Лейтенант ЗСУ Юрій Івасюк, який втратив на фронті ногу, планує підкорити Піп Іван та повернутись на військову службу .
“BGA-Cервіс” пропонує ремонт зарядних станцій та інверторів. Відновлюємо плати, балансує батареї, збираємо устаткування для домів та квартир.
Пише Західний кур’єр
Війна – це не лише поле бою. У шпиталях та реабілітаційних центрах України та за її межами триває не менш важка боротьба поранених воїнів, але вже не з ворогом, а за можливість знову ходити, дихати та жити повноцінним життям. Кожна рана на тілі наших бійців – це нагадування про ціну свободи. Незважаючи на біль і труднощі, вони не здаються, вчаться заново ходити, адаптуються до нових реалій, та найголовніше – не втрачають жаги до боротьби.
39-річний лейтенант ЗСУ Юрій Івасюк з Верховини мав достатньо причин, щоб не йти служити. Він – батько трьох неповнолітніх дітей, аспірант денної форми навчання, координатор міжнародної допомоги для переселенців, волонтер та громадський активіст.
У серпні 2023 року Юрій Івасюк прийняв рішення доєднатись до Сил оборони України. Пішов у піхоту – не елітні війська, а найважчі і найважливіші на фронті. За час служби пройшов шлях від рядового солдата до лейтенанта, від піхотинця-стрільця до командира 1 роти 453 окремого піхотного батальйону 141 окремої піхотної бригади (у грудні 2024 року реорганізованої у механізовану).
9 січня 2025 року під час виконання бойового завдання на Курахівському напрямку, внаслідок атаки ворожого дрона, командиру роти відірвало праву ногу. Попри тяжке поранення, Юрій Івасюк не втратив бойового духу, активно опановує вміння ходити на протезі, а вже влітку планує здійснити сходження на гору Піп Іван та повернутись на військову службу.
Про власну мотивацію, фронтові будні піхотинців, прояв Господньої опіки на війні, переможний двобій з власною смертю та чому ампутація не може стати завадою продовжувати боротьбу – командир роти з позивним Апостол поділився із «Західним кур’єром».
Активно займався вирішенням питань переселенців
З 2012 року Юрій Івасюк працював регіональним директором від Івано-Франківщини у Всеукраїнській асоціації сільських та селищних рад, із 2019 року – заступником директора Всеукраїнської асоціації громад та керівником з розвитку гірських територій. До початку повномасштабної війни займався питаннями децентралізації в Івано-Франківській області.
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, маючи налагоджені зв’язки з міжнародними партнерами, Юрій Івасюк почав активно координувати допомогу для внутрішньо переміщених осіб, які прибули на Прикарпаття із зони бойових дій.
«У першу чергу ми зосереджували увагу на допомозі дітям та жінкам. Чоловікам-переселенцям допомагав тільки у випадку, якщо вони мали документи про непридатність до військової служби. Мій номер телефону був розміщений на всіх вокзалах населених пунктів, звідки проводилась евакуація населення. У наших прихистках ми створили максимально комфортні умови для тимчасового проживання. З допомогою міжнародних благодійників закупили ліжка, матраци, постільну білизну, засоби гігієни, продукти харчування тощо. З евакуйованими людьми працювали медики, психологи. Разом із «Елеос-Україна» відкрили в Івано-Франківській області два «Шелтери святої Ольги» – у Лисці та Маняві», – розповідає Юрій Івасюк.
Коли процес із ВПО на Прикарпатті більш-менш налагодився і стабілізувався, у серпні 2023 року Юрій прийняв рішення доєднатись до Сил оборони України. З перших днів війни на захист України стали його два рідні брати, які воюють по сьогоднішній день у складі 10 ОГШБ «Едельвейс». Юрій зізнається – його гнітила думка про те, як він колись подивиться братам в очі і яку відповідь дасть своїм дітям на запитання: «А що ти, тату, робив, коли тривала війна?».
Попереднього досвіду військової служби у Юрія Івасюка не було. Після закінчення сьомого класу у Верховинській школі чотири роки навчався у військово-спортивному ліцеї-інтернаті у Богородчанах, який закінчив у 2003 році. Саме навчання у даному закладі, за словами військовослужбовця, зробило його самостійним та вольовим. Згодом здобув дві вищі освіти у Івано-Франківському національному університеті нафти і газу за спеціальностями «Картографія і геодезія» та «Державне управління і адміністрування», є аспірантом денної форми навчання. Щоб стати у стрій довелось взяти академвідпустку.
Пішов свідомо у піхоту
Спочатку Юрію дали відношення з однієї військової частини ППО. Він приїхав на Закарпаття, побув там три години і зрозумів, що це – «не його». Якраз тоді формувався 453 окремий піхотний батальйон 141 окремої піхотної бригади, до якого доєднався Юрій Івасюк. Прийшов як рядовий солдат. Через кілька місяців служби, проявивши наполегливість та жагу до освоєння нових знань та вмінь, Юрія направили на офіцерські курси і вже у грудні 2023 року він став командиром взводу.
