Сьогодні мешканці Болехівської громади вклонилися памʼяті Героя, розділили біль непоправної втрати з рідними та провели останньою земною дорогою ще одного нашого земляка, патріота та захисника – Мельниковича Віктора Юрійовича.
Віктор у найтемніші часи для країни зробив вибір честі — у жовтні 2022 року добровільно вступив до лав Збройних Сил України. Він служив командиром екіпажу безпілотних літальних комплексів, захищаючи небо і землю у складі зенітного ракетно-артилерійського підрозділу. Його фронтові дороги пролягали через найгарячіші точки. Славний, доблесний воїн, один із тих, на кому тримається Українська держава, пише Правда з посиланням на допис громади у ФБ.
Був доброю, привітною, спокійною, щирою та світлою людиною. Мав надзвичайно чуйне серце. Найбільшою цінністю і відрадою для Віктора була його родина. Хотів спокійного життя у мирній та незалежній Україні. Саме тому так прагнув захищати Батьківщину і якнайшвидше вигнати ворога з рідної землі…
На невеликому подвір’ї біля батьківської хати зібралися рідні, друзі, побратими, представники влади, духовенство та сотні односельчан. У кожному погляді — біль, у кожному серці — вдячність. Бо прийшли попрощатися з молодим відважним воїном, якому лише жити, створювати свою сім’ю та будувати державу. Але, на жаль… Йому тепер навіки 25…Він не встиг втілити багато своїх планів на майбутнє і мрій, не встиг просто пожити. Війна і російські терористи перекреслили все, поставивши хрест на його могилі…
Отці Української греко-католицької церкви та Православної церкви України біля рідної домівки Віктора відслужили заупокійну молитву.
Під час прощальної церемонії зворушливе слово виголосив отець-декан Болехівського деканату УГКЦ Василь Дзяйло, у якому він зазначив:
«Лише в момент смерті перед людьми й перед Богом відкривається вся правда про людину. Саме в останні хвилини земного життя Ісуса Христа і Пресвятої Богородиці ми змогли зрозуміти глибину їхньої святості, їхню істинну суть. Момент смерті — це момент об’явлення, момент істини, коли людське й божественне торкаються одне одного.
Змалку, зростаючи біля матері, без батькової руки, він мусив рано дорослішати. Але замість того, щоб озлобитись — він став сильним. І коли прийшла його черга, то він не сховався. Він пішов. Без вагань. Без страху. У перших списках добровольців є його ім’я. І тільки з плином часу ми все глибше усвідомлюватимемо велич його вибору, гідність його жертви.
Сьогодні ми зібралися тут не лише для прощання. Ми прийшли вклонитися безсмертному. Ми прийшли напитись сили з його духу. Бо з його відходом ми не лише втратили, ми й здобули. Ми отримали приклад. Ми маємо взірець.
Так, ми втрачаємо найкращих, найсвітліших. Але саме такими є ті, хто здатен захищати, любити, жертвувати. Ми прийшли поклонитися цій землі, благословенній і скорботній водночас — бо саме вона народжує Героїв.
І в цю мить ми низько схиляємо голови перед матір’ю, яка втратила сина. Але разом з тим подарувала Україні Героя. І хай ця велика жертва стане зерном, з якого зійде перемога. Бо любов, відданість і пам’ять — сильніші за смерть»…
Поховали Героя у рідному селі за всіма християнськими традиціями і з військовими почестями, поруч з могилою ще одного відважного Героя з Козаківки Івана Дяківа. Звуки трикратного салюту почесної варти востаннє пронизали небо на честь славного воїна, пам’ять про якого житиме віками.
На завершення церемонії прощання слово взяв командир батальйону, у якому служив Віктор. У своєму виступі він з глибокою повагою і скорботою сказав:
«Віктор був одним із найкращих бійців нашого підрозділу. Відданий, мужній, завжди готовий прийти на допомогу, справжній воїн. Ми продовжуватимемо справу, якій він служив, і роботу, за яку він відповідав. Але замінити Віктора не зможе ніхто. Бо він був не просто бійцем — він був серцем нашої команди. Герої не вмирають. Вони живі, доки ми їх пам’ятаємо. А ми пам’ятатимемо завжди».
