Це не сумна історія хвороби. Це історія про дві перемоги та про те, як бути щасливою, навіть якщо у тебе рак.
Неймовірно мужня, сильна та завжди усміхнена Віра Бочкур, яка одночасно із сином боролася за життя, поділилася своєю історією з кореспонденткою Ратуші.
За день до нашої розмови Віра повернулась з рідного Кропивницького. Бачу її, одразу цікавлюсь, як зустрів Франківськ. Очі у дівчини починають світитись, вона посміхається.
Франківськ завжди мене класно зустрічає, тому що маю тут дуже багато хороших людей, які мене люблять і яких люблю я, з якими дуже теплі відносини. Мене тут завжди чекають і я це відчуваю!
Дитинство, скрипка і трохи спогадів
“Моє дитинство було щасливим! Я була довгоочікуваною дитиною, тому коли з‘явилась на світ, для батьків це було справжнім щастям. Мама і тато виховували мене у максимальній любові, батьки навчили любити себе та життя. І те, як я зараз реагую на проблеми та певні ситуації – розумію, що це закладено з дитинства.
Мій тато працював далекобійником, часто не бував вдома, тому з мамою я була ближчою. Вона дуже віруюча, ходила до церкви, тому з дитинства навчала мене любити Бога, молитися та прививала мені життєві цінності.
Я знала, що для мами було важливо, щоб я пов’язала життя з музикою. Тому ходила в музичну школу, вчилась грати на скрипці та фортепіано. Кожен мій день був святом: постійні виступи, концерти. Мама завжди мене підтримувала, всюди була зі мною. А після кожного академконцерту в нас була традиція – випити молочний коктейль, з‘їсти морозиво, разом провести час. Мама була мені подругою, я їй довіряла, все могла розповідати. Для неї було важливо, щоб між нами була довіра, а не лише поверхневі стосунки.
Згодом я вступила в музичне училище і думала, що з мене буде дуже велика скрипалька, але вийшло трохи по-іншому. Так співпало, що в 11 класі, коли я готувалась до іспитів, ми дізнались про онкологію мами. Не можу сказати, що вступити в це училище було моєю мрією, але для мами це важливо і я хотіла, щоб вона мною пишалася. На першому курсі мама померла і я не могла більше торкнутися до скрипки. Бо як тільки я грала, одразу згадувала її. На пам‘ять мами я, мабуть, повинна була закінчити музучилище, але мені було дуже складно, я не могла. З часом зрозуміла, що це не моє, вирішила слухати себе. Не мучити і не заставляти робити те, що не було до душі”.
Байдужість до футболістів та знайомство з чоловіком
“Я навчалась на документознавця. Закінчивши університет, знайшла роботу адміністратора в готелі. Я не знала про цей готель нічого. Прийшла на співбесіду в платті, на підборах. Менеджер мене взяла на стажування, але попередила, що в готелі живе багато футболістів, а заводити романи на роботі заборонено. Я самовпевнено сказала, що мене взагалі не цікавлять футболісти, у мене достатньо своїх хлопців. А потім щось пішло не так (сміється).
Роман був капітаном футбольної команди “Зірка”, він жив у цьому готелі постійно. Не можу сказати, що я одразу зрозуміла, що це мій чоловік. Але чомусь він мене зацікавив і саме на ньому я зосереджувала увагу. Він по натурі більш серйозний, холоднуватий, а я – емоційна. Через те, що він був на своїй хвилі і ніби недосяжний, я була під враженням.
Пам’ятаю, ми на роботі щось святкували, потім повертались разом до готелю. Це було літо, ми йшли, сміялись, розмовляли, я собі мозолі натерла. А наступного дня моя співробітниця сказала, що Роман запитував мій номер. Ми почали переписуватись, більше по роботі, і довгий час спілкувались тільки, як друзі.
