Пекін цілком може наблизити завершення війни. Але… Пише Главком
Косметологія FineLine пропонує лазерну епіляцію на новому 3000w апараті. Спробуйте перший сеанс на ділянку пахв безкоштовно. Переконайтесь у ефективності!
На початку тижня наробила галасу новина про те, що Китай підтримав ідею 30-денного перемир’я. Її Путіну запропонували Україна, Європа та США. Згодом з’ясувалося, що речник МЗС КНР Лінь Цзянь, відповідаючи на пряме питання українського журналіста, висловився, як і личить китайському дипломату, обтічно і витіювато.
Але така очікувана звістка про те, що Китай, нарешті, опинився по один бік з «силами добра», вже пішла жити своїм життям. Президент України Володимир Зеленський згодом підтвердив: сигнал про підтримку Китаєм 30-денного припинення вогню дійсно був отриманий Києвом.
Така жвава реакція на суто символічну новину з Піднебесної лише підкреслила надвеликі очікування від Китаю у врегулюванні, користуючись термінологією офіційного Пекіна, «української кризи».
Зеленський також несподівано повідомив, що Україна не завдавала ударів по параду у Москві 9 травня саме на прохання Китаю. Але якщо Пекін дійсно висловлював такі побажання, чи це означає, що він сам готовий йти назустріч і тиснути на свого партнера у Кремлі сильніше, ніж робив це раніше? І наскільки реалістичними є сподівання, що Пекін з його можливостями, нарешті, візьме на себе миротворчу роль не на словах, а реально?
Китай хоче угоди
Попри те, що китайський лідер Сі Цзіньпін на «параді перемоги» у Москві фактично підтримав російське пропагандистське бачення війни, з цим візитом було «не все так однозначно».
Під час бесіди з Путіним Сі наголосив, що сподівається на досягнення «справедливої, міцної та обов’язкової мирної угоди, яку ухвалять усі залучені сторони» та закликав до діалогу. «Це перший випадок, коли китайський лідер особисто виклав принципи угоди про припинення війни», – звернув увагу Bloomberg.
Сі Цзіньпін у ході останнього візиту дав зрозуміти Володимиру Путіну, що сподівається на досягнення мирної угоди з Україною
фото: Reuters
Агентство також зазначило, що слова китайського очільника пролунали після заяви президента США Дональда Трампа про те, що було б природно попросити Китай допомогти в укладенні угоди між Україною і Росією. Також Трамп заявляв, що в ролі такого посередника може виступити Туреччина – і це могло бути попереднім сигналом підготовки до прямих перемовин між Україною та Росією, які Путін анонсував на 15 травня саме у Стамбулі.
Велику роль, яку можуть зіграти Китай та Туреччина у вирішенні україно-російського конфлікту, відзначив і міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський. Він уточнив, що ці країни можна буде залучити до посередництва, якщо переговорний трек за участю США зазнає невдачі.
Залучення Піднебесної до мирних перемовин – ніби цілком логічний крок. Реальний вплив Китаю на його «російських друзів» добре демонструє той факт, що готовність Кремля до мирного врегулювання без попередніх умов анонсував… міністр закордонних справ Китаю Ван І. А Путін у своєму сумбурному нічному зверненні тільки підтвердив, що пообіцяв це китайським партнерам.
У своєму нічному зверненні 11 травня Володимир Путін повторював про свою «готовність до прямих перемовин» з Україною. Раніше його «згоду» анонсували китайські партнери
фото з відкритих джерел
Загалом «парад перемоги», який мав показати, що Путін не перебуває у міжнародній ізоляції, мав, скоріше, зворотний ефект – з урахуванням карикатурного відношення до «великої перемоги» багатьох «високих гостей», що завітали до Москви. І якби не присутність «друга Сі», все б для кремлівського геостратега мало зовсім сумний вигляд.
Утім, для китайського лідера сенс участі в путінському мілітарі-шоу полягав далеко не в тому, аби підігравати своєму проблемному союзнику з імперськими комплексами. Присутність «дорослого» у цій екзотичній компанії на Красній площі можна було розцінити і як своєрідну демонстрацію ним своїх сателітів. Головним адресатом цього нехитрого послання були Штати – напруження між Вашингтоном та Пекіном під час другого президентства Дональда Трампа сягнуло апогею. Саме в цей момент країни мали запеклу суперечку щодо мит, і азійський гігант поки завершив її на свою користь, змусивши Трампа відступити та погодитися на тимчасове торговельне перемир’я.
