Проєкт 2022 року, який фактично оформлював капітуляцію України, дістали з шухляди. Чим це загрожує? Пише Главком
“BGA-Cервіс” пропонує ремонт зарядних станцій та інверторів. Відновлюємо плати, балансує батареї, збираємо устаткування для домів та квартир.
Різку зміну риторики Сполучених Штатів щодо агресії Росії проти України можна пояснити бажанням Вашингтону показати готовність до «конструктивного діалогу» з Москвою. У резолюції ООН та деклараціях G7 між рядками читається задобрити непередбачуваного Володимира Путіна і посадити його за стіл перемовин. Але у випадку з деклараціями все-таки йдеться про документи важливі, але без зобов’язань.
А ось прагнення Білого Дому швидко завершити війну, задовільнивши всі примхи агресора, які будуть вписані у потенційний мирний договір, – куди більш серйозна справа. І слова спецпредставника президента США Стіва Віткоффа про те, що орієнтиром для укладення мирної угоди можуть стати сумнозвісні «стамбульські домовленості» 2022 року, не викликають оптимізму.
«Ми підійшли дуже-дуже близько до того, щоб щось підписати», – запевнив Віткофф. Хто такі «ми» і що саме мається на увазі під «щось» – поки ключова загадка. Президент Франції Емануель Макрон, який був у Вашингтоні як посланець від ЄС, також анонсував, що принаймні тимчасове перемир’я може настати найближчими тижнями. Щоправда, французький лідер нічого не згадував у цьому контексті про чорновий проєкт 2022 року.
Отже, що містять «стамбульські домовленості», які, здавалося, давно відправлені на смітник? Чому зірвалося їхнє прийняття та яку небезпеку вони несуть? Особливо тепер, коли у Штатах вирішили знову витягнути з небуття цю «дорожню карту» капітуляції України, яку досі уперто просувають у Москві.
«І тут приїхав Борис Джонсон…»
Та сама зустріч у Стамбулі, де і з’явилися ці начерки угоди, відбулася 29-30 березня 2022-го. Тоді українська та російська сторони ще намагалися погасити війну на початку повномасштабного вторгнення. Цьому передували перемовини делегацій на польсько-білоруському кордоні, на яких не було знайдено точок дотику. Єдиним аспектом, щодо якого вдалося домовитися, стало покращення логістики гуманітарних коридорів, а обговорення політичних питань було вирішено відкласти.
Коли згодом були оприлюднені вимоги російської сторони, стало зрозуміло, чому вони, м’яко кажучи, поставили в тупик українську делегацію. Посланці Путіна фактично виставили Україні умови капітуляції, які диктують переможеному: постійний нейтралітет, суттєве скорочення армії (причому навіть тієї чисельності, що була до вторгнення), заборона присутності іноземних військ, заборона проведення військових навчань без згоди Росії, визнання Криму російським та незалежності «Л/ДНР» в адміністративних межах областей, скасування всіх санкцій проти Росії, відкликання всіх міжнародних позовів, поданих з 2014 року тощо. Плюс ще «дрібнички» – надання російській мові статусу державної та відновлення всіх майнових прав УПЦ МП (підрозділ РПЦ, який діє в Україні – «Главком»).
Зрозуміло було, що росіяни у своєму стилі напхали у свої першочергові забаганки всього побільше, аби викреслювання якихось другорядних пунктів подати як великі поступки. Розрахунок Кремля був на шоковий стан, в якому знаходилася українська влада. Але й початковий план Путіна щодо захоплення України за три дні також відверто не спрацював. Втечі української верхівки, переможного маршу до Києва без жодного спротиву та радісних натовпів, які б зустрічали російські танки з триколорами, він, до свого розчарування, не побачив. Проте отримав консолідовану реакцію Заходу у вигляді перших серйозних санкцій. Тому очільник Кремля також потребував паузи, аби зібратися з думками, виграти час та спробувати обійтися малою кров’ю.