Через пів року я зрозуміла, що мені вже складно вдавати, що ми тільки товаришуємо. Я хотіла конкретики. Під час зимових канікул Роман поїхав додому, у Франківськ, я йому писала, що мені це все набридло, що я не просто дівчинка якась. Всі навколо бачили, що я була закохана. Вже потім він розказав, що трохи боявся. На деякі важливі кроки він дуже довго налаштовується, думає, придивляється.
Коли Роман повернувся з Франківська, то почав більше мене запрошувати з друзями кудись, у кіно. А в один вечір запропонував зняти квартиру. Я тоді знайшла помешкання за 2 дні))) У той момент я й зрозуміла, що стосунки все-таки серйозні. Так почалась наша історія”.
Про 3-річного сина Макса
“Третього вересня нашому сину буде чотири рочки. Макс дуже розумний, цілеспрямований та знає, чого хоче. Мабуть, кожна мама вважає, що її дитина розумна не по роках, але думаю, хімієтерапія і досить серйозне хірургічне втручання у такому маленькому віці, на нього повпливали. Макс все розуміє, бачить і помічає дрібниці. І я його привчаю до того, щоб він повинен бути уважним до всього.
Він дуже терплячий. Це теж мені здається пов‘язано з тим, що він пережив. Я дуже сподіваюсь, що він цього не пам‘ятає, але, можливо, воно відклалось йому на підсвідомому рівні. Він дуже добрий і дружелюбний, у нього багато друзів всюди, куди б ми не приїжджали. Не пам‘ятаю жодних сварок чи бійок на дитячих майданчиках. Син не розуміє, як хтось може підійти і вдарити іншого”.
Жахлива ніч, довга дорога та хвороба сина
“Про хворобу сина ми дізнались випадково, коли Максу було 5 місяців. Помітили, що у нього в області печінки з’явилась шишка. Одразу ж поїхали до нашого педіатра, але відповіді на свої запитання я не почула. Мене це турбувало, тому без направлень ми поїхали на УЗД. Нас дуже довго оглядали в обласній дитячій лікарні та направили до онколога. Тоді я й зрозуміла, що тут щось більш серйозне. Сину діагностували гепатобластому (ред. – злоякісна пухлина печінки), а я нічого не розуміла і не знала, що робити. У Романа тоді не було жодних емоцій. Так у нього стрес проявлявся. Зовні жодних емоцій, а всередині…
Пам’ятаю, я тоді подзвонила в клініку Царук Лесі Ярославівни, зі сльозами розповідала їй нашу ситуацію і дуже просила, щоб нас прийняли сьогодні. Ми тоді чекали дві години, я весь час плакала, серце вискакувало. Складно в такий момент, бо ти не знаєш, що відбувається, думаєш, що лікарі помилились і в твоїй голові тільки одна думка – “хоч би це був не рак”.
Леся Ярославівна нас обстежила і я дуже запам’ятала її слова: “Батьки, вам треба рятувати свою дитину”. Дуже важливо в таких обставинах, як все пояснює лікар. Коли у тебе просто кидають документами і направленнями – це стрес і це дуже погано впливає на людину. А лікарка мені все детально розповіла і запитала коли ми готові їхати лікуватись у Київ. Я сказала, що ВЖЕ.
За годину ми були в дорозі. Це була жахлива ніч. Цілу дорогу я молилась, мені здавалось, що ми їдемо не десять годин, а пів життя і що це ніколи не закінчиться. В голові повно думок, я була впевнена, що Макс не виживе. Тому що коли померла моя мама, у мене склалась картинка, що від онкології ніхто не одужує. Я помилялась дуже сильно. Тому що медицина з того часу змінилась.
Коли ми приїхали в Інститут раку, зробили всі обстеження, у Макса були дуже високі онкомаркери, а це перший показник, що це дійсно онкологія. Зробили КТ, взяли трепан-біопсію і все підтвердилось. Ми почали першу хімієтерапію.