Під час митної війни Дональд Трамп вимагав особистої зустрічі з Сі Цзіньпіном. Але поки не дочекався
фото: AP
Як бачимо, попри войовничу риторику, Пекін та Вашингтон цілком можуть домовлятися, коли йдеться про спільні інтереси. Чи зможуть вони знайти цей спільний інтерес у питанні далекої від них обох війни Європі – ключове для нас питання?
Невдалі спроби
Із самого початку повномасштабного російського вторгнення позиція Піднебесної щодо російської агресії була дуже розпливчастою. Конспірологи вважають, що Кремль у 2022-му заздалегідь попередив китайських друзів про вторгнення та отримав негласне схвалення своєї прогнозовано швидкої авантюри. Але ні агресор, ні його мовчазні партнери не розрахували, що «миттєва спецоперація «а-ля Крим» розтягнеться на місяці, не кажучи вже про роки.
Китай із самого початку тримався від конфлікту підкреслено відсторонено, а його дипломати повторювали мантри «за все хороше, проти всього поганого». Але ключове: до санкцій проти Росії, на відміну від країн цивілізованого світу, Пекін не приєднався. Більш того, він став основним торговим партнером путінського режиму, коли для того закрився преміальний європейський ринок. І найголовніше: не в останню чергу завдяки Китаю пішов вгору російський ВПК. Хоча Пекін всіляко відхрещувався від постачання сторонам конфлікту летальної зброї та товарів військової номенклатури, у Росію йшла і йде низка китайської продукції так званого подвійного призначення. Показовим є кратне зростання поставок з 2022 року дефіцитної нітроцелюлози, необхідної для виробництва пороху. Також Китай є головним постачальником до Росії верстатів для виробництва зброї.
Водночас, Китай не відмовляється і від торгівлі «товарами подвійного призначення» з Україною та блокує всі операції з Росією, які загрожують китайським компаніям потраплянням під санкції. Це час від часу викликає невдоволення у російських турбопатріотів, які дорікають китайцям у подвійній грі.
Підкреслюючи свій нейтралітет та прихильність принципу недоторканості кордонів, Пекін не визнав російським анексований Крим та тим більше путінські територіальні «трофеї» в Україні після початку «спецоперації». Китай вважав, що така позиція дозволяє йому на правах нейтральної сторони ініціювати свої мирні плани задля завершення війни. Щоправда, досі ця опція так і не отримала якогось реального застосування на практиці.
Перший китайський план із 12 пунктів був оприлюднений у лютому 2023 року. Його очевидною проблемою було те, що він був власне не планом, декларацією про наміри. Пропозиції припинення бойових дій, відновлення мирних переговорів, вирішення гуманітарної кризи, захисту цивільного населення та військовополонених добре красувалися на папері, проте як конкретно реалізувати ці благі наміри, з документа було не зрозуміло. Натомість в ньому були позиції, явно приємні Кремлю: а саме припинення односторонніх санкцій, несанкціонованих Радбезом ООН, та недопущення розширення військових блоків.
Цей дивний план так і не став чимось серйозним, і з новою мирною ініціативою Китай вийшов вже у травні 2024 року. Новий план складався з шести пунктів, і цього разу китайці презентували його не лише як власну ідею, а як спільні напрацювання з іншою країною, яка позиціонує себе нейтральною, – Бразилією. Згодом Пекін стверджував, що китайсько-бразильський план підтримує більше сотні країн. По суті, головним пунктом там була пропозиція проведення міжнародної мирної конференції, прийнятої як Україною, так і Росією, яка включала б обговорення всіх мирних планів. Цей проєкт з’явився фактично на противагу швейцарському Саміту миру, ініційованому Україною, на який не була запрошена Росія.
Саміт миру, як відомо, завершення війни також не наблизив, але про китайсько-бразильську пропозицію всі теж давно забули. І на цьому посередницький запал Пекіну згас. Чим далі, тим більш очевидним ставав той факт, що Китаю, попри миролюбну риторику, вигідне затягування «української кризи»: війна тягне ресурси США та Євросоюзу та робить Москву повністю залежною від її східного партнера.
А той вміє викручувати руки «союзнику» у безвихідній ситуації: про це добре свідчать безкінечні знижки на енергоносії, які вибиває Пекін з Москви. Викачуючи дешеву сировину, Китай натомість наповнює спустошений після відходу європейських та американських компаній російський ринок товарами з більшою доданою вартістю, фактично диктуючи ціни та ігноруючи заклики російської влади локалізувати виробництво у РФ.
Поплічник чи посередник?
Відносини України з Китаєм суттєво загострилися минулого місяця: Київ пред’явив перших полонених китайців, що воювали з російського боку, та звинуватив КНР у постачання військових товарів до Росії. Пекін, як і раніше, всі звинувачення щодо участі у конфлікті на боці росіян спростовує.
