І мама, і тато так вірять, що їхня дитина колись зможе ходити, що диво просто мусить статися. 13-річна Марічка Савчин з дитинства прикута до інвалідного візка. А зараз їй ще й терміново потрібна операція, бо сильно викривлений хребет тисне на внутрішні органи. Багатодітна сім’я тримається завдяки неймовірному почуттю гумору батька, який весь час жартує і на людях, і вдома – від того в хаті постійно лунає дитячий сміх.
«Народиш іншу дитину»
«Я не ображаюся, коли хтось каже на священника «піп», не бачу тут нічого поганого, – сміється парох селища Солотвин Микола Савчин. – Мені взагалі нема на що ображатися в житті – маю аж чотирьох донечок, живу, як у квітнику».
То була їхня перша дитина, назвали, як маму – Марія. Та й народилася в п’яту неділю Великого посту, коли вшановують Марію Єгипетську. Коли маля ще було в маминому животику, батько часто брав гітару і співав дитинці свої улюблені українські народні пісні. Низьким голосом, бо тоді дитина в утробі краще чує спів.
Під час вагітності жінка чотири рази робила УЗД – нічого не помітили, хоча зазвичай спинномозкові грижі видно. Після пологів лікарі не дали малятко мамі на руки, почали перешіптуватися і хутко його кудись понесли. «Де моя дитина? Що сталося?» – кричала жінка. «Все добре, поки що йди в палату…»
Незабаром прийшли рідні і розповіли, що медики нічого конкретно не кажуть, лише що в дівчинки є якісь проблеми зі спиною. А одна лікарка взагалі добила: «Не переживай! Ти молода – ще народиш іншу дитину…»
Медики категорично заборонили класти малюка на спину. Там у дівчинки була добре помітна гулька з прозорою рідиною, яка поступово розросталася. Лікарі казали, що така біда сталася через те, що дитя неправильно сформувалося ще в утробі.
Як потім з’ясувалося, немовля треба було терміново везти до Києва і протягом семи днів від народження зробити необхідну операцію лазером, тоді дівчинка змогла б ходити. Натомість її протримали аж три місяці в обласній дитячій лікарні. Навіть пропонували мамі відмовитися від дитини.
«Ми питали Бога не «за що?», а «для чого?» – каже батько. – Кожна людина несе свій хрест. Христос казав: «Зречися себе, бери свій хрест і йди за мною». Я завжди просив Господа, аби я не просто відбув свій хрест, а зрештою таки прийшов до спасіння. Звісно, я багато мордувався над тим, аби подати до суду на лікарів, які запізно направили мою дитину на операцію і тим самим прикували її до інвалідного візка, але потім віддав усе в руки Бога».
Коли в Києві видаляли ґулю на спині Марічки, лікарі просто рятували дитині життя, вже не йшлося про відновлення рухливості нижніх кінцівок. Мама добре пам’ятає, як після операції нарешті вперше змогла покупати дівчинку. Бо ж до того лише акуратно обтирала її мокрим бинтом, адже ґулю не можна було мочити, двічі на тиждень робили перев’язки. А найбільшим щастям було те, що дитина вже могла лежати на спинці. «Вона тоді так смачно заснула», – усміхається батько. «Ми на радощах накупили красивого дитячого вбрання, – додає мама. – Бо ж досі із одягом треба було бути дуже обережними – аби десь щось не перетиснуло ґулю».
Вплив радіації
Зараз сімейство живе в рідному селі Старі Богородчани, але на початках, коли тільки народилася Марічка, вони оселилися на Чернігівщині, бо там батько мав парафію. Хоча в цьому краю Івана називали «бандеровець», однак люди все одно йшли до нього на Літургію. Тим паче чоловік має талант до співу, віряни любили його слухати, до речі, саме через це багато місцевих і йшли до храму – послухати священника.
Сім’я і надалі продовжувала б там жити, якби не Рівненська атомна електростанція, яка була розташована за 10 км від їхнього села. У Марічки почалися дуже сильні больові напади, підіймався внутрішньочерепний тиск, дитина непритомніла. Дитину так боліло, що вона аж рвала на собі волосся. Причому це сталося раптово і геть неочікувано. Дівчинці було два з половиною роки, і вона вже самотужки сповзала з дивана, пробувала стати на коліна – це було справжнє диво. Адже лікарі поставили вирок, що все життя донечки мине на інвалідному візку. А потім, як грім з неба, ця біда. Сім’я мусила починати лікування з самого початку.
«Я впевнений, що це був вплив радіації, – каже тато. – Щойно ми переїхали на Франківщину, через півтора року в дитини припинилися всі напади».
З татом не буває сумно
Марія – дуже розумна дівчинка, рано почала говорити. В один рочок сама їла ложкою. Лиш із ногами проблема. «Донечко, у тебе хворі ніжки, тому ти поки що не можеш ходити, як інші дітки, – пояснювала мама. – Але колись ти обов’язково зможеш».