Українська сторона зі свого боку наполягала, аби на переговорах обговорювалася нова система гарантій безпеки для України з боку країн-гарантів. Голова української делегації Давид Арахамія тоді стверджував, що у порівнянні з найпершим договором про капітуляцію, який виставила російська сторона, перспективи переговорів є «дуже оптимістичними».
Зустріч української та російської делегації у Стамбулі так і не завершилося узгодженням спільного документу. Утім, йому хочуть дати друге життя
фото: Tass
Але, як відомо, стамбульські угоди так і не були підписані (за однією з версій – після звірств російських «освободітєлей» у Бучі, що облетіли весь світ). Тож до української влади часом лунають питання: чи не варто було піти на якісь поступки вже на тому етапі, аби уникнути майже трьох років війни, якщо в результаті нас знову будуть схиляти плюс-мінус до того самого?
Зайвих приводів для таких розмов та спекуляцій надав керівник парламентської фракції «Слуги народу» і тодішній керівник делегації переговорників Давид Арахамія. У своєму резонансному інтерв’ю «1+1» у листопаді 2023 року він розповів, що відбувалося за лаштунками перемовин. І зробив це у такому специфічному стилі, що його цитати на фрагменти розібрала російська пропаганда, а сам Путін використав у своє виправдання.
Російський диктатор на той час активно просував тезу, що українська сторона ніби парафувала «стамбульські угоди», але потім відмовилася їх виконувати. Готовий проєкт, в якому було 18 статей, і який, за його словами, підписав керівник української делегації, він навіть демонстрував «миротворчій» африканській делегації.
«Вони дійсно майже до останнього сподівалися, що нас дотиснуть до підписання такої угоди, щоб ми взяли нейтралітет. Вони готові були закінчити війну, якщо ми візьмемо – як Фінляндія колись – нейтралітет і дамо зобов’язання, що ми не будемо вступати до НАТО», – розповів Арахамія.
Утім, парламентар підкреслив, що українська сторона не погодилася на це, бо, по-перше, для цього довелося б змінювати Конституцію, а, по-друге, не було довіри до росіян та впевненості, що вони не використають павзу для нової, більш підготовленої, спроби наступу – залізних гарантій безпеки цей план не передбачав.
«Більше того, коли ми повернулися зі Стамбула, приїхав Борис Джонсон (тодішній прем’єр-міністр Великобританії – «Главком») до Києва і сказав, що ми взагалі не будемо з ними нічого підписувати – і давайте будемо просто воювати», – видав Арахамія. І це був найбільш скандальний пасаж з його інтерв’ю. Депутат додав, що західні партнери знали про перебіг переговорів і фактично порадили не йти на ефемерні гарантії безпеки, що пропонували росіяни.
Також він зазначив, що делегація в принципі не уповноважена була підписувати жодних документів і теоретично це могло статися тільки під час особистої зустрічі Зеленського та Путіна. Утім, на думку Арахамії, свою позитивну роль тодішні перемовини з росіянами зіграли: зокрема, російські війська пішли з-під Києва. Путін і досі розповідає, що часткове виведення його військ нібито було «жестом доброї волі» з його боку для створення умов для подальших перемовин, а не наслідком їхньої елементарної поразки.
Не минуло й два роки
Проте, Путін хоча й посилався на «стамбульські угоди» як на якийсь реальний парафований українськими представниками документ, оприлюднювати його офіційно не поспішав. У результаті можливість ознайомитися з його положеннями з’явилася лише у червні 2024 року – причому не у російській пропагандистській пресі. Проєкт документа був «злитий» та опублікований у виданні The New York Times. Він складається з 18 статей на 17 сторінках, частина з яких – список статей Конституції та чинних законів, які, згідно з ультиматумом Росії, Україна має змінити або взагалі скасувати. Серед останніх – закони, скасування яких вкладається в путінську концепцію «денацифікації».
