Небачені звірства російських окупантів. Відчути їх на собі сповна довелося подружжю маріупольців – Олександру Анатолійовичу та його дружині Вірі. Він на милицях, вона на ходунках – опинилися самі в блокадному місті.
“BGA-Cервіс” пропонує ремонт зарядних станцій та інверторів. Відновлюємо плати, балансує батареї, збираємо устаткування для домів та квартир.
Пенсіонери пережили бомбардування драмтеатру, майже два місяці холодного підвалу школи, російський фільтраційний концтабір, та заслання на так звану ДНР. Аби вирватися з окупації, подружжя подолало тисячі кілометрів і кордони кількох країн. Вона залишилася за кордоном, а він скучив за Україною і повернувся. Вже кілька місяців Олександр Анатолійович живе на Прикарпатті, пише Правда.іф з посиланням на Подробиці.
За поріг цієї школи Олександр Анатолійович виходить рідко. Не дозволяють хворі ноги. З дозвілля – лише післяобідня гра в шашки. Та книги.
А Симоненка щось є? – Так-так, ось є… Подати вам? – Так.
Читання, хоча і не на довго, допомагає йому відволіктися. І бодай на час не згадувати всі ті жахи, які довелося пережити…
Після драмтеатру, після 43 днів у підвалі, після фільтраційного табору у Нікольському, потім три місяці у Макіївці – це ДНР, так що мене вже нічим не здивуєш.
У рідному Маріуполі пан Олександр мав багато книг. Та жодної не зміг узяти з собою. Єдина річ, яку дивом зберіг – ось цей червоно-чорний прапорець… Хоча за нього росіяни – могли вбити.
Малесенький прапорець, поламений, але я його склеїв. Для мене це як символ, як нагадка про Маріуполь. – Ви зберігали його, для чого? – Щоб показати, що я українець.
Початок війни пана Олександра застав удома. Пригадує, як двадцять четвертого лютого з дружиною прокинулися від потужних вибухів. А вже за кілька годин у них на порозі стояла дочка з онукою. І благали їхати разом із ними з міста. Та вони відмовилися, аби не бути тягарем. Адже обоє – інваліди. За декілька днів – чоловік переніс операцію на нозі. І ледь пересувався на милицях.
Олександр Односум, переселенець із Маріуполя:
Моя дружина інвалід теж, передвігається на ходунках. Інвалід другої групи. У неї теж перелом шийки бедра. У неї ще й онкологія, діабет. І куди нам. Ми самі не змогли, щоб їх обтяжувати.
І залишилися вони самі – у квартирі на сьомому поверсі. І щодня ставало важче жити. На початку березня – зникло опалення, вода, світло і газ. Люди палили вогнища у дворах і так варили їсти.
А пан Олександр із дружиною – перебивалися на тому, що було у квартирі. Бо спуститися із сьомого поверху – не мали сил. І дуже зраділи, коли волонтери запропонували перевезти їх у драмтеатр.
Олександр Односум, переселенець з Маріуполя:
Одинадцятого березня нас вивезли в драмтеатр. Тому що там було багато людей, головний осередок був – пункт спасіння, найбезпечніше місце, як ми думали. Там десь мешкало від 700 до 1200 людей. Багато були у підвалі, з дітьми, каліки, старі, немічні в основному люди.
Поселили подружжя на другому поверсі. Але згодом переселили – в інше крило… І цим врятували життя. Бо вже наступного дня росіяни скинули на драмтеатр бомбу…
Олександр Односум, переселенець із Маріуполя:
Там люди стогнали, завалені були. Я лежав на таке, як стіл, то мене здуло як оту пір’їнку. Милиці відлетіли, шапку зірвало. Таке відчуття було як спалах. Дружина кричить кров, кров. А я кажу Віра, я нічого не бачу. Я оглух на одне вухо.
Маріупольці, які вижили та змогли вибратися з-під завалів – почали тікати з міста.
Олександр Односум, переселенець із Маріуполя:
Хто зміг виїхав, хто зміг пішов пішки. А ми ж з дружиною не могли.
Подружжя знайшло прихисток біля драмтеатру – у підвалі кафе. Але залишатися там довго було небезпечно. Тож переночувавши, пенсіонери наважилися йти.
Олександр Односум, переселенець із Маріуполя:
Ми побачили, що все там розбомблене. Драмтеатр догорає. Працювали гради з усіх боків. Там маленька альтаночка в районі цієї театральної площі ми попадали там на підлогу, прикрили там друг друга, гради прилетіли. Ми не знаємо куди йти.
Потім пішли навмання… І дорогою зустріли людей, які йшли у підвал однієї зі шкіл. Попросилися до них. І там провели 43 дні…
Олександр Односум, переселенець:
Ми чотири доби сиділи даже без води. Бо на поверхню не можна було вийти. Цілодобові – і вдень, і вночі обстріли. Дах знесло, четвертий поверх знесло.
У травні місто повністю окупували росіяни. Коли пенсіонери вийшли з підвалу – від побаченого перехопило подих.
Олександр Односум, переселенець:
І ото ми перший раз із дружиною побачили, що значить Маріуполь на поверхні. Будинки побиті, живого нічого нема. Люди мертві валяються. Ніхто ж не забирав трупи.
А далі був фільтраційний табір у селищі Нікольське. Туди їх відвезли росіяни. Там були сотні людей. І чоловіки, і жінки. Перевіряли – всіх:
По-перше, роздягли. Перевіряли на татуїровки чи не азовець. Опитували, допитували, і десь три-чотири людини не повернулися. Куди їх забрали. Чи розстріляли, чи знищили.
У фільтраційному таборі подружжя Односумів пробуло кілька тижнів. Годували – раз на день. Олександр Анатолійович тоді схуд майже на десять кілограмів.
Олександр Односум, переселенець з Маріуполя:
Треба було ходити в кафе, називалось Русь. В кого були гроші, допомагали друг другу. Люди ж були в основному із Маріуполя. І допомагали. Готували на багатті, щось допомагали.
Покинути табір – можна було тільки після фільтрації, отримавши спеціальну довідку. Але навіть із нею виїхати дозволяли лише в росію.
Олександр Односум, переселенець:
Але ми там упиралися. А потім дружина говорить – та я ж сама з Макіївки родом. То везіть вже на батьківщину. Там вже будемо помирати. І привезли нас в дім інвалідів.
Тим часом із Польщі дочка вела активні пошуки батьків. Дізнавшись, що вони в Макіївці – взялася їх визволяти. І – це вдалося:
Олександр Односум, переселенець:
Шістдесят тисяч рублів ми заплатили за двох, щоб нас перевезли до Варшави. Інакше в Україну не можна було попасти. Через росію через ростов, ростовську область, по трасі ростов-москва, до самої москви. В 30 кілометрах від москви ми звернули на другу гілку і в псковській області через кордон пуск перетину з Латвією.
Дружина із дочкою – зараз разом у Польщі. А от пан Олександр – повернувся.
Олександр Односум, переселенець:
Я з першого дня, як у Польщу попав, там пробув три тижні, повертаюсь в Україну, повертаюсь в Україну. Дружина – я не поїду. Ну ти з донькою тут, а я не можу. Я поїду.
За своїми рідними Олександр Анатолійович дуже сумує. А ще сподівається відшукати зятя. Він залишився в Маріуполі, і вже чотири місяці про нього нічого не відомо.
