Сьогодні 8 березня відзначаємо Міжнародний день боротьби за права жінок. З нагоди цієї дати, редакція Правди іф поспілкувалася з франківською журналісткою Наталією Коцкович, яка стала до лав Збройних Сил України ще у далекому 2014 році. А після початку повномасштабного вторгнення знову повернулася на військову службу.
“BGA-Cервіс” пропонує ремонт зарядних станцій та інверторів. Відновлюємо плати, балансує батареї, збираємо устаткування для домів та квартир.
Наталю, розкажи, будь ласка, трохи про себе: як ти прийшла у професію журналістки? Що стало поштовхом до того, щоб почати висвітлювати події війни?
Про журналістику я мріяла змалечку, ще в школі писала твори для половини класу. Зі словом у мене дружні стосунки з дитинства. Хотіла бути журналісткою, тому вступила на філологію в Чернівецький національний університет. Під час навчання почала працювати в газеті «Погляд», писала на різні теми.
Перша моя робота на телебаченні – у Івано-Франківську. Сюди переїхала у 2008-му році і почала працювати на місцевій ТРК «3 студія». Була репортеркою новин. Отримавши хороший досвід на «3 студії», з 2012-го року почала паралельно знімати для національного каналу «5 канал». Оце коли Майдан почався я вже була власною кореспонденткою 5 каналу у Івано-Франківській області. Працювала на гонорарній системі. Був невеликий підробіток для нас з оператором. Але тоді було цікаво. Наші сюжети бачили у всій Україні. Ми стільки цікавих сюжетів зробили, всюди їздили, якісь розслідування проводили. Тоді мені здавалося, що все, про що я мріяла, вже здійснилося. І не здогадувалась, що все грандіозне лише попереду.
Потім стався Майдан. Роботи ставало все більше, а новини все тривожнішими. Ми з оператором Ярославом Мотруком нерідко взагалі після зйомок поверталися додому лише за дві доби. Хотілося все зняти, все встигнути. Картинка змінювалася щодня, а ми це все показували людям. Після Майдану сталася окупація півострова, потім не зрозумілі події на сході України. До Івано-Франківська почали привозити перших загиблих зі сходу. У тому ж гелікоптері МІ-8, який збили над горою Карачун у Слов’янську був мій однокласник Саша Петрищук. Він летів у складі спецпідрозділу «Альфа». Перед цим – збиття літака ІЛ-76. Там загинули наші правоохоронці. Досі пам’ятаю прізвище та ім’я першого загиблого нацгвардійця – Богдан Шлемкевич. Він був з Білоберізки Верховинського району. Служив «строчку» у Маріуполі. Його вбили під час того окупації міста. Пам’ятаю, на його похорон ми дуже довго їхали. Це досить далеко від Івано-Франківська. І я всю дорогу думала, який дивний час настав… Хлопці реально гинуть у боях за Україну.
Потім був Іловайськ. І знову багато загиблих. Гинули на різних напрямках мої друзі, друзі моїх друзів, знайомі. І тоді, напевно, я прийняла рішення піти у військо. Мені хотілося допомогти, змінити ситуацію, бути частинкою отої рушійної сили.
У той час мій колега Іван Харків, журналіст газети «Галицький кореспондент», приїжджав у відпустку. Після Іловайська хлопцям дали перепочити кілька днів. Він служив в Азові, у пресслужбі. І це стало таким додатковим «зеленим» світлом, щоби я таки подумала про військову журналістику. Пізніше тоді Харкову вдалося вмовити командира взяти жінку у лави Азову, і так я опинилася на сході. Це був кінець 2014-го.
Мені було легко ухвалити це рішення: не було ні сім’ї, ні дітей. Мене ніхто не зупиняв, лише старша сестра, яку поставила перед фактом вже у Facebook. Просто на сторінці опублікувала фото з кабіни військової техніки і підписала: «Всім привіт! Я на сході».
З якими найбільшими труднощами ти стикалася як журналістка під час війни? Як ти їх долала?
Знаєте, я не боялася. Мені не було що втрачати. Я поїхала одна, і там справлялася також сама. Але там уже знайшла і друзів, і побратимів. Я боялася щось зробити не так, боялася підвести у відповідальний момент. Пам’ятаю, ми кілька разів робили відеосюжети для 5 каналу. У складі пресслужби вже тоді працювала відомий у Івано-Франківську оператор Руслан Ганущак. Русліка або друга Остапа на початку січня цього року вбили кацапи на Курщині. А у 2014-му ми з Русланом почали знімати сюжети з передової. Це був продукт Азову, але ми надавали деякі матеріали зокрема 5 каналу, та іншим каналам, що зверталися.