(для перегляду – натисніть на документ)
На самому початку «договору» зазначається, що деякі позиції виділені як позиції РФ, не узгоджені з українською стороною; позиції України, не узгоджені з російською стороною; та політичні питання, які українська сторона відмовлялася обговорювати, посилаючись на їхню відсутність у попередньому «стамбульському комюніке».
У преамбулі «стамбульських домовленостей» зазначається, що гарантами безпеки нейтральної України є Росія, Великобританія, Китай, США та Франція (Росія також вписала у цей список Білорусь, а Україна – Туреччину).
Коротко нагадаємо про основні тези угоди, частину з яких попередньо хочуть використати США як «орієнтир» для своєї версії мирного договору.
Що вимагають від України
Стаття 1
Ключова стаття, яка накладає на Україну низку зобов’язань, зокрема, й щодо горезвісної «демілітаризації».
Україна зобов’язується підтримувати свій постійний нейтральний статус та закріпити його у Конституції. Конкретно Україна повинна:
- Припинити дію міжнародних договорів і угод, які суперечать нейтральному статусу (очевидно, що тут не обійтися без змін до Конституції, де прописаний курс у НАТО – «Главком»);
- Не брати участь у військових конфліктах на боці якоїсь з держав-гарантів або іншої держави;
- Не вступати у військові союзи;
- Не дозволяти розміщення на своїй території іноземних озброєнь та іноземного військового персоналу (окрім цивільних робот невійськового характеру);
- Не допускати створення та перебування на території країни іноземних військових баз та іншої інфраструктури;
- Не дозволяти використання будь-якої інфраструктури у військових цілях;
- Військові навчання на території України все-таки допускаються, але тільки зі згоди всіх держав-гарантів (саме на формулюванні «всіх», тобто праві вето на такі навчання наголошувала Росія, втім ця позиція не була узгоджена українською стороною – «Главком»);
- Не набирати іноземних громадян або осіб без громадянства у Збройні сили та силові структури;
- Утримуватися від загрози застосування сили або використання своєї території проти суверенітету або незалежності інших держав;
- Неухильно виконувати свої обов’язки за Договором про нерозповсюдження ядерної зброї, не розміщувати на своїй території ядерну зброю інших держав та не створювати інфраструктуру для його розміщення та обслуговування;
- Забезпечити хімічну, біологічну, ядерну та фізичну ядерну безпеку на території країни (деталям цього присвячений цілий додаток, з приміткою «опрацьовується українською стороною на рівні експертів» – «Главком»).
Наприкінці цієї статті міститься, мабуть, найбільш резонансний пункт всієї угоди – обмеження щодо максимального особистого складу української армії, озброєння та військової техніки. Наводити ці цифри зараз нема жодного сенсу, оскільки вони були актуальні на березень 2022 року, коли маховик війни ще не розкрутився на повну.
Для прикладу, росіяни вимагали скорочення української армії до 85 тис. осіб, у той час як українська сторони наполягала на 200 тис. Але тільки нещодавно Зеленський заявив, що гарантії безпеки за відсутності членства у НАТО мають передбачати фінансування української армії у розмірі не менше 800 тис. осіб.
Бажання Путіна влаштувати «демілітаризацію» України призвело до того, що українська армія увійшла до списку найсильніших армій світу
фото: Shutterstock
Статті 6, 7, 12, 13
Ці частини угоди українська сторона відмовилася обговорювати, аргументуючи тим, що вони з’явилися в проєкті без попередніх консультацій. Видання Welt зазначало, що, зокрема, через появу цих додаткових умов взагалі зірвалося підписання документа. Але можна прогнозувати, що вони в тому чи іншому вигляді виринуть і в дискусіях навколо нової мирної угоди.
Стаття 6
Передбачає скасування обопільних санкцій, заборон та обмежувальних заходів, які діяли між Україною та Росією з 2014 року.
