1012 військовослужбовців отримали медичну допомогу у Першому добровольчому хірургічному шпиталі на Івано-Франківщині з 2022 року. Госпіталь, який три роки надає допомогу військовослужбовцям, до початку повномасштабної війни був клінікою пластичної хірургії. Про зміни в роботі керівник медзакладу Станіслав Онищук своїм колегам повідомив 24 лютого 2022 року. І з початку березня того ж року в шпиталі не було жодного дня, коли б там не надавали допомогу військовим та цивільним, не зважаючи на всі труднощі — фінансові, бюрократичні чи нестачу лікарів.
Про те, як змінилася робота шпиталю за три роки, про найважчий випадок в медзакладі та допомогу лікарів-волонтерів з 22 країн світу читайте в матеріалі Суспільного.
“BGA-Cервіс” пропонує ремонт зарядних станцій та інверторів. Відновлюємо плати, балансує батареї, збираємо устаткування для домів та квартир.
У березні 2022 року думали, що шпиталь працюватиме кілька місяців
Засновник та керівник Першого добровольчого шпиталю Станіслав Онищук пригадує: коли тільки починали свою роботу, думали, що це — на кілька місяців. Головною метою було розвантажити систему охорони здоровʼя.
“Але от вже три роки минули. І які б часи не були, ми жодного дня не зупинилися. І не було ні одного дня, коли ми не лікували пацієнтів. Було різне: і фінансів бракувало, і лікарі поверталися на деокуповані території. Навіть був період у 2023 році, коли в бюрократичній системі існували перешкоди, щоб військові могли потрапляти в недержавні структури. Не зважаючи на все, ми продовжували лікувати”, — каже директор клініки.
Засновник та керівник Першого добровольчого шпиталю Станіслав Онищук. Facebook/Перший добровольчий хірургічний шпиталь
З 2022 року в шпиталі пролікували 1012 військовослужбовців. У перші два роки великої війни на базі закладу працювала й поліклініка, куди зверталися цивільні. За цей час понад 5300 переселенців та родичів військових отримали медичну та психологічну допомогу.
“У 2024 шпиталь рідко коли не був перевантажений пацієнтами”
До 2024 року шпиталь працював завдяки грантам та підтримці благодійників. Свою роботу медики могли спланувати лише на місяць вперед. Станіслав Онищук пригадує, маючи 14 ліжкомісць, на стаціонарне лікування приймали 10-12 пацієнтів.
“Більше ми собі не могли дозволити брати навіть не через обсяг фінансування, забезпечення матеріалами та їжею, а через те, що ніколи не були впевнені, чи будемо існувати наступного місяця, чи вже ні. І ми не могли набирати багато пацієнтів, бо потім, якщо в нас не буде можливості продовжувати роботу, то треба буде цих пацієнтів кудись попередавати в інші лікарні чи повиписувати”, — говорить медик.
Все змінилося, коли на початку 2024 року партнером шпиталю стала Івано-Франківська міська рада, яка почала фінансувати медзаклад.
Медики проводять операцію у Першому добровольчому шпиталі. Facebook/Перший добровольчий хірургічний шпиталь
“Зараз ми переповнені у більше, ніж два рази. Але справляємося. І ті хлопці, які в нас лікуються, говорять, що лікування тут абсолютно відповідає всім їхнім потребам. І це — наслідок того, що змінилося за останній рік — можливість довгостроково планувати свою роботу”, — говорить очільник шпиталю.
Станіслав Онищук додає: за останній рік у них рідко є дні, коли госпіталь не перевантажений удвічі чи утричі.
Що найважче для лікарів шпиталю
Понад 50% військовослужбовців, яким надають допомогу у добровольчому шпиталі, повертаються у зону бойових дій після лікування. І найважче для команди медзакладу — отримувати звістку про те, що їхній пацієнт загинув на фронті.