Будучи командиром взводу, Юрій ходив «на нуль» та СП разом із побратимами у ролі солдата, а не офіцера. У квітні 2024 року його назначили на посаду командира 1 піхотної роти 453 ОПБ, на якій він залишається досі. Брав участь у боях з окупантами в Роботиному, згодом – на Курахівському напрямку.
Офіційно Юрій Юрієвич залишається на посаді командира роти. Поки він проходить реабілітацію його обов’язки виконує заступник командира роти. Юрій Івасюк постійно перебуває на зв’язку з побратимами та в курсі всіх подій на фронті. Зізнається, що обіймати таку посаду – це дуже велика відповідальність, як за матеріально-технічне забезпечення підрозділу, так і за життя та здоров’я особового складу.
«Зрозуміло, що піхотний підрозділ завжди там, де найтяжче. Є загиблі, поранені, зниклі безвісти… Найважче – це пояснити рідним зниклих безвісти бійців, чому не змогли забрати тіло з поля бою. Це зрозуміє лише той, хто безпосередньо бачив, якою була тоді ситуація на фронті. Хто не в курсі, той шукає винних. А винним звісно є командир. Я співчуваю кожній родині, яка втратила захисника, матерям, жінкам, дітям. Кожна втрата побратима мене болить не менше. Як командир роти, я постійно брав ініціативу у свої руки, робив все, що у моїх силах, аби допомогти хлопцям виконати поставлене бойове завдання і вернутись живими та неушкодженими. У Роботино, будучи вже комроти, сам ішов з чотирма хлопцями на позиції тримати оборону», – ділиться військовослужбовець.
У бій – з молитвою
Позивний у Юрія Івасюка – Апостол. Таке прізвисько він отримав від друзів ще у дитинстві через те, що був побожною дитиною, часто відвідував храми та монастирі.
«Коли я прийшов у підрозділ, друзі з Верховини впізнали мене і сказали: «О, з нами Апостол буде служити». Так цей позивний і «приклеївся» до мене», – розповідає.
За час служби Апостола у війську було чимало моментів, коли тільки завдяки прояву Господньої опіки він залишився живим:
«На Запоріжжі наша автівка була обстріляна КАБами з трьох сторін. Буквально кілька секунд врятували нас від прямого попадання у авто. Я виїжджав із вогню, як Термінатор (сміється). Машина постраждала сильно, у нас, дякувати Богу, жодного пошкодження. Було, як КАБ розірвався 15 метрів лівіше від приміщення, в якому був розташований весь особовий склад підрозділу. Всі бійці дивом залишились живими і неушкодженими, тільки пилюки наїлись. Був випадок, коли нашу групу з трьох осіб обстріляли одинадцятьма мінометними снарядами і всі залишились живі й здорові, навіть без подряпин. Зате крайній раз мене вже дряпонуло за всі рази…».
За словами командира роти, його рішення часто відрізнялись від совдепівських армійських канонів. Однак, завдяки гуцульській впертості, кмітливості, добре розвиненій інтуїції Апостола, довірі та повазі підлеглих до командира роти їх підрозділу вдавалось успішно виконувати складні бойові завдання.
«Я заводив людей туди, куди здавалось зайти нереально. І виводив звідти всіх живими. Коли ми займали лінію оборони на Курахівському напрямку, три бійці з моєї роти зайшли першими. А перед цим там загинуло 17 людей. Так, це було ризиковано, але наш комбат був впевнений, що саме я зможу завести людей цілими і неушкодженими, тому доручив мені це завдання. Дякувати Богу, так і сталось. Коли я вів людей, то не переставав молитись. І Господь нам допомагав, посилав «підказки» як вчинити в той чи інший момент. Інакше пояснити я це не можу. Ті підлеглі, які прислухались до моїх команд та порад, а не робили самовільно певні дії, залишились живими. Не раз доводилось вступати у суперечку зі старшим командуванням, коли бачив безвихідь ситуації і пряму загрозу життю особового складу. Мудрість командира роти полягає в тому, щоб якісно виконати бойове завдання, а не просто погнати людей на вірну смерть», – говорить комроти.
Хотів сам собі відрізати поранену ногу
На своє крайнє завдання, як і на попередні, командир роти міг не йти, однак зголосився добровільно. В той час росіяни активно просувались на даному відтинку фронту, інтенсивність обстрілів з їхньої сторони була безперервною. Фактично, це була дорога в одну сторону.
«Я знав, куди ми йдемо. І розумів, що ми можемо не повернутись звідти. У мене був сержантський склад, офіцери взводів та багато інших воїнів на нижчих від моєї посадах, яких можна було відправити. Але я цього не зробив, а пішов сам. Я розумів, що для виконання цього завдання, окрім сильного духу, потрібно мати ще й «смекалку». Був впевнений у собі, що справлюсь. Я ж гуцул», – додає з усмішкою.
9 січня 2025 року, виконуючи бойове завдання на Курахівському напрямку, Апостол побачив у небі ворожу «пташку» і намагався відволікти її собою від бліндажа, в якому знаходились побратими, але не зміг уникнути поранення.