Стаття 7
Російська сторона наполягала на тому, аби Україна та Росія завершили всі міжнародні судові та арбітражні суперечки, починаючи з 2014 року – зокрема, у Міжнародному Суді, Європейському суді з прав людини та арбітражі у рамках Конвенції ООН з морського права 1982 року. Пропонувалося створити міжурядову комісію з урегулювання інвестиційних та майнових претензій фізичних та юридичних осіб обох країн.
Формально і від обопільного скасування санкцій, і припинення суперечок в судах могла б частково виграти і українська сторона, але зрозуміло, що для агресора ця ініціатива є набагато важливішою.
Особливо пікантний вигляд у світлі подальших подій має вимога до України відкликати вже подані заяви щодо визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду та протягом п’яти років не вчиняти процедур щодо приєднання до Римського статуту МКС. Такі забаганки від Москви з’явилися ще за рік до того, як МКС видав міжнародний ордер на арешт Володимира Путіна.
Росіяни у 2022 році дуже переймалися тим, аби Україна не визнавала юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, який роком пізніше виписав ордер на арешт Володимира Путіна
фото: depositphotos.com
Своє параноїдальне бажання повернути російську мову в Україну росіяни виписали у статті 12 «стамбульського договору». Вони зажадали, аби Україна гарантувала надання російській мові статусу офіційної (не державної), аби та вживалася поряд з українською у всіх законодавчих, виконавчих та судових інституціях. Україні надавалося 30 днів, аби зняти всі обмеження на використання російської шляхом зміни законодавства. І тут російська сторона непогано підготувалася і надала весь список статей Конституції та законів, до яких, на її думку, треба внести зміни. Цікаво, що серед них закони не тільки про вищезгадані інституції, а й ті, що регулюють діяльність ЗМІ та освітніх закладів. Щоправда, знавці українського законодавства у Москві не врахували, що для зміни Конституції місяця буде замало просто за процедурою.
У додатку до статті 13 також перераховані закони, які росіяни вимагають змінити або скасувати, але вже в рамках «денацифікації» (як такі, що пропагують «ідеї фашизму, нацизму, неонацизму та агресивного націоналізму»). Серед них, наприклад, закони про засудження тоталітарних режимів та заборону пропаганду їхньої символіки, про правовий статус та пам’ять борців за незалежність України у XX сторіччі, про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 рр. тощо. Потрапив у цей список і так званий закон «Про очищення влади» – мабуть, на страшну українську люстрацію наскаржилися «політичні біженці» з команди Януковича.
Що отримає Україна
Як бачимо, Україна, згідно з цими умовами, має піти на низку поступок, багато з яких можна без перебільшень вважати здачею національного суверенітету. Утім, в угодах заховані і деякі «бонуси», які, на думку Москви, мали б підсолодити гірку пігулку Києву. Але навіть вони, якщо придивитися уважніше, ніякими бонусами не є.
Стаття 2
Держави-гаранти та інші учасники договору зобов’язуються припинити міжнародні договори та угоди, несумісні з нейтралітетом України, не вступати з нею у воєнні союзи, не розміщувати на її території військові бази, не використовувати її територію у своїх інтересах, спрямованих проти інтересів інших держав, – словом, робити все, аби Київ не міг порушити свої «нейтральні зобов’язання», згадані у статті першій.
Утім, які ж гарантії спокійного життя, власне, отримає Україна взамін? Згідно з проєктом, гаранти начебто обіцяють:
- Поважати та дотримуватися незалежності та суверенітету України (втім, Росія, яка визнавала міжнародні кордони України, а потім в односторонньому порядку їх порушила, може трактувати цей пункт, як їй заманеться. І показово, що в угоді окремо зазначено, що дія цього та деяких інших пунктів не розповсюджуються на Крим, Севастополь та окуповані на той момент території «ЛДНР» – «Главком»);
- Утримуватися від прямого або непрямого втручання у внутрішні справи України (теж пункт, який допускає дуже широке тлумачення – «Главком»);
- Утримуватися від загрози силою або її застосування проти України, її суверенітету та незалежності або якимось іншим чином, що не є сумісним з цілями ООН (дуже загадкове формулювання – «Главком»);
- Утримуватися від використання своїх територій або територій інших держав для завдавання шкоди міжнародно-правовому нейтральному статусу України;
- Не проводити військові навчання поблизу території України у смузі шириною 50 км.