Україна пред’явила китайських військових, які воювали на боці Росії. У Пекіні цілеспрямовану відправку своїх громадян на війну заперечують
фото: скриншот з відео
Є й ще один делікатний момент: війська Північної Кореї вже цілком офіційно задіяні у війні, а північнокорейські балістичні ракети б’ють по українських містах. КНДР вважається союзником Китаю в регіоні, й існують думки, що без схвалення Сі такого союзу Москви та Пхеньяну просто не сталося б. Але це, звісно, лише припущення.
На такому тлі, здавалося б, сама постановка питання щодо Китаю як нейтрального посередника у війні, виглядає недоречною. Проте якраз ексклюзивність китайсько-російських відносин та відверта залежність Путіна від східного партнера могли б зробити позицію Китаю вирішальною для завершення війни. Трирічна практика показала, що друзі України не можуть бути ефективним посередником у цьому питанні через прості причини – їхнє несприйняття Москвою і відсутність у них по-справжньому вагомих важелів впливу на агресора. Пекін ці важелі має, от тільки чи готовий ними користатися?
Голова польського МЗС Радослав Сікорський впевнений: Китай має достатньо впливу, аби змусити Путіна припинити війну, та може відігравати конструктивну роль у мирних переговорах, навіть попри симпатії до Москви.
Сподівання на приховану роль Китаю можуть стати особливо актуальними в рамках широкого треку на деескалацію, який намітився цього тижня. Принаймні, Володимир Зеленський зафіксував сигнал від Китаю про підтримку 30-денного припинення вогню, на яке зараз всім світом уламують Путіна.
Чи реально Китай може зіграти позитивну роль в урегулюванні війни, чи як для посередника він є надто зацікавленою (і недружньою Україні) стороною, розмірковують опитані «Главкомом» експерти-міжнародники.
«Китай і Росія відчули, що вже завдали серйозного удару Заходу»
Михайло Гончар, президент Центру «Стратегія ХХІ»
Як би Китай не оформлював усі свої попередні мирні посередницькі зусилля, вони, по суті, являли собою не сильно завуальовані забаганки Росії. Нагадаю, що Білий дім часів Джо Байдена говорив про можливість залучення Китаю для переговорів з приводу мирного врегулювання, і наш колишній міністр закордонних справ Дмитро Кулеба їздив до Китаю, аби спробувати переконати Пекін стати реальним посередником, а не просто формально ним називатися.
Усі ці спроби були марними, тому що відносини Росії та Китаю вже склалися, а під час повномасштабного вторгнення ці зв’язки лише зміцнювалися – згадайте візити Сі Цзіньпіна до Москви та Путіна до Пекіна і їхню спільну характеристику відносин як «всеохоплююче партнерство і стратегічну взаємодію». Саме Китай ще у 2015 році допоміг Росії побудувати енергоміст в окупований Крим. Китай став основним джерелом фінансування російського «бюджету війни», імпортуючи великі обсяги нафти та різної мінеральної сировини. Напряму через Китай або з Китаю через треті країни, ішов потік необхідних матеріалів і складників для російського ВПК.
Звісно, Китай має важелі на Росію і міг би їх задіяти. Але якщо він є союзником Росії, то впливатиме лише в один спосіб – допомагатиме союзнику. Тому він не може бути посередником, до того ж, ця війна з різних причин вигідна Китаю, він добре заробляє на ній.
Американці, виходячи з хибного уявлення, намагалися і продовжують намагатися відірвати Росію від Китаю. Ця лінія простежувалася в американській політиці ще з 90-х років. Варто згадати хоча б дилогію Тома Кленсі «Дракон і ведмідь», де китайці намагаються захопити природні ресурси Сибіру, а американці допомагають росіянам їх вигнати і це стало своєрідною моделлю яким може бути партнерство Росії та США.
У «Проєкті 2025», який є дороговказом для адміністрації Трампа, також йдеться про необхідність відірвати Росію від Китаю. Причому аргументом для цього є те, що Росія є частиною західної цивілізації, а Китай – іншої. Хоча вважати Росію з урахуванням її справжньої природи частиною західної цивілізації досить абсурдно.
Можна згадати кінець 60-х – початок 70-х, коли Генрі Кіссінджер розвернув китайську політику в бік Заходу. Але це вдалося лише тому, що між Китаєм та Радянським Союзом стався не лише ідеологічний конфлікт, а й воєнне зіткнення – за острів Чженьбао-дао (Даманський) на річці Уссурі. Цей розрив був очевидним, і тому Пекін та Вашингтон об’єктивно йшли назустріч один одному.
