На стінах Івано-Франківського ліцею №21 тепер назавжди закарбовані імена ще двох Героїв: Станіслава Сахніка та Тараса Кадука, які віддано боронили нашу державу. Кожна нова дошка – це ще одна обірвана мрія, ще одна втрачена надія.
І з кожним ім’ям на цих стінах зростає наш обов’язок – пам’ятати, навчати, берегти пам’ять про тих, хто віддав життя за нашу свободу, пишуть Версії.
Що відомо про воїна Тараса Кадука
Шлях Тараса Кадука до захисту Батьківщини розпочався ще у 2017 році, коли він вперше став до лав Збройних Сил України і здобув звання старшого солдата. Після завершення першого етапу служби він повернувся до рідного Івано-Франківська, де працював водієм, а згодом – за кордоном. У 2022 році його особисте життя було сповнене радістю: він одружився, і невдовзі у нього народився син. Проте, повномасштабне вторгнення знову покликало його. У квітні 2024 року Тарас Кадук рішуче став на захист своєї сім’ї та країни, приєднавшись до 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Він служив на відповідальній посаді молодшого сержанта, командира бойової машини – командира парашутно-десантного відділення. На жаль, 1 вересня 2024 року, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Новогродівка Покровського району Донецької області, Тарас загинув унаслідок ворожого вибуху.
Від малечку Тараса виховувала тітка пані Марія, так як мати була змушена забезпечувати сім’ю. Вона розповідає, що для неї він був, як син, тому вона добре знала його характер і що він до останнього подиху буде боронити рідний край. А тепер вона його сина сприймає як свого, бо в ньому тече кров її Тарасика.
“Я його виховала з маленького, бо мама поїхала до Італії, і вони були 3 дітей коло мене. Для мене він був дуже добрим, він для мене був як син. Я навіть це не можу сказати. Він попрощався з рідним братом і сказав, що звідти вони не вийдуть, тому що вони не мають чим стріляти. Сни снились, мені моя мама приснилась, ми навіть не знали, що він… Я приїхала, то ще пішла до його сестри, ми сиділи, і вона одне казала: “Щось Тарас не дзвонить, Тарас не дзвонить”. А потім сказали, що вже все. І так само я тепер люблю його сина, як його”, – говорить тітка Марія Андріїв.
Що відомо про захисника Станіслава Санхніка
Станіслав Сахнік – це приклад офіцера, для якого військова справа була не просто роботою, а глибокою пристрастю. Він дуже любив танки і свідомо обрав шлях танкіста, здобувши у Львівській національній академії сухопутних військ кваліфікацію офіцера тактичного рівня. Його гордість за армію була безмежною: у 2021 році він брав участь у параді до 30-ї річниці Незалежності України, чим дуже пишався. З початком повномасштабного вторгнення Станіслав одразу став на захист. Брав участь у боях за звільнення Києва у складі зенітно-танкової роти, за що був відзначений як учасник бойових дій. У лютому 2023 року лейтенант Сахнік розпочав службу у 31-й окремій механізованій бригаді на посаді командира 1-го танкового взводу. Військовий загинув 5 червня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Рівнопілля на Донеччині. Посмертно він нагороджений орденом Богдана Хмельницького І ступеня та званням “Почесний громадянин міста Івано-Франківська”. Він став Героєм, як і мріяв.
Його мама, пані Ірина, зі сльозами розповідає про недитячу зрілість сина, який уже у двадцять років усвідомлював: найбільший подвиг – це віддати життя за свою країну.
“Вони проводили поховання всіх воїнів із академії у місті Львів на Личаківському кладовищі, і він все казав: “Мамо, проста людина, просто собі жила людина, і тут він загинув. Він Герой. Ти собі не уявляєш, скільки всього він зробив для цієї країни, для нас, це ж гордість переповнює”. Я кажу: “Станіславчику, це ж просто померла”, а він каже: “Мам, ну це ж ти все зробив, все, що ти міг в житті, це віддати своє життя за Україну, і це дуже круто”. І ми все казали: “Ну як, як дитина в 20 років може таке говорити?”. Їх багато було таких друзів, і вони все казали: “Ми би вже йшли, ми би вже захищали”. Ярік, його друг, каже: “Тьотю Ір, ми знали, що ми не повернемося, що нас може там чекати, але іншого виходу не було, ми мусили їх врятувати”. Побратим, з яким вони вчилися, вижив, і він приїхав і все це нам розказував: “Тьотя Іра, ви ж його так виховали, він по-іншому не міг, він мусив врятувати, хоча він знав, ми як йшли, ми казали, хто з нас виживе, сказати на похороні, що ми нічого не боялись”, – зі сльозами розповідає мама полеглого Героя пані Ірина.
Міський голова наголошує, що важливо вшановувати пам’ять Героїв та допомагати тим, хто зараз захищає нашу країну. Адже саме зараз вирішується доля нашої країни.
“Завдяки їхньої героїчної постави ми маємо можливість сьогодні мати українську школу, український прапор і українську державність. Дорогі діти, пам’ятайте, якою великою ціною дається сьогодні українська держава. Ми докладемо зусиль, щоб пам’ять про всіх хлопців була увіковічнена в Алеях Слави, в анотаційних дошках, а найголовніше в головах кожного іванофранківця і кожного українця. Пам’ятайте цей обов’язок, але найкращою подякою нашим військових і рідним буде наша допомога фронту”, – підсумовує Івано-Франківський міський голова Руслан Марцінків.