Україна та підписанти договору не сприймають один одного як противники, зобов’язуються мирно вирішувати територіальні питання та підтримувати діалог щодо покращення механізмів запобігання інцидентів у відкритому морі та повітряному просторі над ним.
Стаття 3
Також, згідно з проєктом, сторони, включаючи Росію, не заперечують проти можливого членства України в Євросоюзі, а також участі в миротворчих місіях ООН, ОБСЄ чи ЄС. Але тільки якщо це не суперечить умовам цього договору.
Стаття 11
Посилається на додаток 5, який містить згадку про механізм розведення військ. Але сьогодні він не може бути застосований. І території, де це розведення має відбуватися, вже зовсім інші (масштаб лінії зіткнення збільшився у рази), і прописана тоді спільна комісія з представників України та РФ (з залученням за необхідності «представників Генсекретаря ООН»), яка мала б контролювати процес, навряд чи зараз впорається самотужки. Плюс один з пунктів додатка звучить наразі знущально: Україна має здійснити відведення військ або у місця постійної дислокації, або у місця, узгоджені з Російською Федерацією. Куди мають відводитися російські війська – у документі не уточнюється.
Які гарантії
У статті 4 проєкту йдеться про те, що сторони зобов’язані підтримувати механізми реагувань у випадку загрози порушення суверенітету України (навіть передбачена організація «гарячої лінії»!), але у цих пропозиціях бракує конкретики. Більш-менш детально ці механізми прописані у статті 5, але займають вони ледь більше, ніж пів сторінки. І ефективність цих заходів викликає дуже великі сумніви.
Так, у випадку воєнного нападу на Україну кожна з держав-гарантів у відповідь на звернення офіційного Києва після проведення негайних консультацій протягом не більше трьох днів (знову ці сакральні три дні!) може застосувати збройну силу задля допомоги жертві агресії. Українська сторона вписала, що така збройна допомога має включати надання необхідного озброєння та закриття повітряного простору, а російська – що будь-яка допомога має надаватися на основі рішення, узгодженого всіма державами-гарантами. Тобто у випадку агресії з боку Росії вона ж сама може паралізувати цей і так дуже підозрілий механізм.
Причому окремо відмічено, що таке застосування сили може мати виключно оборонний характер та обмежуватися територією, що вказана у додатку №6. Цей додаток оприлюднений не був, але, як можна припустити, у ньому були зазначені окуповані території Донецької та Луганської областей (очевидно, що він вже неактуальний).
Про напад на Україну та заходи, вжиті у зв’язку з цим, згідно з документом, терміново інформується Радбез ООН (де Росія досі має право вето) і саме на цю давно недієздатну структуру покладається прийняття заходів для «відновлення та збереження міжнародного миру та безпеки».
Згідно зі «Стамбульськими домовленостями», Росія хотіла покласти задачу «відновлення міжнародного миру» на Радбез ООН, де досі може блокувати все, що захоче
фото: Reuters
На цьому, власне, всі «механізми гарантій» для жертви агресії і вичерпуються.
«Стамбульські угоди», якби вони були підписані у такому вигляді, підлягали б ратифікації Україною та державою-гарантами. Враховуючи, який масив змін в українське законодавство цей проєкт передбачає, без його освячення Верховною Радою апріорі не обійшлося б. І враховуючи кількість контроверсійних норм на квадратний сантиметр тексту, навряд чи ратифікація таких угод та зміни до Конституції, які вони передбачали, завершилися б безпроблемно.
Де «орієнтир»?
Що ж ми маємо у сухому залишку? Всі гарантії та механізми, виписані у «стамбульських угодах», виглядали сирими навіть для самого початку гарячої фази конфлікту, що вже казати про сьогодення, коли пройшло три роки великої війни. Низка з них станом на сьогодні просто втратили будь-яку актуальність. Тож навряд чи щось з цих статей можна буде серйозно брати як «базис» для нового мирного договору.
