Микола Яковина сьогодні відомий широкому загалу більше як митець, ніж як політик. Хоча, попри «непрофільну» художню освіту, в перших роках дев’яностих він обіймав посаду голови Івано-Франківського облвиконкому. У віці 33-х років Яковина став наймолодшим головою обласної ради в державі та водночас першим некомуністом на цій посаді.
До цього Микола Михайлович провадив активну громадську діяльність. Був організатором перших мітингів та демонстрацій перед розпадом СРСР, долучився до створення Товариства «Меморіал», Товариства української мови ім. Т. Шевченка, а також заснування Народного Руху України.
Інтерв’ю з першим керівником Прикарпаття «Західний кур’єр» записав поміж двома 30-річчями: у минулому році – створення Народного Руху України та проголошення незалежності України – в наступному. Для нашого видання Микола Яковина пригадав, як минали роки зародження української державності на Івано-Франківщині. Про втрачені тоді можливості, помилки заснованого ним НРУ та пов’язані із цим причини того, що зараз наша країна повертається до часів перебування на межі розколу, Микола Михайлович Яковина розповів у розгорнутому емоційному інтерв’ю. Сьогодні «ЗК» публікує його першу частину.
– Минулого року Народний Рух України, співзасновником якого ви були, відсвяткував 30-у річницю від створення. Які думки та емоції викликають у вас часи формування витоків української державності?
– Зізнаюся, що з певним сум’яттям сприймаю слова про святкування. Почну з найменш емоційного. Я проявив себе у відповідному місці у відповідний час. Не можу собі дорікнути, що уникнув виклику долі і часу, що змарнував можливість зробити щось, чого в нашому роду чи громаді не випало здійснити до мене.
Моєму поколінню випав шанс перервати поневіряння нації поза історичними манівцями, здобути самостійну Україну. Але мушу сказати й таке, що може не сподобатися багато кому. Дивувався торішнього літа, їдучи по Івано-Франківщині, на вид численних біл-бордів з текстом про 30-річчя партії.
Я був одним із засновників громадського об’єднання, а не партії. Ми були надто різними, представляли різні середовища, дуже часто конфліктували між собою. Але ми змогли об’єднати свої зусилля задля єдиної мети, і в цьому була наша сила. І на тому етапі ми були успішними, досягли результатів, які на початку й не могли собі уявити. Але РУХ, якнайбільше спричинившись до відновлення державності 1991 року, відразу ж у перші місяці незалежності втратив стратегічне бачення та ініціативу, втягнувся в міжусобиці та метушливу боротьбу за старшинську булаву.
Згубним став 3-й з’їзд НРУ в лютому 1992 року, на якому замість визначення засад розбудови держави зайнялися партійним будівництвом. Тому, як на мене, 30-річчя РУХу – це швидше привід для серйозних роздумів над причинами невтішного стану справ у сучасній державі, зараз, сьогодні, а не нагода для ювілейних урочистостей та здобуття нагород.
Порівняйте, наприклад, дії керівництва РУХу після всеукраїнського референдуму та президентських виборів грудня 1991 року з діяльністю лідерів «Солідарності» в Польщі влітку 1989 року. Поляки відразу після круглого столу сформували перший посткомуністичний уряд на чолі з журналістом Т.Мазовецьким, негайно приступили до складних реформ, невідкладно провели суспільство шляхом «шокової терапії» (хай і болісної, та історично короткотривалої) від директивно-планової економіки до ринкової господарки, модернізували країну, ввели її до клубу значних потуг континенту. А чого коштували нам помилки РУХу, суперництво В.Чорновола та Л.Лук’яненка (хай спочивають з миром), розривання на партійні латки ще не зовсім здобутого руна (як хтось воліє – шкури невпольованого ведмедя)? Що тоді сталося? Де була фатальна «точка неповернення»?
РУХ програв буквально у перші місяць-два після Всеукраїнського референдуму 1 грудня, відкинувши пропозицію новообраного Президента Леоніда Кравчука сформувати на основі РУХу виконавчу владу.
А далі ще й «забувши» про обіцянку провести нові парламентські та місцеві вибори у 1992 році. РУХ програв, ставши «конструктивною опозицією», яка навіть чисельно змізерніла порівняно з Народною Радою (фракція демократичних сил напередодні проголошення Незалежності, що налічувала більше третини Верховної Ради УРСР). А В.Чорновіл, не борючись за керівництво Кабінету Міністрів (на що давали підстави понад 25 відсотків голосів виборців за його кандидатуру на виборах Президента України), втратив шанс виступити рушієм глибоких суспільних перетворень, змарнував власні сили на перетворення Руху в партію, прирік демократичний табір на майбутнє фактичне усунення від виборів Президента України у 1994 році.