«Я біг і впав. Побачив, що нога вже тримається тільки на шкірі. Побратим Богдан з позивним Боймер допоміг накласти турнікет. Знайшли дві палиці, прив’язали ногу до них скетчем, щоб вона не теліпалась. Коли я повз, поранена нога зачіплялась за кущі і я навіть думав відрізати її ножем, щоб вона не заважала повзти. Розумів, що поки є сили, потрібно рухатись. Від втрати крові час від часу «відключався», мене лихоманило, але все одно брав себе в руки і продовжував рух», – розповідає Апостол.
До машини «еваку» потрібно було подолати понад півтора кілометра. Попри біль і небезпеку, поранений командир роти самостійно проповз майже 800 метрів до безпечної зони, зберігши життя собі та своїм побратимам. Різними методами – спочатку стрибав, потім повз на животі та на спині.
«Я розумів, що для мене є хоч якийсь шанс на порятунок. Не міг поставити своїх хлопців під загрозу, щоб вони несли мене і ризикували потрапити самі під обстріл», – додає Юрій Івасюк.
Коли біль став нестерпним і поранений Апостол геть знесилився, Боймер дотягнув його до евакуаційної автівки, за що Юрій йому сильно вдячний. На стабпункті медики ампутували йому поранену ногу, після чого направили на лікування у Запоріжжя. Звідти його планували перевезти до Івано-Франківська, але міський голова Дніпра, його друг та однопартієць Борис Філатов переконав Юрія перевестися до Дніпра.
Захисник наголошує, що якби не прийняв тверде рішення виходи негайно і самостійно, то фінал міг би бути набагато гіршим. Буквально через п’ять днів та територія, де його було поранено, вже була під контролем противника.
«Напевне, я б на тому полі зігнив би… Сила волі, адреналін і бажання вижити допомогли мені здолати цей шлях», – ділиться.
«Відлежуватись – це не моє»
За словами воїна, до цього поранення він ніколи не був у лікарні. Жартує, що за три місяці лікування у нього влили лікарства за цілий вік.
Вже через кілька днів після поранення він почав ходити на милицях, а через два місяці, хоча рана на ампутованій кінцівці ще повністю не загоїлась, почав освоювати ходьбу на навчальному протезі. Щодня по кілька годин активно займається з реабілітологами.
«Відлежуватись – це не моє. Не можу сидіти без діла. Перший раз, коли мені натягли протез, сказали, що ходити можна не більше 10-15 хвилин, а я ходив майже чотири години без відпочинку. За що потім «отримав на горіхи» від лікарів», – розповідає з усмішкою.
Про те, що втратив кінцівку Юрій нікому не признавався. Про ампутацію його рідні та близькі дізнались із допису у соціальній мережі Бориса Філатова.
«У мене такий характер – звик бути самостійним і незалежним. Про свою службу я нікому не розповідав. Не хотів, щоб рідні зайвий раз хвилювались за мене. Розумію, що батькам і так нелегко чекати трьох синів із війни. Насправді, зараз у мене все добре. Я залишився живий, значить у Бога ще є на мене якісь плани», – зазначає.
Ампутація – це не завада продовжувати боротьбу
Після проходження повноцінної реабілітації Юрій Івасюк планує повернутись на військову службу. Звісно, виконувати бойові завдання на передовій він вже не зможе, однак, впевнений, що його бойовий досвід та вміння акумулювати допомогу з різних джерел будуть корисними у будь-якому підрозділі.
«Я робив і буду робити свою роботу до кінця. Окрім того, що я воював, я використовував свої напрацьовані зв’язки та контакти для залучення у наш батальйон всього необхідного. Не ходив з простягнутою рукою до керівниці ОВА, мера Івано-Франківська чи голів територіальних громад Прикарпаття (вони і так допомагали, кожен по своїй можливості), а находив додаткові ресурси. Йшов у ті кабінети, куди мої побратими не змогли б зайти. Так, із квітня по грудень 2024 року на 15 млн грн надало 141 бригаді допомоги місто Дніпро – дронами, квадроциклами, обладнанням та грошима. Щомісяця голова Запорізької ОВА давав нам по три «мавіки» з теплом та три звичайних. У підрозділі знали, що коли щось треба «на вже» – звертатись до Апостола і він «порішає». І я продовжуватиму це робити. І це ще одна причина, чому я залишаюсь у війську», – додає військовослужбовець.
Наприкінці нашої розмови запитую Юрія, що б він порадив хлопцям та дівчатам, які зазнали важких травм, пережили ампутації.
«Велику роль у процесі одужання та відновлення відіграє ставлення до ситуації. Ампутація – це точно не вирок і не кінець життя. Якщо працювати над собою, слідкувати за своїм здоров’ям, за своєю вагою, не лінуватись систематично займатись вправами, то можна жити повноцінним життям. Відсутність кінцівки – це зовсім не привід відмовлятись від своїх цілей та життєвих планів. Головне – не падати духом, не закриватись у собі і продовжувати боротьбу».
Однією з пристрастей Юрія, як корінного верховинця, є гори. І вже цього літа Апостол планує здійснити сходження на одну зі своїх улюблених вершин – гору Піп Іван та «зарядитись» цілющою силою рідних Карпат.
