо, тут нема що думати. Тут буде «Мурашка» – і все». П’ятирічний син Артур також дуже підтримував маму.
Каже, було дуже складно, адже ніколи не була в якомусь бізнесі. Та має багато друзів і побратимів, які були, є підприємцями, тож допомагали. Могли проконсультувати, звести з ким треба, помагали з документацією.
Якось подзвонив побратим, мовляв, що роблю, чи не хочу назад? – розказує Оксана Любінець. – Я кажу: «Ні. Бігаю, їжджу, шукаю приміщення під пекарню». От, він перший про це й дізнався. А потім уже й решта побратимів. Казали, як треба, ми поможемо, ти відкривайся, а ми приїдемо. Приїжджають. Це тепер наше місце. Нарешті ми зустрічаємось у цивільному житті десь у спокійнішій обстановці. Бо, на жаль, усі наші останні зустрічі були десь на похоронах побратимів.
«Бійся Бога і дівчат з Гуляйполя»
Поки пекарня працює у тестовому режимі. Оксана вивчає смаки й запити клієнтів. Експериментують зі смаками, рецептами.
Якщо добре, то викладаємо, Люди пробують, і ми вже відштовхуємось від того, що вони хочуть, – говорить «Мурашка». – От, питають: а круасанів з сиром у вас не буде? Будуть! І ми зробили солоденьку сирну масу. Ці круасани дуже швидко розбігаються. Мені ще смакує карамелізоване яблучко шматочками, порізане в круасані. Не встигаємо пекти.
У пекарні навіть кольори смачні. Оксана каже, давно мріяла про бірюзове плаття. І коли приїхала з фронту, то одразу купила таку сукню. А зараз, коли довелося вибирати колір для пекарні, то навіть не задумувалась, – бірюзовий!
Роботу пекарня починає о 6:00. Все готується, замішується, печеться, аби о дев’ятій люди вже могли купити свіжу випічку.
Ми починаємо з солодкого, аби клієнт мав щось до кави чи чаю, – говорить Оксана Любінець. – А вже потім і хлібчик – з 10:00. Хліб люди розбирають з печі ще гарячий.
Найпопулярніший хліб – «Гуляйпільський». Це той, що за бабусиним рецептом, який Оксана пекла для побратимів, а тепер тут.
Ми не встигаємо його пекти, – говорить ветеранка. – Вчора пекли чотири рази. Люди хочуть «Гуляйпільського». Часто запитують: «Чому «Гуляйпільський»? Я розказую. Бо це наш, це моя гордість.
Ще Оксана говорить, що має шеврон: «Бійся Бога і дівчат з Гуляйполя». Каже у батальйоні є багато посестер, тому побратими зробили їм такі подарунки.
У нас була традиція, коли хтось їхав у відпустку, чи на якесь навчання, завжди мені привозили шеврони, – каже Оксана Любінець. – Тому в мене вже колекція, треба їх тут повісити.
А поки в пекарні на почесному місці висить прапор 102 бригади з підписами побратимів, які приїжджали на відкриття.
Приїхав мій побратим, який був дуже важкий, після поранення, – розказує «Мурашка». – І він зробив мені сюрприз, приїхав зі своєю сім’єю. Ми всі плакали, бо я дуже рада бачити його на ногах, після того всього, що він пережив. Це дуже приємно. Коли люди тобі дякують за те, що живий. Це те, що я робила на війні. Я знала, чого туди йду.
Хліб та випічку від «Мурашки» Оксанина подруга-волонтерка розвозить також по госпіталях. А коли машини будуть їхати у підрозділ до побратимів, то «Мурашка» обов’язково напече їм доброго і передасть.
Тому що завдяки їм я зараз там, де я є, – каже Оксана.