У нас був складний випадок. Максу потрібна була пересадка, але він був не операбельний, ніхто не хотів його оперувати. Останньою нашою надією був Котенко Олег Геннадійович, але й він нам відмовив, сказав, що потрібно “добивати” пухлину хімієтерапією і якщо вона зменшиться, то прооперують. Після 14 хімієтерапій це нарешті сталось.
Пам’ятаю, коли ми тільки опинилися у дитячому відділенні, там у коридорі на всіх стінах були фотографії дітей, які одужали. Я тоді йшла і думала, якщо ці дітки змогли, то мій Макс теж зможе! І справді все так вийшло – Макс зараз у ремісії”.
Про те, як дізналась про свою онкологію
“Ми готувались до операції Макса, я виступала його донором і була впевнена, що зроблю всі обстеження і підійду. Пам’ятаю, як зробила МРТ черевної порожнини, мені поставили знак питання біля метастазів печінки. Я тоді не розуміла, що таке метастази. Мене відправили на біопсію і коли через декілька днів прийшли результати, я була в шоці. У мене діагностували аденокарцинома з метастазами печінки. Це була катастрофа.
Я нічого не відчувала. Коли ти в постійному стресі, то даєш своєму мозку певне завдання. У мене в голові було одне: вилікувати Макса. Тому я не відчувала ніяких симптом і ні на що не зважала. Вже потім, аналізуючи, я розуміла, що все-таки мене щось турбувало, і на це треба було зреагувати, але я цього не зробила.
Я не хотіла проходити хімієтерапію, бо повинна була вилікувати Макса. Лікарі мене виловлювали на коридорах, казали йти на хімію, а я відмовлялась. І тільки фраза одного лікаря привела мене до тями: “Твій син буде в ремісії у будь-якому випадку, а ти можеш її не дочекатися”.
Я тоді вийшла з кабінету і плакала, у мене ті слова лунали в голові ще довго. Я розуміла, що вже втратила час і можу втратити його ще більше, бо вже четверта стадія. Мені не можна було відтягувати з лікуванням, тому я почала проходити хімієтерапію разом з сином.
У моїх планах не було хандрити, хворіти, страждати. Я повністю погрузла в лікування Макса. Швидко проходила хімію і бігла до сина. Може, саме це допомагало і я не помічала ніяких побічних ефектів. Так, у мене були сині руки від хімії, німіли кінчики пальців. Але я це проходила і йшла далі”.
Колаборація метастазів, прогресування
хвороби та особлива лікарка
“У мене не було лікаря, з яким я б могла про все поговорити, все його розпитати та бути в контакті. А мені це було важливо. Тому я зверталась до нашого дитячого онколога. У нас з ним дуже хороші стосунки до сьогодні.
Будучи в ремісії, я прийшла до нього та сказала, що хотіла б знайти класного хімієтерапевта. Він мені порадив одну лікарку. З нею у нас спочатку були звичайні відносини пацієнт-лікар. Але я бачила у ній людяність та відкритість. Вона особлива, вміє співчувати, завжди мені каже, щоб я йшла і просто жила, проводила прямі ефіри в Instagram, зустрічалась з кимось та відволікалась від лікування.
Мене прооперували, видалили кишківник, я була пів року в ремісії. Потім зробила планове обстеження і зрозуміла, що стався рецидив, у мене з’явилися нові метастази у печінці. Знову проходила хімію, більш потужну та агресивну. Від неї у мене випадало волосся, я непритомніла, не могла ходити, відходила від цього по п’ять днів, хоч я досить терпляча і винослива. Але хвороба продовжувала прогресувати.
Мені сказали, що у мене метастатичний рак, який не є виліковним. Я можу відтягувати собі життя, будучи на лікуванні. Це, як цукровий діабет.
Вирішили перевести мене на таргетну терапію – це інноваційний метод лікування, який діє на саму пухлину, а не на весь організм. Вона допомогла багатьом людям, хоч й дуже дорога.
