В свої 23 Михайло Когут з Івано-Франківська вже ветеран війни. В квітні минулого року, виконуючи бойове завдання на Донеччині, він отримав важке осколкове поранення та втратив праву ногу.
Косметологія FineLine пропонує лазерну епіляцію на новому 3000w апараті. Спробуйте перший сеанс на ділянку пахв безкоштовно. Переконайтесь у ефективності!
Те, що йому ампутують кінцівку вище коліна Михайло Когут зрозумів відразу. Але це усвідомлення не сприйняв, як вирок. Воїн зізнається, зазираючи у очі смерті, зрозумів, наскільки любить життя. Понад дванадцять годин з важким пораненням він чекав на евакуацію та втратив більше двох літрів крові. В цей час голосно молився та співав, щоб не втратити свідомість та просив у Бога тільки про одне – вижити, пише ЗК.
Влітку минулого року Михайло Когут пройшов реабілітацію в Івано-Франківській центральній міській лікарні та став на протез. Сьогодні він сповнений оптимізму та енергії. Попри втрачену кінцівку, активно займається спортом, водить авто, подорожує Україною, ходить у гори та закриває збори як волонтер.
Про прийняття нового себе, ставлення суспільства та виклики для ветеранів, які починають життя в тилу, разом зі своєю історією незламності, Михайло Когут розповів у відвертому інтерв’ю «Західному кур’єру».
Якби не поранення, був би одним з тих, хто брав в полон корейців
– Михайле, розкажіть про себе. Чим ви займалися до війни?
– Я народився в Івано-Франківську, в багатодітній сім’ї. У батьків нас п’ятеро. Я наймолодший, найстарша сестра і три брати. Один з них зараз воює на Покровському напрямку.
Мій дім, до речі, знаходиться неподалік спорткомплексу університету нафти і газу, куди влітку минулого року було влучання. Я тільки приїхав додому після поранення, а тут приліт під саму хату… Те, що підлітає ракета я по звуку зрозумів відразу. Тоді мені на мить здалося, що війна мене доганяє…
…Отже, моє дитинство пройшло в Івано-Франківську. Я був дуже активною дитиною, потім підлітком любив все креативне, творче. Навіть коли навчався в ІФНТУНГ на геодезії, організовував різноманітні техновечірки, вечори поезії. Любив бути не таким, як всі.
Коли мені виповнилося 18 років я кинув навчання в університеті. Зрозумів, що це кардинально не те, чим я хочу займатися. Це був 2021 рік. До повномасштабного вторгнення лишалось кілька місяців, але тоді цього ще ніхто не знав…
Мені прийшла повістка про проходження строкової служби. Я пішов у ТЦК, пройшов ВЛК і на початку жовтня вже був у своїй військовій частині на Тернопільщині. Відслужив до кінця, потім підписав контракт з військовою частиною А1915 на посаді кулеметника. Згодом приєднався до лав 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.
– Виходить, в перший день повномасштабного вторгнення ви ще були на строковій службі. Розкажіть, як 24 лютого 2022 року пройшло для тих, хто знаходився всередині військової системи.
– Перед повномасштабним вторгненням, десь за кілька тижнів до того, навіть нам, простим солдатам-строковикам, почало ставати ясно, що скоро має відбутися щось непересічне. Кожного вечора в нас за розпорядком дня був перегляд новин. Навіть з телевізора ці меседжі йшли. Після 14 лютого стало зрозуміло, що вторгнення буде. Відкритим лишалось тільки питання коли.
Ввечері 23 лютого командир військової частини, полковник, який з нами строковиками взагалі ніколи не спілкувався, раптом зібрав ввесь особовий склад на розмову. Почав розповідати, що все буде добре, щоб ми не хвилювалися. Пообіцяв роздати мобільні телефони, які ми тільки на вихідних бачили. Такий собі «Арестович» серед військових начальників…
Ця промова виглядала дуже підозріло і ми зрозуміли, що нас намагаються перед чимось заспокоїти. Наступного ранку ми вже почули по радіо, як Зеленський оголошує термінові новини – повномасштабне вторгнення Росії. В цей момент у військовій частині почав працювати «ревун». Ми вибігли в повній амуніції, нам видали бойову зброю. Цей алгоритм ми неодноразово відпрацьовували на навчаннях. Важко було повірити, що цього разу все відбувається насправді. За годину нас всіх вже відправляли на бойові завдання на різні напрямки.
Мене відрядили на виконання дуже важливого бойового завдання, де я перебував цілих дев’ять місяців, аж доки не підписав контракт. Це діючий засекречений об’єкт, тому де він знаходиться і що я там робив сказати не можу.
– Що мотивувало вас підписати військовий контракт?
