Отець Володимир двадцять років служив священником у прикарпатському селі, знаходячи спокій у молитвах і щоденній праці з людьми. Та коли почалася повномасштабна війна, серце покликало його ближче до тих, хто боронить.
Перший візит до військовослужбовців у 2019 році став переломним: він зрозумів, що має бути кориснішим — піти туди, де найважче, де найбільше потребують любові й підтримки. Так Володимир став капеланом. Найбільше його вразили не події, а люди, розповіли у Повітряному командуванні “Захід” Повітряних сил Збройних Сил України.
“Хлопці, виснажені, по кілька тижнів у бліндажах. Один із них, ледве тримаючись на ногах, посміхнувся і сказав: “Ще постоїмо”. В їхніх очах — іскорка надії. Це справжні титани, яких тримає Божа любов і сила духу”, — розповідає капелан Володимир.
Його головна місія — слухати.
“Коли воїн довіряється, він просто хоче виговоритися. Я сиджу поруч — іноді мовчу, іноді молюся. Не суджу, а чую серцем. Бо іноді достатньо лише одного щирого слова, короткої молитви чи мовчазної присутності, щоб повернути людину до життя і дати сили йти далі”, — переконанирй капелан.
Володимир вірить: поки в серцях воїнів жевріє іскорка віри й любові — Україна вистоїть. І він буде поруч, щоб слухати, підтримувати й надихати. Бути капеланом — це боротися не лише за перемогу у війні, а за перемогу в душі. Берегти людяність серед темряви, щоб навіть на війні залишатися людиною.