Я звернулась до своїх підписників в Instagram. Вийшла у прямий ефір, плакала, розповіла, що хвороба прогресує і не знаю, що робити далі. Завдяки людям я зібрала кошти на препарат “Авастин” на десять місяців. Від нього лімфовузли трохи зменшились.
Проходячи цю терапію, у мене одного дня заболіло у боці. Це був дуже тупий біль, який не зменшували жодні знеболюючі. Результати КТ показали, що мені потрібно оперуватись.
Після цього вперше за весь час я почула в голосі своєї лікарки розпач. Вона плакала і казала, що все пішло не по плану. Ми обнімались і нам обом було складно. У нас вже ближчі стосунки, ніж просто пацієнт-лікар. Вона мене відчуває. Я їй так вдячна за все, що вона робить для мене, я її так поважаю!
Мені прокапали хімієтерапію, відпустили на два тижні, після чого була запланована операція. Я завжди прислуховуюсь до себе, до своєї інтуїції, до Бога. Я вірю, що є певні зв’язки і тоді відчула, що треба дзвонити хірургам, які оперували Макса. Я подзвонила в сльозах одному з них – Григоряну Марату Славовичу. Він сказав заспокоїтись і пообіцяв, що обов’язково врятує мене. Це був ковток надії. Згодом ці вони пояснили, що у моєму організмі утворилась така собі “колаборація метастазів”. Через те, що вони збільшились у мене, один з цих метастазів передавлював ворітну вену. Саме вона і давала мені біль.
Операція потрібна, бо метастази можуть здавити мені ворітну вену, перекрити жовчний прохід. Тоді я пожовтію, мені не можна буде капати хімієтерапію і на цьому моя історія закінчиться. Зараз це мене так не турбує, хіба якщо роблю якісь різкі рухи. А так не болить. Біль – це не про мене.
Але операцію довелось перенести на вересень. Неочікувано для всіх у мене з’явились язви, бо хімієтерапія дуже подразнює слизову. Я вже почала лікування, але вони не так швидко заживають. Наступного тижня повинна прокапати хімію, потім матиму три тижні, щоб повністю відновитись. Після чого зроблю ще одну гастроскопію і якщо все окей (а я думаю, що все буде добре), то в планах до 10 вересня зробити цю операцію”.
Видалення кишківника та нове життя зі стомою
(Стома – це отвір кишки, сформований хірургічним шляхом після видалення всього або частини кишківника, виведений на передню черевну стінку, призначений для відведення вмісту кишківника або сечі).
“Про стому я змогла розповісти через пів року, відколи вона у мене з’явилась. Мені потрібно було прийти до цього, я не була готова говорити.
Коли я дізналась, що у мене проблема в товстому кишківнику і там тотальні поліпи, зрозуміла, що мені потрібна операція. Я була обурена, що на вулиці 21 століття, а лікарі ще нічого не придумали, навіть штучного товстого кишківника не існує. Хоча, може й існує, але точно не в Україні.
Я пройшла шість хімієтерапій, мені зробили контрольний КТ і коли прийшли результати, лікарка сказала, що без шансів, потрібна операція. Бо так я зможу хоча б рік-два не прогресувати у хворобі. Вона поговорила зі мною про інтимні речі, як жінка з жінкою. Я розуміла, що це моя реальність і що мене таке очікує.
Я не уявляла як жити зі стомою і думала, що просто існуватиму. А чому я так думала? Тому що ввівши у google-пошуку “стома”, склалось враження, що я буду першою людиною в Україні, яка з нею житиме. Жодного форуму, жодного блогу. Я була в шоці і думала, як ці люди живуть, нічого не знаючи.