З дитинства вона весь час прагне вперед. Одного разу дівча побачило на вулиці стареньких людей, котрі тюпали з ціпком. Дитина загорілася, випросила в батьків і собі ціпочок – думала, що так зможе стати на ніжки і піти. Потім десь уздріла милиці, знову випросила в тата, вкотре надіялася, що цього разу точно все вдасться…
Зараз дівчинці 13 років, пересувається на інвалідному візку і вже має невеличкий прогрес. Колись вона не відчувала уколу в сідничку, а тепер відчуває. Недарма ж Марічка з батьком кілька разів на рік обов’язково їздять на реабілітацію. Дівчинка обожнює ці поїздки – з татом ніколи не буває сумно.
«Я вже вам розповідав, що одразу після народження доньки я картався запитанням до Господа, для чого нам далося таке випробування, який був у цьому задум Творця, – каже священник. – Тепер я чітко все розумію. Завдяки цій дитині ми пізнаємо світ і дуже багатьох людей, яким ми вже встигли подарувати багато любові. Пам’ятаю, як з донькою приїхали на чергову реабілітацію. Там всі дітки зі своєю бідою, і часто без татів, бо ті покинули «важку» сім’ю. Згадую хлопчика Діму з Кривого Рогу, який одного разу підійшов до мене і так по-чоловічому, серйозно запитав: «Можна я буду говорити вам «папа»?». «Папа» – не можна, а «тато» – будь ласка. Якщо, звісно, моя Марічка не буде проти». Ми обоє розреготалися і обійнялися. А маленького Іллюшу я навчив співати «Ой, Марічко, чичері…». Тим паче я не ходив там у рясі, а в шортах і футболці, до такого священника людям значно легше було звернутися, вони ставали більш розкуті, легше розкривалися».
Одного разу під час реабілітації в якомусь із санаторіїв отець Микола вкотре вигадував різноманітні веселощі з пацієнтами, співали, танцювали… Аж раптом підійшла жінка і каже: «Чого це ви так тішитеся? Хіба є чому радіти, коли діти хворі?». Але чоловік не розгубився: «Пані, я так розумію, що тут є лише одна хвора людина, котру треба звідси забрати».
Зараз Марічка гостро потребує допомоги. Сколіоз четвертого ступеня призвів до сильного викривлення хребта. Якщо терміново не зробити операцію, буде запізно. В дівчинки вже болять внутрішні органи, особливо нирки, доводиться кілька разів на день робити катетеризацію – аби спустити сечу. Імплант і операція в «Охматдиті» обійдуться приблизно в 250 тисяч гривень. Наразі сім’я назбирала тільки 80 тисяч.
Марічка каже, що не боїться операції, а навпаки, хоче, аби вже швидше те сталося, бо дуже болить тіло. «Чого тут боятися? – усміхається дівчинка. – Я ж буду під наркозом – засну і прокинусь».
«Знаєте, мені так не по собі просити допомоги у людей, – каже мама. – Морально це дуже тяжко».
Диво мусить статися
Микола Савчин весь час жартує і на людях, і вдома – від того в хаті постійно лунає дитячий сміх. «Нема коли депресувати – треба жити, – усміхається батько. – Я буваю серйозний лише під час молитви, бо з Богом не можна жартувати».
Найменша, півторарічна Софія, – справжня завойовниця, може навіть порядки вдома поробити. Вранці крихітка прокидається, сама собі вдягає хустинку на голову, бере молитовничок і починає щось шепотіти собі під ніс – ніби молиться. 13-річна Ліза дуже схожа на тата, балакуча і обожнює привертати до себе увагу, а 12-літній Насті швидко все вдається: танці, фортепіано, шкільні предмети.
Найстарша Марічка – вельми обачна і відповідальна дівчинка, не робитиме лишніх кроків. Любить фотографувати тата і навіть трохи позбиткуватися з нього і зробити йому макіяж. Поки батько жартома скаржиться, донька регоче, і від того й мама враз стає щасливою. Марічка також захоплюється алмазною вишивкою, показує свою роботу – ангелик на місточку оберігає маленького хлопчика. Це її четверта картина.
Дівчина розповідає, що в майбутньому дуже хотіла б вивчитися на психолога, вона вже стільки книжок перечитала з психології, особливо на тему мотивації. Ось, наприклад, зараз читає «7 звичок високоефективних підлітків» Шона Кові.
«Я вже бачу нашу з донькою співпрацю, – сміється тато. – Марічка консультує людей як психолог, а потім відправляє до мене за духовним підкріпленням». А ще дівчині іноді сниться, як вона стає на ноги і легко йде вперед.
Батьки в один голос кажуть, що Марічка обов’язково колись буде ходити, так каже їхнє серце, і мама, і тато в це так вірять, що диво просто мусить статися. «Чогось Бог її лишив жити, – говорить жінка. – Ми виплуталися з такої біди… Це не може бути просто так».
Наталя МОСТОВА
P.S. Охочим допомогти дівчинці зібрати кошти на операцію – номер картки Приватбанку: 5168757399786328 (мама Марія Савчин).
