Іванофранківець Роман Мигаль воює у 72 окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців на Вугледарському напрямку.
До повномасштабного вторгнення РФ чоловік працював 16 років у банківській сфері, згодом — першим заступником голови Тлумацької райдержадміністрації. Наразі командує кулеметним взводом. Позивний військового — Райф — на згадку про банк, в якому працював.
Про специфіку роботи на війні, побратимство та російських полонених Роман Мигаль розповів Суспільному.
“Війна — це така штука — до неї й звикнути не можеш, і не дуже пристосуєшся, але це треба робити, тому що хто, як не ти, стане на захист країни”, — починає розмову старший солдат Роман Мигаль.
Можемо “косити” з важких кулеметів як піхоту, так і БМП, БТР
— 25 лютого 2022 року я вступив у добровольче формування територіальної громади. 14 вересня мобілізувався до війська у відокремлений підрозділ командира Назарія Кішака 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Ми є кулеметним взводом. Тобто це — важкий калібр — Browning, ДШК, з якими можна працювати по легкій броньованій техніці. Ми надаємо вогневу підтримку іншим підрозділам. Можемо “косити” з важких кулеметів як піхоту, так і БМП, БТР.
Однак ми перекваліфікувалися — є відділення БПЛА, яке працює на розвідку і знищення ворожої техніки. Без нього жоден штурм не відбувається. Це — наші очі, і вони нас ведуть по тих окопах. Розвідка своя є. Виконуємо штурмові дії. У нас сформувалася група, яка у складі штурмових загонів виконує завдання.
У нашому підрозділі вже є й своя легка броньована техніка, евакуаційна машина. Тобто, коли плануємо операцію, враховуємо все, щоб люди були напохваті, ні на кого не чекали, мали свій чіткий розроблений план.
Перший постріл
— Я пам’ятаю цей день. Це відбувалося в жовтні 2022. Звісно, перший постріл — це було незвично і страшно. Ти — не військовий. Ти здобув мінімальний досвід у ДФТГ, були теоретичні й практичні навчання, тактична медицина. Ти підготувався мінімально за дуже короткий проміжок часу до цієї війни. Однак все пішло якось на автоматі — або ти їх, або вони тебе. Роздумів про те, стріляти чи ні, такого навіть приблизно не було.
До Вугледара військові РФ так і не дійшли
— Це відбувалося 6-8 лютого 2023 року. Тоді колони російських танків та БТР перли на Вугледар. Я реально прощався із життям. Ніколи там такого не відбувалося. Це — вперше на Вугледарському напрямку сталося, коли намагався заїхати 3 армійський корпус РФ, спеціально створений для війни в Україні. Не знаючи місцевості, почали три дні колонами тупо йти на штурм, як у 1941 році.
Я з командиром у Вугледарі перебували на КСП. Сиділи у підвалі. Звідти здійснювалися команди всім іншим підрозділам щодо знищення ворога. По нас гатили із С-300 та інших установок. Була думка: лише б будинок “не склався”, бо ж усі загинемо. Ми бачили все повністю з дронів і віддавали накази. Їхні штурми тривали три дні. Першого дня 25 танчиків та БТР розбили, наступного дня наші дрони засікли колону танків у зоні ураження. Стоїть колона — 15 одиниць техніки. Просто стоять. Якась, мабуть, у них рознарядка. “Стволкою” важко їх розбити. Виходимо на установки HIMARS, даємо координати, кричимо по рації: “Нікому не стріляти!” І ні з того ні з сього наш танчик пускає по них перший постріл. Ворожа техніка знімається і від’їжджає. За три години російські танки збираються на тому самому місці. Хімарси — красунчики. Шансів у цих “орків” взагалі не було.