Я знаходила закордонні сайти та блоги. Побачила, як у дівчат була фотосесія. Вони були такі красиві, в купальниках і всі зі стомами! Також знайшла одну круту блогерку, яка також вела блог. Вона була супернакачаною і зі стомою! Я подумала: якщо вона змогла, то чому я не зможу? Я розуміла, що треба думати так, щоб мене це не руйнувало всередині, а навпаки заряджало! Людині завжди потрібна ціль, мотивація, інакше можна загнатись і зламатися. А у мене навіть була ідея ікс – кубики пресу. Я там ходила, качалась-перекачувалась (сміється).
Коли мене прооперували і видалили кишківник, я лежала в реанімації і не уявляла, як тепер з цим жити. Перший день я шкодувала і думала навіщо я на це пішла. Мені було боляче, я плакала. Але й для організму це був стрес, бо працював орган, а тут його вже немає. Йому потрібен був час, щоб зрозуміти, як функціонувати.
Через два дні я почала звикати і зрозуміла, що зможу з цим жити. Якщо чоловік не зможе мене такою прийняти, значить не зможе. Хоча, він взагалі не розумів таких моїх думок. Бо коли людина любить, вона любить тебе в будь-якому випадку. Зараз я навіть забуваю, що вона у мене є”.
Збір коштів та різдвяне диво
“За час нашого з Максом лікування у мене було багато зборів коштів. Найбільший був тоді, коли я лікувала сина. Другий – минулого року, коли дізналась, що хвороба прогресує і мені потрібна таргетна терапія. Дуже багато людей мене поширювали в Instagram. Не знаю, як це сталось, бо особисто я нікого не просила. Напевно, так Бог допомагав руками людей.
25 грудня, католицьке Різдво. Для мене Різдво – це чудо, диво! Якраз в цей день у мене сталось чудо. До Романа подзвонив президент футбольного клубу “Minaj” – Пересоляк Валерій Іванович та запитав скільки мені потрібно коштів, щоб вилікуватись. Він сказав, що я невиліковна, але на найближчих пів року мені потрібно 300 000 гривень. Валерій Іванович сказав кинути мої реквізити. Пообіцяв, що допоможе, чим зможе.
Пам’ятаю, стояла на кухні, різала салат і приходить повідомлення з ПриватБанку, я побачила число 300. Стою, ріжу, а потім ніби отямилась, дивлюсь ще раз, а там 300 000 ГРИВЕНЬ! Я ще декілька разів перевіряла – думала, мені ввижається. Я тоді розплакалась, побігла до Романа, хотіла подзвонити до того чоловіка і особисто йому подякувати!
Насправді я дуже вдячна людям, Богу. У світі є дуже багато добрих людей, які вміють співчувати. Я розумію, що стаю такою завдяки їхній підтримці. Без таких добрих та теплих слів, молитви людині неможливо одній витримати!
Історія, яка зі мною сталась, подарувала мені стількох людей! Якщо повернути час назад, я б була готова пройти ще раз таке випробування, бо воно дуже змінило мене. Зараз зі мною люди, поряд з якими я не боюсь бути собою, зізнатись, що мені страшно, важко. Я не боюсь говорити з ними про смерть і деколи розказую, у що мене одягнути і кому потім мої речі залишаться. В такі моменти вони кажуть, що я ку-ку, але слухають, бо це моя реальність. З ким я маю про це поговорити?”
Про підтримку людей та дрібниці, на які варто зважати
“Я пам’ятаю свій перший пост у Instagram про хворобу Макса. Це був крик про допомогу, бо розуміла, що ми самі не впораємось. Але тоді я не надавала Instagram якогось значення, боялась, соромилася, не знала навіщо людям показувати, як Максу погано чи як він плаче. Хоча, такі способи дієві, але я хотіла, щоб на моїй сторінці була історія про життя, про любов до нього і про те, що не дивлячись на цю ситуацію, ми не живемо в режимі жертви.
Більше вести сторінку я захотіла тоді, коли дізналась про свою онкологію, півтори роки тому. Про себе я могла більше розповісти, бо розуміла, що відчуваю. А за Макса могла тільки описати те, як я це бачу зі сторони мами. Я не знала, як люди відреагують та що подумають. Пам’ятаю, як вийшла в прямий ефір перший раз і після того стала максимально відвертою. Я зрозуміла, найкраще, що можу зробити – бути собою. Мої люди завжди будуть зі мною.
