Важкопоранені військовослужбовці зазначають, що для них надзвичайно важливо об’єднуватися, надихати один одного та відчувати підтримку суспільства.
Косметологія FineLine пропонує лазерну епіляцію на новому 3000w апараті. Спробуйте перший сеанс на ділянку пахв безкоштовно. Переконайтесь у ефективності!
В Івано-Франківську у стінах монастирського храму УГКЦ Матері Божої Неустанної Помочі пройшли перші ретрити для військових. Це – своєрідні семінари, заняття та розмови, які проводять психологи та священники. Від початку повномасштабної війни парафіяни цього храму передали захисникам на фронт понад 30 автомобілів та 20 «мавіків», а тепер тут відчинили двері для ветеранів, яким поки що нікуди повертатися після важких поранень. Більше – у репортажі Укрінформу.
«СПРАВЖНЯ СИЛА – КОЛИ ТИ ПОСТІЙНО ЙДЕШ УПЕРЕД»
– Завдяки ароматерапії можна знизити рівень страху, відновити сон, покращити життєвий баланс. Є рецепти, щоб зменшити больові синдроми, – розповідає психолог Наталія Багацька.
Вона разом зі своїми колегами щойно закінчила майстер-клас для ветеранів. Тому одна з кімнат храму ще наповнена ароматами ялівцю, лаванди та цитрусу. З кімнати виходить молодий красень і привітно нам усміхається. Це – Денис Литвинов із Запорізької області. В Івано-Франківську він – майже рік на реабілітації, і з задоволенням долучився до перших ретритів.
Денис виїхав у 2022-му з окупації й одразу подався до військкомату. На фронт його взяли лише через рік, захищав країну гранатометником у складі 25 бригади окремого 13 батальйону спецпризначення. У нього позивний «Кіт».
– Разів зо три доля дарувала мені там життя. Бували моменти, коли був уже майже «двохсотим», але вижив, то так і приклеївся до мене цей позивний, – ділиться чоловік. – У нас усі бої були важкими. Ми постійно перебували за 30–100 метрів від ворожих позицій. Релаксу в нас не було, лише міномети, скиди та артилерія, і так – 24 на сім.
За плечима Дениса – бої за Харківщину. У листопаді 2023-го був поранений через пряме влучання ворожої міни.
– Я вже відпочивав у бліндажі, залишалися чотири години до зміни позиції. Наші виїхали, але почалася ворожа розвідка. Мій кулеметник відстрілявся й одразу прибіг у бліндаж. Нас обстрілювали дві з половиною години. Ми максимально заземлилися, бо чим глибше в землі ти лежиш, тим більше шансів вижити. Але враз я почув, наче вітер задуває, свист, потім – спалах, і нас засипало. Спочатку був дуже сильний біль у ногах. Я розкопався, підняв їх… А там нічого вже немає. Кулеметник знепритомнів. Я тоді однією рукою натягував собі турнікет, а другою його розкопав, трохи привів до тями. Повідомили хлопцям, що ми – трьохсоті. Нас витягнули, по рації передали, що ми важкі, – пригадує Денис.
Каже, побратими змогли за півтори години перевезти їх у Куп’янськ до стабпункту. Далі було лікування. Із березня 2024-го Денис проходить реабілітацію в Івано-Франківську. Каже, за місяць на двох протезах йому вдалося стати на милиці, і тепер він власним прикладом підтримує своїх побратимів, які оговтуються після травм.
– Я багато спілкуюсь із військовими. Кажу їм, що треба бути сильними, займатися собою. Бо якщо цього не робити, то ці протези просто стоятимуть. То наче купив собі авто, а їздити на ньому не вмієш. Зламатися можна в будь-який момент. Але справжня сила – коли ти постійно йдеш уперед. Найлегше – опустити руки, а найважче – знайти для себе стимул, щоб підніматись і йти далі. Ампутації – не вирок. У ХХІ столітті кінцівку заміняють протезами, і так можна жити. Навіть є плюси – ось ноги не мерзнуть, – жартує Литвинов.