– Це було рішення, до якого я довго йшов. Думав, чи не стане це фатальною помилкою…
Я розумів, що рано чи пізно війна наздожене мене. Тож, якщо я вже в системі, краще йти воювати добровільно і зараз, бо потім буде важче.
Я підписав контракт на «золотий дембель», в день, коли мав звільнятися зі строкової служби, 27 березня 2023 року. Тоді я став військовим добровольцем і не шкодую про це. Мій позивний на фронті – Ципа. Бо в мене світле волосся і я був одним із наймолодших.
– На який напрямках фронту ви воювали?
– Всі свої «бойові» я провів на Донецькому напрямку. Поранення отримав біля Слов’янська. Якби цього не сталось, зараз, зі своїми побратимами, воював би на Курщині. І цілком імовірно, був би одним з тих хлопців, яких нагородили за взяття в полон перших корейців. Двоє захисників, яких відзначив за це Президент – мої побратими. Ми в одній казармі у військовій частині жили. З одним навіть контракт разом підписували.
Уві сні досі на двох ногах
– Як ви отримали поранення?
– Поранення я отримав біля населеного пункту Терни. Дуже дивно, але це сталося 24.04.2024 в четвертій годині дня. Виходить, «4» і «24», не мої цифри (сміється, – ред.). При тому, що й війна 24-го почалась…
Я вийшов на бойове завдання з двома побратимами. В окопі я був на спостережному пункті, а побратими відпочивали в «лисячій норі». Я передав по рації, що все чисто і через одну хвилину, за метр від нашого окопу, прилетіла 120-та міна. Я почув, що вона летить приблизно в мій квадрат і встиг лягти. Пощастило, що снаряд не попав у яму, де ми сиділи. Бо тоді з нас трьох лишився б тільки фарш. А так ударна хвиля йшла збоку. В мою сторону полетіли всі осколки. Побратимам пощастило більше, бо вони лежали ногами вперед до вибухової хвилі. Їх лише контузило. Я ж отримав десятки осколків в тіло від п’ятки до плеча.
Ніколи не забуду це відчуття болю, яке усвідомлюєш навіть попри контузію. Ти відчуваєш в своєму тілі розпечені шматки металу різного розміру. Вони остигають в тобі…
Буквально через декілька секунд я перестав відчувати праву ногу. Думав, що її відірвало, але ні. Нога була, але величезний осколок пробив колінну чашечку, перебив нерви та артерію. Я відразу зрозумів, що нога у мене «мінус». Пам’ятаю, турнікет накладав якомога нижче, щоб зберегти більшу частину ноги. Побратими теж допомагали, як могли.
Я передав по рації, що я «300» і важкий. Командир відразу сказав, що на евакгрупу доведеться чекати 5-6 годин. Я був приголомшений… Здалося, це кінець, я не витримаю стільки. Але раптом у мені таке бажання жити прокинулось. Думаю, в мене така велика сім’я, племінники. Мені ще ж тільки 22! Я мушу жити далі…
В результаті я чекав на евакуацію довгих 12 годин. Ввесь цей час я на повні груди молився, співав, вголос роздумував про життя. Коли в другій ночі прибула евакуаційна група, я вже втратив більше двох літрів крові, але не відключився. Я встиг сказати їм, яка у мене група крові і що хочу, аби ногу відрізали якомога нижче. Пам’ятаю, як мене три з половиною кілометри несли розваленою посадкою. Всюди трупи, сморід, вгорі крутився ворожий FPV…
Мене доставили до першого стабпункту в Лимані. Далі перевезли до Слов’янська, де провели ампутацію ноги. Наступний спогад вже в лікарні Мечникова у Дніпрі. Я прокинувся, а все довкола було таким білим… Я навіть подумав, що помер. Але підійшла медсестра і сказала, що зі мною все в порядку. Тоді я вперше побачив своє нове тіло – без ноги.
У Дніпрі я провів ще тиждень. Потім мене перевели на лікування до Львова. Там мені було вже веселіше. Рідні, друзі каталися до мене, навідували.
Реабілітацію проходив вже в Івано-Франківську, в центральній міській лікарні, плюс додатково займався з другом дитинства. Це було дуже круто, я познайомився з чудовими людьми, отримав гарний досвід.
Також у Львові я протезувався і навіть ходив на протезі вже без милиці. Але в моїй ампутованій кінцівці продовжують відростати остеофіти. Це кісткові відростки, які тиснуть на м’язову тканину зсередини і спричиняють біль. Тому зараз, поки чекаю на операцію з їх видалення, знову змушений ходити з оцим другом (показує на милицю, – ред).
– З вашою травмою багато речей довелося вчитися робити заново. Наскільки цей процес виявився складним для вас?