Звичайно, цивільному журналісту бути у військовій обстановці незвично. Деколи тяжко, деколи взагалі не зрозуміло, але за кілька тижнів, місяць-два ти вже стаєш одним цілим зі своїм підрозділом. Взагалі, в нас дуже класна команда зібралася – один одному допомагали, підтримували, вивозили, тому що часи були різні. Один день не був схожий на інший, бо ми не знали, куди поїдемо. У нас були задачі проїхати через зону активних обстрілів, дістатися до бійців, зняти, як вони там, що роблять. Записували зведення за добу, брали інтерв’ю в бійців.
В Азові я спілкувалася з багатьма людьми. Всі вони були надзвичайно різні – і за віком, і за бажанням отримати щось від цієї війни. Коли почали платити зарплату, моя перша була 4 тис. грн. Я здивувалася: «Боже, я в таких історичних подіях беру участь, і за це ще й гроші платять?» А хлопці казали: «Ми тренувалися, проходили вишколи, хотіли спробувати постріляти зі справжньої зброї, відчути себе українськими вікінгами. І за це ще й гроші платять?» Ми тоді були шоковані, бо ніхто не розраховував на грошове забезпечення чи фінансову винагороду. Ми просто робили свою справу. Такі вони – Добровольці.
Якими були твої перші відчуття, коли ти потрапила у зону бойових дій у 2014 році?
Відчуття? Це було неймовірно. Що я взяла для себе з 2014 року? Це був феномен – добровольчий батальйон, журналісти в ньому, які створюють свої внутрішні статути, свої правила висвітлення. Ми не знали, що таке регулярна армія, робили все за відчуттями. Військова журналістика – це рамки, у які ти повинен вкладатися. Це не цивільна журналістика, де можна фантазувати. У військовій журналістиці більше конкретики, але й більше емоцій. Якщо ти їдеш під обстрілом – треба швидко зняти і знати, як це написати. Якщо ти присутній під час евакуації чи пораненого побратима, чи цивільного населення, ти робиш одразу купу справ як журналіст, і як військовий.
Як ти справлялася з емоційним тиском та стресом у таких складних умовах?
Коли ти потрапляєш туди… Як я говорила раніше, я боялася зробити щось не так. Я боялася, що мені скажуть: «Ну, звичайно, ти ж жінка». Але я би не відокремлювала окремо військову журналістику і бійців «Азову». Ми були всі в одному підрозділі, на одному рівні. Наша прессслужба так само шикувалася з бійцями, наприклад, із піхотинцями, артилеристами. Ми прокидалися, бігали (фізкультура, шикування), далі планували день. Попередньо планували тиждень, а щодня розписували все детально. І все відбувалося, як у бойових підрозділах. Блін, та ми фронтову газету «Чорне сонце» робили і розвозили по кількох секторах, не лише сектору «М».
Насправді, робота військового журналіста така сама, як і тут. Якщо ти володієш словом, ти можеш передати те, що бачиш і знаєш. Якщо я знаю – я це розповідаю. Якщо мої слова підкріплені фото, відео, фактами – ще краще. Моєму матеріалу повірять більше, тому що він буде наочний.
Військова журналістика від цивільної відрізняється лише тематикою. Ти все-одно робиш ту саму справу, все-одно маєш одне бажання – розповісти людям правду. Тільки тут ти в касці, бронежилеті, і, можливо, зі зброєю. А знаєте, яке задоволення тоді приносило, коли на центральних каналах казали: «за матеріалами пресслужби Азову…». Коли ти розумів, що цих кількох кадрів з Широкиного чи Маріуполя чекали багато-багато людей.
Що ти вважаєш найважливішим у роботі журналіста в зоні бойових дій?
Згадаю 2015 рік. Наприкінці січня я вже служила. У Маріуполі був жорстокий обстріл «Градами» мікрорайону «Східний». Тоді загинули десятки мирних мешканців. Снаряди влучили в магазини, базар, де люди купували, продавали.
