Щороку правоохоронні органи відкривають сотні кримінальних справ щодо створення та поширення порнографічного контенту. Скільки держава витрачає на “експертизу” пікантних фото та відео і наскільки ефективна “боротьба за суспільну мораль”?
Стаття 301 Кримінального кодексу (КК) передбачає покарання за ввезення, виготовлення та поширення порнографії (за участю повнолітніх людей) у вигляді штрафів та позбавлення волі на строк до семи років. Правоохоронна система докладає чимало зусиль для розслідування таких злочинів, пише Економічна правда.
За даними Офісу генерального прокурора, у січні-серпні 2025 року в Україні було 1 464 кримінальні справи щодо створення порно. Проте далеко не кожна з них доходить до суду.
З початку великої війни суди винесли 247 вироків за різними частинами ст. 301 КК. За цей час засудили 287 осіб. Більшість (близько 150) – за поширення власного контенту, решту – за поширення чужого. Найчастіше збут відбувався через сайти, вебкамери або месенджери.
Майже всіх обвинувачених (за винятком чотирьох виправдальних рішень) суд визнав винними. Однак на цьому суворість державної каральної системи завершується.
Хоча більшості обвинувачених суд формально призначає покарання у вигляді позбавлення волі, його замінюють іспитовим (пробаційним) терміном. За ґрати мали б потрапити лише десятеро осіб, але й ці вироки перебувають на стадії апеляційного розгляду.
Скільки влада витрачає коштів платників податків на боротьбу за “високу мораль”? ЕП проаналізувала всі вироки, щоб це підрахувати.
У кожній такій справі призначається експертиза: фахівці переглядають велику кількість відео- та фотоматеріалів, а держава оплачує їх роботу. У середньому вартість експертиз у межах одного вироку (таких експертиз може бути кілька) становить 11,3 тис. грн.
Загальна сума витрат на експертизи з 2022 року може сягати 4,9 млн грн. Щоправда, суд перекладає ці витрати на засуджених.
Наскільки важка робота експерта? Згідно з одним рішенням суду, за 33 години перегляду відео експерт отримав близько 15 тис. грн, тобто близько 500 грн за годину. Іншими словами, держава щедро платить за перегляд порно під грифом “боротьби за моральність”.
Інша стаття витрат – “контрольні закупки”. Це поширена практика правоохоронців у справах, пов’язаних зі ст. 301 КК. Поліцейські або їхні агенти під виглядом звичайних користувачів купують чи замовляють порнографічний контент, після чого фіксують факт збуту і затримують автора чи продавця.
Такий підхід викликає запитання. Річ у тім, що часто йдеться не про насильницьку або експлуатаційну порнографію, а про аматорський чи приватний контент, який не шкодить суспільству. У результаті “контрольні закупки” нерідко перетворюються на провокацію злочину, створюючи простір для зловживань і тиску, особливо в умовах, коли закон не дає чіткого визначення терміну “порно”.
Щоправда, “контрольні закупки” згадуються не в кожному вироку. ЕП нарахувала лише близько 25 справ, де зазначена сума, витрачена на такі операції. Загалом – близько 60 тис. грн.
Є й не такі очевидні витрати. За три роки війни у справах за ст. 301 КК проведено понад 1,7 тис. судових засідань з відповідними ухвалами. Держава щороку витрачає 20-25 млрд грн на утримання судової системи, яка проводить близько 8 млн засідань. Отже, одне судове засідання коштує державі в середньому 3 тис. грн.
Таким чином, витрати лише на судовий процес у справах щодо порно становлять близько 5,1 млн грн. Це без урахування роботи прокурорів та експертних установ, слідчих дій і часу залучених сторін.
