“Плиска” – спільнота, що народилася з любові до української традиції, сьогодні перетворилася на потужний “етнодвіж”, який об’єднує людей різного віку та досвіду навколо спільної ідеї – відродити побутові українські танці, співи та культуру.
МІСТО поспілкувалося із трьома співорганізаторками – Марією Макулович, Ксенією Кубишкою і Марією Винарською, та дізналося, як народилася “Плиска”, чому танець може бути благодійним, а традиція – живою і сучасною.
Історія “Плиски” розпочалася зовсім невимушено – з бажання просто поспівати українських пісень.
Перша зустріч відбулася у трав’ярні “Тепло-Тінь“, і на неї прийшли близько десятка людей. Потім – ще, і ще. Люди приносили старі тексти пісень, ділилися тими, що співали в їхніх родинах.
“Одного разу учасниця спільноти Ната принесла приспівку до танцю “Баламут”. А пізніше навчила нас рухам та показала інші побутові танці” – додає Ксенія Кубишка.
Так і виникла ідея – спробувати танцювати регулярно.
Згодом танцювальні вечори “Плиски” проходили просто неба, у парку Шевченка. Люди приходили несміливо, але залишалися надовго.
“Ми показували найпростіші рухи – наприклад, з “Ойри” чи “Млинчиків”. Потім усі підхоплювали, і вже через кілька хвилин усі сміялися, оберталися, бралися за руки. Це щось магічне”, – розповідає Ксенія.
Тепер ці танці знають сотні франківців. Найпопулярнішими залишаються “Ойра”, “Очерет”, “Млинчики”, які легко танцювати навіть тим, хто вперше прийшов.
“Нам важливо не просто показати танець. Ми хочемо, щоб люди відчули себе частиною кола – щоб рух, спів і погляд поєднали»” – розповідає Марія Винарська.
На початку “Плиска” танцювала під записи з відкритих джерел, зібраних фольклористами та етнографами. Але дівчата завжди мріяли про живу музику.
Завдяки благодійним внескам учасників вони змогли запросити київську капелу “Розмай”. Після цього атмосфера змінилася – кожен рух став природним, а танець перетворився на справжню розмову.
“Музика в живому виконанні – це не фон. Це серце, яке задає ритм усьому колу”, – каже Марія Макулович.
Коли бачиш танцювальне коло “Плиски”, воно нагадує живу вишивку – сорочки, крайки, коралі, спідниці. Але це не про костюм – це про ідентичність.
“Ми не перевдягаємося у “традицію”, ми її проживаємо, – пояснює Ксенія. – У кожній сорочці є пам’ять, у кожному узорі – історія роду”.
За два роки існування навколо “Плиски” утворилася справжня спільнота. Тут танцюють школярі, військові, айтішники, митці, лікарі — усі рівні в колі.
“Тут неважливо, хто ти і чим займаєшся. Важливо, що ти прийшов і відчув цю енергію єднання”, – наголошують організаторки.
На великі події приходить близько 300 людей, серед них близько 30-ти постійних учасників. Команда “Плиски”, яка організовує події та розбудовує спільноту, складається з шістьох учасниць: Марія Макулович, Ксенія Кубишка, Марія Винарська, Поліна Волкова, Марія Чайковська та Марія Гончарова.
Більшість заходів “Плиски” мають благодійний характер.
“Коли ми збираємо гроші – це на спільну справу, – пояснює Марія. – Частиною коштів покриваємо організаційні витрати, а також підтримуємо збори друзів-волонтерів. Бо танець теж може бути корисним”.
Організаторки мріють організувати великий етнофестиваль в Івано-Франківську, де зберуться танцівники, музиканти, етнографи і майстри з усієї України.
“Ми хочемо створити простір, де традиція оживатиме тут і зараз. Без штучності, без сценічності – просто серед людей”, – каже Марічка.
І цей простір уже народжується — у вечірніх колах під відкритим небом, у сміхові дітей, у ритмі, який підхоплюють дорослі. Тут не потрібно знати кроки чи мати танцювальний досвід — достатньо просто бути, слухати музику й рухатися разом з іншими.
“Наша головна мета – не просто зберегти, а передати далі. Бо культура живе тільки тоді, коли її продовжують”, – підсумовує Ксенія.
І справді, кожен, хто хоча б раз ставав у коло, несвідомо стає носієм цієї традиції — не книжної, не музейної, а живої. Тієї, що дихає у жестах, у піснях, у поглядах, коли зустрічаються очі.
“Коли ми стаємо в коло – між нами зникають межі. Є лише ритм, посмішки, пісня і відчуття, що ми — одне ціле»” – каже Марічка