І тоді серед мирного населення, можливо, то були провокатори, ходили такі чутки, що це спеціально Україна обстріляла. Тоді ми знімали навіть напрямок, звідки летіли ракети, щоби дати зрозуміти найзапеклішим любителям «руского міра», що запуск відбувся з боку окупованого Донецька. І ми ходили, записували всіх. Показували, як саме азовці надавали першу медичну і гуманітарну допомогу. Тоді організували гарячу кухню, сухпайки, теплі ковдри, церати (затулити вікна після обстрілів). Це кінець січня, на вулиці мороз, і люди залишилися без вікон, газу, тепла.
Які навички або знання ти вважаєш найважливішими для військових журналістів?
Якщо журналіст у цивільному житті добре пише, орієнтується у політичних процесах і розуміє, хто ворог, а хто друг, то на фронті, напевно, найважливіша навичка — це біг. Якщо у школі з фізкультури була п’ятірка, то репортер на війні впорається. Ну і дуже б не завадили знання з тактичної медицини.
Журналіст на війні повинен уміти все. Не виключено, що той, хто приїхав для зйомки в зону бойових дій, займатиметься й евакуацією, і підвозом води чи інших необхідних речей. Там завжди не вистачає рук. Якщо журналіст пересувається з одного ВОПа на інший, спілкується з бійцями, фіксує обстановку, його можуть попросити щось підвезти чи допомогти.
Тому важливо мати водійське посвідчення, вміти швидко бігати, керувати автомобілем та діяти в екстремальних ситуаціях. Адже на війні можна опинитися на позиціях без супроводу та змушений самостійно вибиратися. Бували випадки, коли через обстріли журналістів не могли забрати з позицій протягом кількох годин. Вони ховалися в бліндажі, сильно перелякані, але такі ситуації — реальність, до якої треба бути готовим.
Журналіст має володіти однозначно навиками такмеду, водіння і швидко реагувати під час екстрених ситуацій. Формально, мати зброю в зоні бойових дій йому заборонено, але якщо в цивільному житті є дозвіл на неї — це питання самозахисту. Бо диктофоном чи фотоапаратом від ворога, на жаль, не захистишся.
Нині бойові бригади дедалі активніше залучають до цієї роботи пресофіцерів. Міністерство оборони, Сухопутні війська та ЗСУ в цілому хочуть, щоб саме вони готували матеріали, знімали фото та відео, а потім передавали їх журналістам. Безперечно, справедливішим і чеснішим було б, якби журналісти бачили все на власні очі. Але система постійно удосконалюється, реорганізовується, і наразі більшу частину такої роботи виконують пресофіцери разом із фотографами та відео операторами.
Як ти готувалася до роботи в таких екстремальних умовах? Чи проходила спеціальні тренінги?
Чи проводяться зараз тренінги для журналістів на місцях — я не чула. Натомість багато роботи, яку колись виконували військові журналісти, зараз виконують прес офіцери бойових бригад. Також з’явилася нова посада — штаб-сержант, який фактично є військовим фотографом. Зараз це чітко розділилося. Багато випускників військових вишів, які навчалися на військових журналістів, уже мають офіцерські звання (молодші лейтенанти) і досить добре справляються.
Але, як на мене, головне — досвід. Я вже казала: я не навчалася на журналістиці, не вивчала військову журналістику, але завжди цього хотіла, вчилася, переймала досвід інших. Мінімальні знання потрібні, але, потрапивши на фронт, треба розуміти: багато з того, що нам розповідають у цивільному житті, або не працює, або працює зовсім не так, як очікували тренери чи викладачі. Кожен випадок унікальний.
Наприклад, мої колеги з «5 каналу» — журналістка Євгенія Китаєва та операторка Ганка Кудрявцева— з 2014 року десятки разів виїжджали на передову. Вони самі кажуть: щоразу це наче вперше. За свою роботу вони отримали високі нагороди від президента чи міністра оборони.
Євгенія Китаєва під час одного з виїздів на передову, коли вони знімали сюжет, потрапила під обстріл. Тоді військовий, що їх супроводжував потребував допомоги. І дівчата – журналістка і операторка швидко зорієнтувалися і фактично врятували пораненого. Чи таке викладають в університетах? Не знаю. Але журналіст на фронті повинен володіти як професійними навичками, так і вмінням оцінити ризики.
Чи змінилася, на твою думку, робота військових журналістів з 2014 року? Якщо так, то як саме?
Якщо говорити про зміни в роботі журналістів з 2014 року до 2024–2025 років, то, на мою думку, головна відмінність — це поява FPV-дронів. Тепер набагато важче дістатися до позицій і так само важко звідти вибратися. На жаль, росіяни не зважають на те, чи є на журналістах наліпка «преса», чи ні.