“Ми ж — маленький заклад такого, я б сказав, домашнього плану. Хлопці перебувають тут довго — місяць. За цей час ми встигаємо пізнати один одного трохи більше, ніж персонал лікарні й пацієнт. Ми на кухні бачимося, бачимося зранку, в альтанці. Тобто ми всі між собою знайомі. І дуже важко отримувати інформацію про те, що хтось, з ким ми подружилися за час перебування тут, загинув, і його вже ми більше не побачимо. І таких випадків, на жаль, було в нас вже чимало”, — розповідає Станіслав Онищук.
“Це — історія, яку я точно ніколи не забуду”
Станіслав Онищук пригадує історію одного з перших пацієнтів шпиталю — “азовця”, який потрапив у медзаклад у квітні 2022 року зі складною травмою ноги та з повною втратою зору. Одне око було вибите, а в другому — пошкоджений зоровий нерв. Він отримав поранення в перші дні повномасштабного вторгнення в Маріуполі. Тоді боєць потрапив у місцеву лікарню, яку захопили росіяни.
Один з пацієнтів Першого добровольчого хірургічного шпиталю. Facebook/Перший добровольчий хірургічний шпиталь
“Він розказував: “Розумію, що я — військовий, і в мене в документах медичних написано, що я військовий”. Чую, як забирають інших з моєї палати одного за одним. І я чекаю, що настане моя черга, а за мною не приходять. Я заснув, прокинувся, а за мною й далі не приходять. Почали інших класти, і я чую, що інші, які вже біля мене в палаті, це — росіяни поранені. А за мною не приходять. І я думаю, а як же ж так?” — переповідає Станіслав Онищук.
Пізніше чоловікові розповіли, що лікарі перед приходом солдатів РФ переписували історії хвороб військових, в яких, наприклад, не було татуювань чи інших ознак, за якими росіяни могли б ідентифікувати українських бійців. Переписали й історію “азовця”. Вказали, що він — поранений айтівець з іншого міста.
Реабілітація пацієнтів Першого добровольчого шпиталю. Facebook/Перший добровольчий хірургічний шпиталь
“І коли м**калі ж оце заходили, вони спочатку подивилися всі документи. Хто військовий — забрали, а на нього вони й уваги не звернули. І коли боєць розказував, як його лікували, — горня чаю і два шматочки хліба — це на весь день харчування і лікування. Медик не підходив від слова зовсім”, — каже Станіслав Онищук.
З окупованого міста чоловікові допомогла вибратися його дочка. Тоді їм довелося проїхати сім російських блокпостів.
“Коли вони вже переїхали останній, сьомий блокпост, і донька сказала татові, що вони вже на українській території, він казав: “Одного ока немає, на друге око не бачу, а я відчуваю, як по щоці сльоза іде”. Він потрапив у Львів, потім — до нас з такою складною травмою ноги й незрячий”, — розповідає директор шпиталю.
У той час Станіслав Онищук якраз давав інтерв’ю журналістам із США. Він розповів історію чоловіка, і журналісти звернулися до медичного інституту, який займається лікуванням травм очей. Лікарі з Івано-Франківщини надіслали результати обстеження чоловіка до цього інституту, щоб дізнатися, чи можливо врятувати його зір. Виявилося — неможливо. Станіслав Онищук пригадує, як кілька днів не наважувався розповісти про це бійцю та його дочці.
Команда Першого добровольчого шпиталю. Facebook/Перший добровольчий хірургічний шпиталь
“Я приїхав і сказав: “Прийшла відповідь. Немає шансів повернути зір”. Таке якесь мовчання настало. Донька, я бачив, плаче, а цей чоловік просто так сидів, нічого не говорив. В той момент до мене задзвонив телефон. Телефонував організатор благодійного забігу, під час якого збирали гроші на автомобіль швидкої допомоги. Я поговорив телефоном, і цей чоловік, який мовчав до цього часу, говорить: “А про що ви тільки що говорили?” Я йому розповів про забіг. А він каже: “Ви пропонували пацієнтам бігти з вами? А чому ви мені не запропонували?” Хоча ногу ми йому вже пролікували, але він на візку ще пересувався. Я відповідаю: “Ви ж ходити ще не можете, а тут треба бігти”. Він каже: “Це не має значення. Я хочу бути корисним. Це ж на “швидку” ви гроші збираєте, а вона комусь врятує життя”, — говорить Станіслав Онищук.