Розповідає, що постійно бере участь у змаганнях, був на «Іграх Нескорених». Поки що військовий мешкає у готелі, бо його дім – на окупованій території, а тому повертатися просто нікуди. До війни Денис працював машиністом у шахті, а тепер хоче змінити фах і стати реабілітологом. Для цього готується вступити до університету.
– Тепер мені найголовніше стати на ноги, не хочу все життя їздити на кріслі колісному. Вдома на мене чекають мати, батько і шестирічна доня. Якщо знайду місце проживання, то привезу їх сюди, – усміхається «Кіт» і поспішає до побратимів.
ПРО КОЛУМБІЙЦЯ, ЯКИЙ БАЧИТЬ СВОЄ МАЙБУТНЄ В УКРАЇНІ
– У них – багато проблем: зі здоров’ям, з оформленням документів. Тут чимало хлопців з окупованих територій. Якщо ми не будемо мати серця, нічого для них не робитимемо, то Господь нам цього ніколи не простить. Поки що ми розвиваємо цей напрям, слухаємо, вчимося і будемо реагувати, наскільки це можливо. Групи самодопомоги вже можемо створювати, – каже директор БО «БФ «Карітас – Івано-Франківськ» отець Володимир Чорній.
Після спілкування зі священником хлопці гуртуються біля храму. Розклали багаття і беруться до приготування плову. Біля великого казана за магією спостерігає Осоріо Форонда Вілдерман, який приїхав до України з Колумбії. Каже, коли побачив у новинах, що коїть російська армія, зібрав речі й подався захищати українців. Родина не заперечувала. Відтоді Осоріо воював у 241 бригаді ЗСУ. Брав участь у боях біля Чорнобиля, на Запорізькому та Донецькому напрямках. Поранення зазнав біля Майорська.
– Моя професія – солдат. Я постійно був в окопах. Коли поранило, то чекав на евакуацію майже 12 годин, бо нас постійно обстрілювали. Усі мої побратими теж були поранені, мене евакуювали майже останнім. Якби я там залишився, відбивався би до кінця, – ділиться Осоріо.
Його оперували у Дніпрі, лікування та протезування тривало майже чотири місяці. Каже, що повертатися додому не планує, адже тепер його дім – Україна.
– У Колумбії я не бачу свого майбутнього. Якщо вийде, то залишуся в українській армії. Як ні, то допомагатиму тут іноземцям, які воювали зі мною за Україну, – говорить.
Нині він вчить українську й готує документи, щоб назавжди залишитися в Україні.
«ВИКИДАВ ХЛОПЦІВ ІЗ КУЗОВА, СКІЛЬКИ МАВ СИЛ»
Спілкуватись із Осоріо нам допомагає Роман Іваник із позивним «Іспанець». Так його називають побратими через те, що до повномасштабного вторгнення він працював в Іспанії, а тому добре знає тамтешню мову. Коли постало питання захисту рідної країни, «Іспанець» усе залишив і повернувся додому. Спершу був стрільцем, а потім – водієм у 10 гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс». Брав участь у боях за Київ та Сіверськодонецьк. Поранення зазнав на Донеччині, коли виїжджали на позицію.
– Торік у квітні ми згоріли, потрапили під ворожий дрон. У машині були 12 бійців. Я викидав їх із кузова, скільки мав сил. Дякувати богові, всі залишилися живими. «Важкими» були лише водій та я, а машина згоріла повністю, – пригадує «Іспанець» і показує світлини з лікарні, де він переніс кілька операцій із пересадки шкіри після опіків.
Каже, поки що повертатися в Іспанію до доньки не збирається, бо в Україні ще є багато роботи: одним побратимам потрібна допомога після служби, інших хоче дочекатись із полону.
– «Іспанець» – легенда нашого батальйону. Він нас, молодих, і сварив, і виховував, і заспокоював на фронті, – підхоплює розмову Олег Ящук із позивним «Журналіст».
Пригадує, у важку хвилину, коли хлопці лише молились, «Іспанець» умів знайти влучні слова для підтримки.