Забаганки ж росіян щодо скасування санкцій, статусу російської мови та «денацифікації» були відкинуті українською стороною ще під час обговорення у Стамбулі. Якщо послаблення санкцій суто гіпотетично можливо обговорювати, то, скажімо, вимоги росіян щодо статусу російської мови наштовхнуться на необхідність змін до Конституції, проведення двох парламентських сесій та пошуку у парламентській залі 300 голосів. І не факт, що до фінального голосування взагалі дійде, враховуючи несприйняття такого сценарію у суспільстві.
Виникає питання – що ж тоді у Вашингтоні вважають «орієнтиром» у «стамбульських угодах», на який можна спертися при підписанні мирного договору? Офіційне оголошення нейтралітету, яке українська делегація розглядала як прийнятний варіант у 2022 році і що знову-таки потребуватиме змін у Конституції? Скасування Україною санкцій проти Росії та ануляція позовів в міжнародних судах? Скасування Верховною Радою законів, які Москва вважає «нацистськими»? Будь-який з цих кроків буде сприйнятий в Україні, м’яко кажучи, дуже болісно, але у Білому домі вже дали зрозуміти, що ця мирна угода, як це і буває зазвичай, зробить обидві сторони «дещо незадоволеними». Втім, поки приблизно зрозуміло, чим можуть змусити поступитися Україну, а от що зробить «незадоволеним» агресора? Те, що російській армії не далі дійти до Києва?
Конституція проти Путіна
Експерт-конституціоналіст Андрій Магера зауважує, що подібного роду міжнародні договори (підпис під якими може ставити не тільки президент, а делегувати це право комусь іншому) підлягають обов’язковій ратифікації у парламенті мінімум 226 голосами. Але якщо предмет договору зачіпає конституційні положення (наприклад, питання зовнішньополітичної орієнтації України, яке закріплене у Конституції), включається окрема процедура. Спочатку вноситься проєкт, далі відбувається його направлення для висновку до Конституційного суду, у разі позитивного висновку він ухвалюється на одній сесії парламенту 226 голосами і на другій – у цілому 300-ми. І вже після цього проєкт може бути підписано. Зрозуміло, що під час дії воєнного стану жодні зміни до Конституції ухвалюватися не можуть, бо це забороняє сама Конституція.
Експерт-конституціоналіст Андрій Магера попереджає, що на заваді забаганкам росіян стоїть українська Конституція
фото: pravda.com/Ганна Грабарська
«Схожа ситуація зі статусом російської мови, який росіяни тулили у цей стамбульський проєкт, – пояснює Магера. – Статус мов визначається в Україні статтею 10 Конституції і іншого варіанту, як вносити зміни до неї, не існує. А ця стаття набагато складніша для її змін. Після того, як мовний законопроєкт пройде всі необхідні процедури і буде проголосований у цілому 300 голосами, він ще має обов’язково йти на затвердження на всеукраїнський референдум, бо структурно перебуває у першому розділі Конституції».
Причому «об’їхати» важку 10 статтю через надання статусу російської мови принаймні статусу мови меншини на умовно російськомовному Південному Сході у росіян теж не вийде.
«Мова меншини, яка є рідною за переписом населення для абсолютної більшості мешканців відповідної місцевості, може у певних сферах дублювати державну. Але мають бути об’єктивні причини для надання мові такого статусу – не просто за соціологію чи за рішенням ради, а за даними перепису населення, – впевнений Магера. – Навіть за переписом 2001 року російська мова є рідною для абсолютної більшості мешканців тільки чотирьох з 27 регіонів України. Це Крим, Донецька, Луганська області і місто Севастополь. Плюс ще декілька районів та два-три десятки територіальних громад. Тобто насправді таких випадків не так багато».