“Азовець” таки взяв участь у благодійному забігу. Їхав на кріслі колісному, а поруч з ним був водій шпиталю, який допомагав йому не зʼїхати з дороги.
Пацієнти Першого добровольчого шпиталю на реабілітації. Facebook/Перший добровольчий хірургічний шпиталь
“Кожен, хто цю історію чув від нас, зрозуміли: якими б складними обставини не здавалися, треба продовжувати робити. Ти не маєш права здатися, тому що бачив, як людина, яка дійсно в складних обставинах, каже: “Я хочу бути корисною. Я не бачу, я — з поламаною ногою, на візку, але я буду брати участь в забігу для того, щоб зробити цей світ для когось кращим”. От якось так. І це — історія, яку я точно ніколи не забуду”, — продовжує Станіслав Онищук.
Чим Перший добровольчий хірургічний шпиталь відрізняється від державних лікарень
У шпиталі насамперед медики сфокусовані на реконструктивних операціях після складних поранень кісток, суглобів і хребта. У медзакладі також проводять як фізичну, так і психологічну реабілітацію.
Військовослужбовець на реабілітації. Facebook/Перший добровольчий хірургічний шпиталь
“Наша відмінність від державних лікарень полягає в тому, що в них — дуже великий наплив пацієнтів, і вони зобов’язані їх швидко прооперувати й виписати, десь меншу увагу надаючи реабілітаційній роботі. А вона в одужанні пацієнта відіграє 60% ролі. Вдало проведена операція — це 40%, а 60% — реабілітація. Якщо вона не буде проведена правильно, то толку від тої операції може і не бути взагалі. І хоч ми маленький заклад, але в нас оця реабілітація відбувається повноцінно”, — говорить Станіслав Онищук.
У шпиталі працювали 60 лікарів-волонтерів з 22 країн світу
Зараз команда шпиталю та ветеранського простору налічує 29 працівників. Деякі медики у 2024 перейшли працювати в госпіталь з інших лікарень міста. Окрім того, за три роки шпиталь відвідали понад 60 лікарів з 22 країн світу. Є й такі, які від початку повномасштабного вторгнення приїжджають що два тижні.
Пацієнти шпиталю. Facebook/Перший добровольчий хірургічний шпиталь
“Чехи в нас часто, словаки в нас часто, навіть от сьогодні в шпиталі гостюють двоє чеських волонтерів і двоє словацьких. У нас є такий чеський волонтер, який стабільно два тижні — тут, два тижні — в Чехії. Але з ним завжди приїжджають його колеги. Вони й гуманітарку привозять, і роботи різні тут роблять, не тільки медичні, а навіть газон допомагають стригти, якісь дерева підрізати, різне”, — розповідає Станіслав Онищук.
“Це — важливіше, ніж втома”
Станіслав Онищук каже: зараз у шпиталі стаціонарно лікують 33 пацієнтів. З його слів, попри те, що клініка перевантажена, лікарі свою роботу не припиняють, бо знають, для чого це роблять.
“Коли хлопці виписуються, ми бачимо, що от він поступив до нас і двох кроків не міг зробити, а зараз він підіймається на другий поверх сходами. Це дає нам мотивацію робити все, що ми можемо. Зокрема й перевантажувати себе. Ми працюємо, бо бачимо, заради кого робимо. А це — важливіше, ніж втома”, — завершує розмову Станіслав Онищук.