У результаті авторитет на політична сила, яка дійсно очолювала процес здобуття незалежності, зміліла та змаліла уп’ятеро чи навіть удесятеро, і замість здобуття влади, стала «конструктивною опозицією». Тому й Конституція була прийнята аж через чотири роки, тому поступовий симбіоз у владі із перелицьованими партократами із запліччя Л.Кравчука обернувся поверненням відверто промосковської п’ятої колони та олігархізацією країни за президентства Л.Кучми. Рух проґавив найсприятливішу мить для опанування влади. Тому не святковий настрій, коли це згадати.
– Через рік, у 2021-му, 30 років виповниться незалежній Україні, в чому ваша заслуга теж вагома. В минулому ви боролися за Україну єдину і незалежну. Зараз наша держава знову стоїть на роздоріжжі. Існує небезпека розколу держави. Тобто з моменту прийняття доленосних рішень 90-х політично країна станом на сьогодні «вийшла на нуль». Чому цей бумеранг історії знову повертається?
– Відповідь на це частково вже є у попередніх моїх словах. Причина у своєрідних пологових травмах новонародженої держави. А додайте ще й не найліпшу спадковість – тривалий період бездержавності, нищення генофонду, а відтак і майже цілковитий брак еліти (окремі вершинні досягнення інтелектуалів з числа науковців, мислителів, митців своїми біографіями тільки підтверджують це). Відтак новонароджена держава стала спадкоємицею квазідержавної формації лєнінсько-сталінського авторства.
З одного боку – що це нам дало? Реалісти (адепти реалполітик) скажуть, що завдяки УРСР маємо статус засновника і члена ООН, міжнародно-договірну базу, сучасне добре кодифіковане законодавство, що без сумніву позитивне, темпи державного будівництва. Ще хтось доводитиме, що ми успадкували частку активів СРСР, але вже при ближчому розгляданні виявляється, що Москва в особі Російської Федерації змогла дійсно «по-братньому» загарбати собі побільше і найкраще. От хоча після Біловезької Пущі й підписання договору про поділ СРСР частка України в загальносоюзних активах становила 16,37 відсотка, ми чомусь «ділили» з Росією Чорноморський флот, який становив 10 відсотків військово-морських сил Союзу, та ще й поступилися своєю суверенною територією – військово-морською базою у Севастополі. Чим це обернулося, що з цього вийшло у 2014 році.
Розкрию невідомий краянам епізод із середини січня 1992 року. Телефонує до мене Президент Кравчук, на підвищених інтонаціях вичитує, що я як голова облвиконкому блокую шлях руху військової колони з бази коло Делятина (тепер загальновідомо, що це було найбільше на теренах Європи сховище ядерних боєголовок).
На моє питання «куди везуть?» відповідає, що «у Росію». На той час ще не були приведені до присяги Україні солдати й офіцери військових частин на території області, ми готували провести церемонію присяги в місцевих гарнізонах 19 січня 1992 року. А Президент Кравчук сварить мене, що провокую місцевих людей на перекриття автодороги коло бази.
Ковтаючи образу, вислуховую усе, а тоді питаюся: «Пане Президенте, а хто офіційно довів інформацію до місцевої влади про якесь пересування військових колон? Хто гарантує, чи не переміщуються там ядерні матеріали?»
«Ні, там стрілецька зброя та амуніція», – вже спокійніше відповідає Кравчук.
«А за моїми даними, і місцеві очевидці телефонують, і СБУ я поінформував – везуть будівельні матеріали та елементи якихось конструкцій. Чому голова облвиконкому на слово має вірити, що це не крадіжка державного майна? На підставі яких документів це відбувається, чому треба випустити з області військову колону?».
Гадаю, такого тону Кравчук мені ніколи не пробачив.
«Зараз буде телеграма!» – і він відклав слухавку.
За пів години дійсно надійшло прохання за підписом міністра оборони забезпечити безперешкодний проїзд територією області цієї колони. Це один маленький штрих, а яка неприваблива загалом картина вимальовується…
Інтерв’ю записала Оксана ГЛУШКЕВИЧ