Третій день. “Орки” всі заїхали в такому чорному камуфляжі. Їде колона БТР, набита піхотою. Ми очікуємо, наші хлопці всі команди отримали. І ось колони розділяються. Одна — 10 БТР з піхотою — прямує через поля до наших окопів — першої лінії оборони Вугледара. А там же все заміноване. Тож їде перша “беха”, злітає по середині поля в повітря, звісно, з піхотою. Друга “беха” на тому ж місці ледь правіше злітає в повітря. Їде третя “беха”. Робить аналогічний маневр і злітає в повітря.
Слава Богу, до Вугледара ніхто так і не дійшов. Ви не уявляєте, які емоції панували у командному пункті, коли розбивали росіян. Це важко передати словами. Але це — те, про що постійно пам’ятатиму.
“Вражає тупість орків”
— Вражає тупість “орків”. Росіяни не рахуються з втратами. Вони йдуть суто на смерть. Скільки б не “поклав” мос**лів, вони лізуть, лізуть, лізуть. Колони танків, БТРів — аналогічно. Під час наших вилазок брали росіян в полон, не скажу скільки, брали не одного. І всі вони кажуть нам, що заблудилися. Рік повномасштабної війни минув, а вони далі “заблудилися”.
“Я припинив з ними спілкуватися”
— Найбільше болить те, що дуже багато чоловіків ухиляються від мобілізації. Коли я бачу в інтернеті гульки здоровенних “бугаїв”, які, грубо кажучи, “косять” від армії й не стають на захист, це мене бісить. До прикладу, приїжджав у відпустку в Івано-Франківськ на кілька днів і побачив, що дуже багато людей чоловічої статі, які можуть тримати зброю, чомусь відмежувалися. Чомусь їх війна не стосується, поки їм там десь не прилетить по будинку. Це мене дуже дратує.
Більше скажу: навіть серед моїх знайомих є такі люди. Я перестав з ними спілкуватися. І хоч я їм прямим текстом не говорив, але це “косіння” від армії, коли більш свідомі, патріотичні люди добровільно стають на захист країни, навчаються, гинуть, отримують поранення, а ти гуляєш по Буковелю чи втік за кордон, — оце мені болить.
“Хлопчики, дійде черга і до вас”
— Людям, які воюють на передовій, теж потрібен відпочинок. Боєць, рік провівши на нулі, стає частково небоєздатним. Тож, хлопчики, дійде черга і до вас, воювати будуть всі. Вже минуло дуже багато часу від початку повномасштабної війни. Ми змучилися, нам теж потрібна якась ротація, хоча про неї й не йдеться. Багато побратимів гине, їх потрібно кимось замінити. Людям треба готуватися, доходити своїм розумом, що всі будуть воювати. Рано чи пізно це все одно відбудеться.
Побратими
— Побратими — це хлопці, які готові тебе прикрити, винести пораненим з поля бою, закрити собою від кулі. Більшість — це свідомі люди, яким я готовий довірити своє життя і йти з ними на будь-яке завдання.
Хоча, звісно, є на війні люди немотивовані. Бували випадки, коли тривають штурмові чи оборонні дії, а людина заховається десь там в окопі й від неї жодної користі. А ти ж все одно переживаєш, бо це — побратим з твого підрозділу. Потрібно таких людей переводити в тилові служби. Від них там більше користі буде. Багато людей не витримують, особливо молоді хлопці. Побувавши раз-два в жорстокому бою, вони не витримують, бояться. Потім шукають відмовки, щоб не виконати наказ. Таке теж буває. Однак більша частина побратимів — це друга сім’я, з якою ти проводиш зараз 90% свого життя. Ми вже стали рідними.
Найважче на війні
— Втрата побратимів на війні — це дуже важко. Загинув Олег Койляк. Та й не тільки Олега ми втрачали. Ще були побратими, з якими ми ділили одну шоколадку на два дні. Цей біль — на все життя.
А ще — відстань. Відстань, яка відділяє мене від донечок, дружини, батьків. Переживання за них, бо постійні обстріли тилових міст. Прикро розуміти, що час іде і я не бачу, як мої діти ростуть. Ось це — найважче.