Гинуть журналісти не лише з України. Це особливо обурливо, адже за всіма правилами ведення бойових дій преса, яка працює на передовій, не повинна ставати мішенню, оскільки не бере участі в бойових операціях. Але, як показує практика, для російських військових це не має значення.
Серед моїх побратимів, які супроводжували журналістів на передній край, загинув Крук. Ще на початку повномасштабної війни. Він відвозив іноземних журналістів (не пам’ятаю, з якої саме країни), і в їхню машину прицільно влучив снаряд. Ніхто не вижив.
Зараз ситуація ще гірша. FPV-дрони переслідують цілі від одного пункту до іншого, скидаючи боєприпаси. Це зовсім інша війна — несправедлива та жорстока. Але, на жаль, міжнародні партнери, які підтримують Україну, не приділяють цій проблемі достатньої уваги.
У тебе, напевно, є знайомі чи колеги, які зіткнулися з найбільшими трагедіями війни — пораненнями, полоном чи навіть загибеллю. Як ти особисто переживаєш такі моменти, і що, на твою думку, можна зробити, аби зменшити ці ризики для журналістів?
Так, такі люди є, зокрема з пресслужби «Азову». Нава та Нікополь – старожили пресслужби потрапили спочатку на Азовсталь, там втратили багатьох друзів і побратимів, потім вийшли в полон і оце нещодавно моїх колег обміняли. Задуматися тільки, репортери, просто журналісти, які знімали сюжети про цю війну, фільмували моменти та видавали фронтову газету, у результаті пройшли пекло.
Щодо поранених — зараз не можу пригадати конкретні випадки, але серед військових журналістів є й ті, хто загинув під час виконання своїх обов’язків. Це велика трагедія, адже за всіма міжнародними нормами журналіст не є учасником війни, не має зброї, не стріляє у ворога, а лише висвітлює події. Військові журналісти та прес офіцери отримують поранення, потрапляють у полон і, на жаль, гинуть.
Як ти ставишся до ролі цифрових технологій і соцмереж у висвітленні війни (TikTok/Telegram)?
Щодо TikTok, нових технологій і соцмереж — я вже, мабуть, «старша була жіночка», бо досі не маю TikTok. Не знаю, добре це чи погано, але просто не користуюся ним. Як журналіст, я вважаю інформацію там занадто примітивною. Проте якщо суспільство масово сидить у цих соцмережах, то журналісту доводиться підлаштовуватися під сучасні реалії.
Якщо, наприклад, молодь, яка не хоче йти на війну, перегляне в TikTok ролики, де сильні хлопці з виглядом вікінгів, у татуюваннях і зі зброєю боронять країну, і це якось вплине на їхню свідомість — то всі засоби дуже навіть непогані. Такі відео можуть вплинути на журналістів, підлітків або навіть тих, хто не вірить, що в Україні йде війна, а не просто конфлікт. Якщо це допоможе, то нехай буде TikTok — це вимога часу.
Однак серйозним журналістам ці соцмережі не є необхідними. Це розважальні платформи, але їх можна використовувати для донесення правди та боротьби в інформаційній війні. Адже, як показує практика, російська пропаганда не гребує нічим: навіть у дитячих казках намагаються нав’язати, що Україна — це «молодша сестра», а Росія — «великий брат». Якщо потрібно використовувати соцмережі для протидії такій пропаганді, то нехай буде так. Всі методи хороші, якщо вони приносять результати. Якщо американці чи європейці не дивляться наших новин, але побачать щось у TikTok і це змусить їх замислитися — тоді це виправдано.
От зараз я служу в Івано-Франківському ТЦК та СП, так мобілізувалась минулого року до ЗСУ. На посаді штаб-сержанта 3 категорії групи комунікацій. Ми створюємо різні ролики, які можуть покращити мобілізаційні процеси в Україні, зокрема в Івано-Франківській області. Нещодавно ми отримали завдання зробити ролик для TikTok. Назвати це великою журналістикою я не можу, але відео створили. Який буде ефект — невідомо, але, якщо це не шкодить і не приносить негативних наслідків, то має право на існування.
Втім, мені шкода, що молодь більше ведеться на короткі відео в TikTok, ніж на великі статті або серйозні репортажі з передової. Це, мабуть, проблема покоління, але така реальність сьогодення.
Віталія Сокольська