Найскладніший же момент, за словами Магери, стосується питання територіальної цілісності і гіпотетичної офіційної відмови України від Криму чи якихось інших територій, якщо її до цього спонукатимуть.
«Стаття 73 Конституції передбачає, що питання про зміну території вирішується тільки на всеукраїнському референдумі, – каже експерт. – Але я не впевнений, що це взагалі може бути предметом референдуму, тому що цю статтю Конституції треба читати у системному зв’язку з іншими положеннями. Наприклад, є стаття друга Конституції, де йдеться про суверенітет України над всією її територією і про принцип цілісності території України, і стаття 157 щодо заборони внесення змін до Конституції, якщо вони передбачають порушення територіальної цілісності України. Тобто шляхом всеукраїнського референдуму може вирішуватися питання про зміну території України лише в бік її збільшення, а не зменшення».
Новий «Мінськ»?
Голова парламентського комітету з зовнішньої політики юрист-міжнародник Олександр Мережко вважає, що мирний договір може бути підписаний не у вигляді міжнародного договору, який підлягає ратифікації парламентом, а як військово-політична угода щодо припинення вогню. І наводить приклад моделі угоди про припинення вогню між Північною і Південною Кореями, під якою поставили підписи не тільки безпосередні учасники конфлікту: в її підписанні брали участь СРСР, США під прапором ООН, Китай…
Голова парламентського комітету з зовнішньої політики Олександр Мережко вважає, що прикладом для майбутньої мирної угоди можуть стати Мінські домовленості
фото: rada.gov.ua
Як не дивно, своєрідним прикладом такої угоди Мережко називає Мінські домовленості, які не критикував тільки ледачий.
«Це був не міжнародний договір, а політична міжнародна домовленість, яка не регулюється міжнародним правом – memorandum of understanding, – зазначає Мережко. – Вона не потребувала ратифікації в парламенті і мала політичну силу, а не юридичну, хоча з практичної точки зору це не означає, що була слабкішою. Така угода може бути навіть сильнішим за договір, все залежить від наявності волі її виконувати. І найчастіше такі угоди про припинення вогню приймаються саме у такій формі. Якщо ж одна сторона порушує домовленість про припинення вогню, то в іншої сторони з’являється дзеркальна можливість її теж не дотримуватися».
Мережко зазначає, що гарантії безпеки Україні можуть бути надані окремим одностороннім актом (наприклад, з боку тих же США), але при цьому він буде юридично зобов’язуючим для держави, яка такі гарантії надала.
Щодо «стамбульських домовленостей», то Мережко нагадує, що сторони, на відміну від Мінських домовленостей, юридично не висловили свою згоду на обов’язковість цього тексту. Тож брати за основу нема чого.
Головним же підводним каменем будь-якого мирного договору з Росією нардеп вважає саму Росією: «Повинно стояти питання розведення сторін, лінії розмежування, створення демілітаризованої зони… Але питання в іншому: навіщо це припинення вогню, якщо його можна поновити у будь-який момент? Росія, як і після підписання Мінських угод, може провокувати, а потім почати наступ і звинуватити Україну. І нема такої кількості охочих західних солдатів, яких можна було б поставити між нами на цій величезній лінії зіткнення. Тому треба виходити з найгіршого сценарію – з того, що росіяни не будуть нічого дотримуватися».
Мережко нагадує, що перемовини щодо корейської угоди тривали два роки і були формалізовані у великій деталізованій брошурі.
«От Трамп каже: «Нам хоча б припинити вогонь до Великодня». Але цього буде недостатньо, треба скласти дуже серйозний документ щодо припинення вогню і ця робота може тривати роками, – малює затяжні перспективи миру нардеп. – Треба дати відповідь на конкретне питання – що може зупинити Путіна, коли він вирішить розпочати новий наступ? Все інше – теорії та обіцянки».
Павло Вуєць, «Главком»
Нагадаємо Зеленський планує цього тижня вирушити до США для зустрічі з Трампом, – Reuters