– Спочатку дуже важко було. Звикнути до милиць зокрема. Я дуже люблю займатись на брусах звичайно, але навіть для мене це було занадто. Ходити на двох милицях – це постійні бруси.
Були всякі ситуації у побуті. Важко перелаштуватися, бо ще вчора ти був супер-рекс, який за п’ять хвилин посадку пробігає, а зараз сам нормально помитися не можеш. Це дратувало, але і стимулювало водночас. Зараз я повністю автономний. Можу будь-що без сторонньої допомоги робити.
Я вже повністю прийняв своє нове тіло, навчився з ним жити. Звісно, іноді мене накриває… Не можу сказати, що я зараз живу так, ніби в моєму житті нічого не сталося.
Ще досі буває, коли вдягаюся, беру дві шкарпетки, і потім думаю, ей, так в мене ж одна нога. І самому з себе смішно. Або на автоматі хочу двері ногою прикрити, і згадую, що ноги нема. Голова ще не встигла переварити, що тепер організм працює інакше. Коли мені сняться сни, в них я ще досі бігаю на двох ногах.
Наше суспільство тільки на шляху до того, щоб сприймати реальність…
– Як зараз проходить ваш звичайний день?
– По-різному проходить. Перший тиждень цього року був для мене дуже важкий. Погано спав, жахи снилися. Відповідно і дні проходили похмуро. Не знаю, що зі мною відбувалося.
Зараз я більше налаштовуюся на режим. Стараюся вставати зранку. Одягаю лайнер, протез, шкарпетку, капець і вперед. Йду на прогулянку на дамбу, якщо погода гарна. Я люблю, коли мої дні проходять активно. Як є можливість, займаюся спортом. Найбільше люблю настільний теніс.
Час від часу їжджу до побратимів на Тернопільщину, Житомирщину. Я сам воджу авто, на автоматі правда.
Стараюся бути корисним для ЗСУ, проводжу збори на потреби. Так себе потрібним відчуваю.
– Чи були якісь такі ситуації в ставленні до вас оточуючих, які вас розчарували?
– Були. Одна, найбільш кричуща. Коли я вже був на протезі, якось ми з другом дитинства заїхали ввечері на заправку. Там ми зустріли двох хлопців, один з яких був нашим спільним знайомим. Вчився на паралелі у школі. Вони з товаришем були п’яні, почали чіплятися до мого друга. Почалася бійка… Мій шкільний знайомий просто розвернувся і штовхнув мене з усієї сили. Я впав на ключицю, розірвав дві зв’язки. Це було максимально неприємно, підло… Людина точно знала, що я ветеран війни…
Загалом наше суспільство тільки на шляху до того, щоб сприймати реальність, в якій є люди на милицях, без рук, з іншими травмами. Одні відвертають очі, коли бачать протез. Інші навпаки, свердлять поглядом. Треті навіть претензії висловлюють, що вигляд мого поранення їх травмує…
Але їм на противагу, з часу мого поранення, було дуже багато ситуацій, які мене розчулили. Особливо дітки, як вони щиро дивуються, коли бачать «дядю-робота». Підходять, дивляться, обнімають.
Суспільство має звикати до присутності людей з травмами. Через несприйняття, через оці всі погляди, багато ветеранів взагалі не виходять на вулицю. Я таких знаю особисто.
Я собі взяв за мету навпаки більше бувати на людях, в громадських місцях. Щоб мене бачили, знали, що я такий є, і навіть без ноги я все одно нормальна людина зі звичайним життям. Цього літа ходив у гори на протезі, їздив купатися на озеро в Тлумач. Зняв протез, поставив збоку і пострибав по сходах до води. Люди дивилися на мене, як на божевільного. А це ж звичайна річ – скупатися у спеку…
Після війни сюди повернуться тисячі ветеранів. Краще нам готуватися до їхнього приїзду вже відтепер. В протезах вже зараз доступні такі технології, що забігаючи на десять років вперед, я думаю, по Франківську будуть кіборги ходити в прямому сенсі цього слова.
– Наскільки війна і поранення вас змінили?
– Цікаве питання. Рівно на одну кінцівку (сміється. – ред.). Відмінність просто у відсутності ноги. Ну і в морально-психологічному плані, звісно, я трохи інший. Немає жодної людини, яка б повернулася з війни і після цього трешу була такою, як раніше.
У мене дві контузії. Вони теж грають свою роль. Але я той самий хлопчина, просто вже з більшим життєвим досвідом. Я ні на кого його не перекидаю, не стараюся комусь нав’язати. Моя мета зараз – відновитися і жити так, як мені до вподоби. Бог дав мені друге життя. Перше я жив на повну, друге буду тим паче.
