Перші зображення лижників знайшли на скелях, що стоять на узбережжі Арктики. На них видно мисливців, які на лижах переслідують дичину. Древні лижники їздили з однією палицею, тримаючи її, немов баба Яга свою мітлу. На думку фахівців, цим малюнкам вже понад чотири тисячі років. Очевидно, що лижі в Європі першими освоїли жителі Скандинавії. Так, у писемних джерелах гірські лижі вперше згадуються в ісландському стародавньому епосі Едда, що був записаний значно пізніше від часу його виникнення. Одна із саг епосу оповідає про життя жорстокого норвезького короля Гаральда III Гардраде (1015-1066). Найкращим лижником в країні, звичайно, вважався сам король. Тим, хто мав необережність перемогти Гаральда у змаганнях, правитель пропонував значно складнішу трасу. Гість, який їхав невідомим шляхом, після одного з поворотів падав у жахливу прірву. Так король тримав «чемпіонське» звання багато років. В історії Гаральд ІІІ залишився як Гардраде – безжалісний, жорстокий.
Що ж стосується гуцулів, то лиж вони не знали аж до часів Австро-Угорської імперії. Зрештою, вони були сюди привнесені, як і багато інших речей, внаслідок активних процесів модернізації. Так, для прикладу, збудована в 1894 р. залізниця «Станіславів – Воронєнка» відкрила раніше малодоступні частини Гуцульщини. Імперія хотіла з’єднати Східну Галичину з Угорщиною, а заодно й отримати доступ до величезних на той час запасів деревини у Карпатах. Поява залізниці значно полегшила доступ до гір і призвела до розвитку туризму та рекреаційної сфери. Будуються пансіонати та вілли для відпочинку, а особливо для лікування туберкульозу, що був тоді дуже поширений. Сотні таких пансіонатів та будиночків з’являються у Ворохті, Яремчі, Татарові, Микуличині, Ямній та ін. Щороку у цій зоні відпочивало до 10 тис. людей, видавалися карти і путівники. Серед тодішніх туристів варто згадати Михайла Коцюбинського, Лесю Українку, Василя Стефаника, Ольгу Кобилянську, Івана Франка, Михайла Грушевського та ін.
Найпотужнішим тоді туристичним товариством в Галичині було Польське Товариство Татранське (ПТТ), створене у Кракові в 1873 р. Воно сильно розвинулося і у 1930-х рр. мало біля 18 тис. членів, складаючись із 30 автономних відділів. Зокрема, на наших теренах відділ був у Станиславові з гуртками у Биткові, Ворохті, Делятині, Долині, Калуші, Микуличині, Надвірній, Солотвині та Яремчі, делегатурами у Рафайлові і Порогах. А також відділ у Коломиї з гуртками у Косові, Яблунові, Кутах і Жаб’ї. Члени ПТТ мали право вільного перебування у схронісках (туристичних притулках), право на перебування у прикордонній зоні при наявності посвідчення з фотографією, право бувати у державних лісах, безкоштовне отримання щорічника Wierchy і квартальника Przeglad Turystyczny, знижки на відвідування печер у с. Кривче на Поділлі, а при наявності окремого талона за 2,5 зл. право на пільгове перебування у притулках Польського лижного клубу та ін.
Інша організація, Карпатське лижне товариство (з центром у Львові), займалася конкретно зимовим гірським туризмом та мала притулок у Славську на 80 ліжок. Також лижним туризмом займалися такі польські організації, як Перемишльське лижне товариство, Лижна секція Львівського спортивного клубу «Погонь», Лижна секція 1-го Львівського спортивного клубу «Чорні», Лижна секція Академічного спортивного гуртка у Варшаві, Товариство сприяння лижному спорту у Кракові, Гурток Польських туристичних товариств у Варшаві.
Також варто виділити Клуб Чехословацьких туристів (KCST) у Празі, що мав кілька філій на українських землях: «Підкарпаторуська туристична жупа Ужгород», «Відділ КСST Мукачево», «Відділ КСST Рахів».
20 травня 1910 р. у Станиславові було створено товариство «Чорногора», що ставило за мету пізнання краю, гір Галичини, Буковини, Альп і Татр, агітацію серед туристів і дослідників природи, а також співпрацю з НТШ у Львові.
Перша світова війна перервала розвиток туризму, припинивши діяльність туристичних товариств, і навіть завдала значної шкоди, адже було зруйновано кілька залізничних мостів, зокрема славетний віадуковий міст в Яремчі.