Утім те, що вдалося тоді, тепер, через пів століття, відгукується Вашингтону та Європі, оскільки Китай піднявся завдяки американським інвестиціям і технологіям. І тепер Захід не знає, що з цим робити. Тому Китаю немає сенсу відштовхувати Росію чи примушувати її до якихось кроків щодо примирення, оскільки і Китай, і Росія відчули, що вже завдали серйозного удару Заходу. Захід дезорганізований, його лідерська країна США під керівництвом Трампа стрімко втрачає свій авторитет і вплив… Тому, попри всі розмови, я не вірю в серйозну зміну ролі Пекіна. Для ролі посередників є певна категорія країн – та ж Туреччина, Швейцарія… Але це не можуть бути одночасно Туреччина, Китай та ще хтось. Якщо навіть один такий вагомий посередник як Сполучені Штати нічого не зміг зробити, то два посередники – це вдвічі більше проблем, бо вони повинні спочатку узгодити позиції між собою.
«Україна для Китаю просто не існує»
Олександр Мережко, голова парламентського комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва
Теоретично Путін боїться тільки дві країни – Сполучені Штати і Китай. І якщо гіпотетично уявити, що Трамп і Сі Цзіньпін домовляться, то разом вони можуть змусити Путіна робити все, що завгодно.
Але проблема в тому, що Китай не зробить чогось такого, що може призвести до послаблення його союзу чи стратегічного партнерства з Росією. Для Китаю Росія є пріоритет з двох причин: по-перше, це постачальник ресурсів, по-друге, спільник, з яким вони грають в одну гру і координують свої дії. Росія – це палій, а Китай – це пожежний. Тому я не вірю в те, що Китай погодиться натиснути на Путіна так, щоб тому це не сподобалося.
Якщо Китай побачить, що справа у війні йде до якоїсь деескалації, він буде намагатися скористатися цим як прихований адвокат Путіна. Тобто буде удавати свою нібито нейтральність, намагатися щось пропонувати, але, по суті, просувати інтереси Росії. Але жодним чином не підривати свої відносини з нею.
А Україна для Китаю просто не існує. Вони розглядають відносини з нами лише через призму відносин з Росією. Ми починаємо існувати в очах Китаю, тільки коли починаємо зближатись з Тайванем. В усьому іншому ми для них не цікаві.
«Китай скористався цією війною на свою користь»
Сергій Лесняк, китаєзнавець, автор першого українського перекладу «Мистецтва війни» Сунь-дзи
Китай важко уявити як нейтрального посередника та країну з незалежним судженням щодо нашої війни. Вони скористалися цією війною на свою користь, зблизилися з Росією і робитимуть її більш залежною від себе, реалізуючи більше спільних проєктів. За таких умов китайці завжди більше орієнтуватимуться на російські інтереси, ніж на наші. Звісно, через роки ситуація може змінитися, але поки що ми цього не бачимо. Тому я не розумію, чому взагалі у когось виникає думка про нейтральний статус Пекіна.
У своїй політичній дипломатичній комунікації Китай ніколи не робить різких суджень. Це завжди якісь кліше, абстрактні фрази, які залишають тим, хто їх промовляє, багато простору для маневру. З іншого боку, інколи Китай дозволяє собі дещо виходити за цю обережну риторику: наприклад, від посла Китаю у Франції Лу Шає лунали заяви про необхідність враховувати інтереси України. Дехто навіть сприйняв це як антиросійські висловлювання, але, як на мене, це просто словесна гра, реактивні фрази. Ми ж пам’ятаємо позицію того ж дипломата щодо «подарованого Хрущовим» Криму та інших питань, що стосуються України та Європи загалом.
Щодо того чи можуть стати посередниками у вирішенні нашої війни спільно Китай та Туреччина, то нагадаю, що між цими країнами є багато конфліктних точок, особливо в Центральній Азії. У них є протилежні інтереси, наприклад, у Казахстані. Тому я не вірю в довгострокову спільну стратегію Туреччини та Китаю.
І ще один момент: я досить скептично ставлюся до того, що Китай взагалі добре розуміє ситуацію в Україні. Але політична китайська логіка мала б бути ближчою до української. Китай на міжнародному рівні завжди виступає за непорушність кордонів, маючи на увазі, перш за все, себе. Мовляв, питання Тайваню – це внутрішньокитайське питання. У цьому випадку з Кримом та східними територіями України відбулося те, що протирічить світогляду китайців. Але вони це проковтнули і не хочуть зараз дивитися в справжній корінь проблеми. Їм просто це невигідно.
Павло Вуєць, «Главком»
Нагадаємо Що вирішить Дракон? Як Китай реагує на зближення Путіна і Трампа