– На позиціях ми були розгублені після обстрілів, не знали, що робиться… А він мені: «Журналіст», заспокойся і голову нагни, бо міна зачепить. Умів нас там і направити, і контролювати, – усміхається військовий.
Ящук перед початком великої війни працював у журналістиці, мав проєкт на Кіпрі й уже готувався до поїздки. Коли дізнався про вторгнення армії Росії, відмовився від усього і пішов у військкомат ще з двома друзями. Каже, після важких поранень вони ще не можуть говорити.
Олег потрапив у 10 гірсько-штурмову бригаду. Воював на Донеччині в піхоті, захищав Бахмут, Сіверськодонецьк, Лисичанськ. Після одного з ворожих обстрілів його кілька днів вважали зниклим безвісти.
– Шансів вижити було мало. Я теж не вірив, що зможу звідти вирватися, але вдалося. У серпні звільнився через інвалідність, – розповідає «Журналіст».
Зізнається, до своєї професії, якій віддав майже 17 років, повертатися не планує.
«Тепер нема ні політики, ні футболу, а є лише війна і побратими, яким потрібна допомога. Тут проходять семінари для військових, обмін досвідом і своєрідна сповідь. Після неї нам стає легше. Нам важливо об’єднуватися, спілкуватися і бути разом. Тут усі хлопці бойові, самі виходять із «аварійного» стану й інших витягують. Ті, хто вижив і повернувся чи не з власної могили, потребують підтримки – і юридичної, і фінансової, і психологічної. Це – дуже важливо. Думаю, сьогодні люди мають організувати такі зустрічі для військових у кожному місті та селі, – вважає він.
«ГОТУЄМО ПЛОВ І ПОВЕРТАЄМО ХЛОПЦІВ ДОДОМУ»
Поки ветерани спілкуються, на вогні вже підходить плов. Над ним чаклує голова ГО «Галицькі Леви», офіцер запасу ЗСУ, учасник бойових дій Роман Дорожівський.
Його історія війни почалася ще на Майдані. Там у Романа стався перший інфаркт, про який дізнався лише через 10 років, коли лікарі ушпиталили його з таким самим діагнозом після важких боїв на фронті. А після Майдану, щойно до Романа повернулися сили, він поїхав на Схід. Спочатку волонтерив, потім – воював у складі 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Повномасштабне вторгнення його не застало зненацька. Тоді Роман уже командував взводом.
– Коли ми стояли у Нью-Йорку, то я вирішив приготувати для побратимів плов. Щойно почали смакувати, як мені приходить есемеска від командира роти, що нас перекидають на Бахмут. Так почалася наша історія з пловом, – пригадує він.
Каже, з-під Бахмута їхнє формування вийшло без «двохсотих», хоча було багато контузій та поранень. Відтоді командир упевнений, що смачна їжа ніколи не зашкодить перед важливим завданням. Таким для Романа сьогодні є допомога воїнам, які віддали своє здоров’я за Україну. Після Бахмута чоловікові теж довелося залишити службу на фронті.
– Наш Денис, який у бою втратив дві ноги, ще три місяці тому отримав посвідчення інваліда війни першої групи, але досі не має пенсії. Так, на це у різних інстанціях мають пояснення, але Денису треба якось жити. Та й житла у нього свого немає. Тому ми взяли над ним опіку. Бо так не може бути, – вважає Дорожівський.
Каже, нині Денис уже тренує інших військових, і у багатьох із них теж багато проблем, які без допомоги розв’язати майже нереально. Тому тримаються разом, а смачна їжа їх гуртує і нагадує про надійне плече побратима.
Питаю Романа, у чому секрет його плову.
– Секрету немає. Лише любов до того, що роблю. Має значення навіть те, як засипати спеції. А я додаю до страви барбарис, трішки куркуми, мелену зеру. Так виходить добрий плов. Через приготування їжі ми сьогодні пробуємо повертати хлопців додому, – усміхається Роман і запрошує усіх оцінити його кулінарну майстерність.