Туристичний рух після війни відродився і навіть став більш організованим. Уже в міжвоєнний період Яремче і Ворохта впевнено увійшли до нечисленного переліку зимових курортів Польщі, конкуруючи навіть зі славетним Закопаним у Татрах. Якраз на той час припало піднесення тих місць, в основному завдяки дотаціям, які ішли через чинне у Варшаві Товариство приятелів Гуцульщини. Патронами останнього були досить впливові генерали та міністри Кордіан Заморський, Каспшицький і Валеріан Чума, які, окрім того, що були політиками, також любили гори, а особливо Карпати.
У 1924 р. у Львові було засноване спортивне товариство під назвою «Карпатський лещатарський клюб» для розвитку лижного («лещата» – лижі) спорту. Ще у 1909 р. в товаристві «Сокіл» виникли перші лещетарські секції. Але їх розвиток і поширення стримала Перша світова війна. А 11 жовтня 1924 р. у Львові, в домівці товариства «Сокіл-Батько», відбулись загальні збори 30 прихильників зимових видів спорту, які й проголосили створення «Карпатського лещатарського клюбу» (КЛК) на чолі з Левом Шепаровичем. Емблему клубу придумав Роберт Лісовський, гімн написав Роман Купчинський.
На початках «Карпатський лещатарський клюб» культивував усі види спорту, зокрема теніс, плавання, гірський туризм та навіть легку атлетику. Проте згодом зосередився лише на лижних видах спорту (біг, стрибки, спуск тощо). Ліквідований «Карпатський лещатарський клюб» був 1939 року комуністичною владою. Відновлений у Львові аж в 1989 р.
Також у 1924 р. у Львові українці заснували туристично-краєзнавче товариство «Плай», яке будувало туристські притулки та домівки, зокрема на полонині Плісце біля гір Грофи, Довбушанки, Сивулі, встановлювало дороговкази та маркувало синіми й жовтими кольорами маршрути з Осмолоди до Татарова. «Плай» навіть мав постійних працівників, які були зобов’язані проводити туристів по маршруту і відповідати за безпеку, доглядати і ремонтувати притулки тощо.
Лижний спорт був одним із основних напрямів діяльності відродженого після війни ПТТ. Для цього діяла комісія лижництва, що мала за мету збільшити кількість членів та секцій, організовувала навчання, розбудовувала мережу притулків та станцій, що прилягали до лижних туристичних курортів та загалом покращення лижного спорту. Серед притулків особливо популярним був «Dworek Czarnohorski». Зростання членів лижних клубів спостерігалося у Варшаві, Кракові, Стрию, Коломиї, Закопаному, Познані, Живці. Окремо існувало Польське лижне товариство та невдовзі завдяки підтримці Лижної комісії ПТТ її відділи були прийняті в якості його членів.
У Ворохті проводилися різні змагання: «Гуцульським шляхом ІІ Бригади Легіонів», Чорногірський кубок та Кубок Східних Карпат, на які приїжджали спортсмени навіть із Норвегії.
На жаль, траплялися випадки і загибелі аматорів чи спортсменів. Так, у 1933 р. від лавини на Чорногірському хребті загинув 26-річний футболіст із львівської «Погоні» Генрик Гарапіч. У 1936 р. тут же від лавини, що зійшла через різке потепління, загинули 25-річний лікар Леслав Хліпальський і 19-річний студент Львівського університету Анджей Стеусінг, син професора медицини Здіслава Стеусінга.
Автор книги «Ворохта – перлина Карпат. Матеріали до історії», яка побачила світ у 2007 р., Мирослав Нагірний подає цікаву інформацію про побудову гірськолижних трамплінів у Ворохті. Перший трамплін місцевими любителями лиж був споруджений у 1933 р. біля залізничного вокзалу, його висота складала 25 метрів. Землю під трамплін надала родина Мочерняків. До цього часу перший трамплін, на жаль, не зберігся. У 1936 р. Спортивний клуб Польщі будує у Ворохті трамплін висотою 50 метрів, на ньому спортсмен із Норвегії встановив рекордний стрибок у довжину на 70 метрів.
Після Другої світової війни радянська влада відновила частину довоєнних санаторіїв та баз активного відпочинку, зокрема створила новий потужний трамплін та професійну базу для підготовки спортсменів у Ворохті. В період незалежності України більше розвивається приватний спектр послуг, зокрема міжнародний курорт «Буковель» та інші. Карпатам вдалося втримати славу одного зі значних лижних центрів, і за умови вмілого господарювання їх перспективи далеко не малі.
Петро ГАВРИЛИШИН, Роман ЧОРНЕНЬКИЙ