Зараз я впевнена, що завдяки Instagram, я стала такою, яка є. Я не знаю особисто людей, які на мене підписані, але впізнаю їх за аватарками. Мені ця підтримка дуже важлива, бо складно таке випробування проходили наодинці. Я знаю, якщо викладу сторіс, де проходжу хімієтерапію і мені страшно, то буде віддача і у мене з’являться сили! У мене з’являться крила! Я розумію, що є люди, яким гірше і я їх підтримую. Я багато розказую, і люди мені теж не бояться написати про свої проблеми. Це мене надихає! Я розумію, що без цих людей у мене не було б лікування. Я їм дуже вдячна!
Насправді боюсь опинитись без цієї підтримки. Я бачила людей, які мали легші діагнози, але у них не було підтримки і вони згасали. Зараз їх вже немає в живих.
Людині важче боротися, коли немає підтримки і немає з ким поговорити. Навіть сьогодні ви мені принесли квіти і для мене це так важливо. Це такі дрібниці, але з цього і складається життя і твій психологічний стан.
Я проти того, щоб людина жила в постійному стані жертви. Я ніколи не запитувала у Бога за що мені це все, бо я апріорі так не думаю. У мене в голові думка ДЛЯ ЧОГО мені це. Якщо я проходжу цей шлях, значить він мені необхідний. Просто так нічого не буває. У житті завжди є справедливість”.
Стереотипи у суспільстві та “режим жертви”
“Мені приходять різні повідомлення в Instagram. Деякі блогери, заходячи на мою сторінку, не вірили, що я онкопацієнт. І я думаю, нехай вони краще так вважають, ніж навпаки. Я так відчуваю себе і своє життя. Мені подобається гарно виглядати.
У людей є стереотипи, як онкохворі мають виглядати. І якщо зайти в Інститут раку, то 70% людей виглядають саме так. У нас звикли, що ці люди викликають жалість і ніби стоять у черзі за смертю. А я хочу зламати ці стереотипи! В крайнощі впадати не треба, бо від хімієтерапії буває погано, але потрібно розуміти, що так буде не завжди. Зараз організм ослаблений, є побічні ефекти. Ти не можеш бути життєрадісною і повною сил. Але коли вони хоча б трохи з’являються, треба себе заставляти. Не знаю, як в інших, але моя хімієтерапевтка вважає, що певна нагрузка потрібна. Ходити, гуляти, насолоджуватись життям, їсти смаколики – теж потрібно! Від того, що ти здашся, нічого не зміниться.
Пам‘ятаю, як під час однієї з моїх перших хімієтерапій, я зайшла в палату і там лежала бабуся. Вона мала стильну стрижку та була нафарбованою. Але потім прийшли її діти і вона вже з ліжка встати не могла, запевняла дітей, що при смерті. А у неї перша стадія, ні метастазів, ні нічого! Вона повинна була пройти тільки дві чи три хімії для профілактики і все. Але деяким людям так легше: їх всі жаліють і вони в образі жертви.
Мене це бісить. Я коли таке чую, хочу вийти і «покинути чат». Від таких розмов людині не краще, вона навпаки себе ще більше заганяє. Коли я таке чула в своїй палаті чула, одразу ж одягала навушники.
Я не знаю скільки мені залишилось прожити. Всі ми рано чи пізно помираємо, але важливо те, як ти проживаєш це життя. Іноді люди можуть 60 років звичайного життя, не насолоджуючись ним. А можна прожити 10 років класного та якісного життя, кайфувати, приймати все та бути вдячною, надихати інших. Так психологічно легше мені та моїй сім‘ї“.
Про написання книги
“Я б хотіла написати свою книгу, але це для мене нереально, бо у мене нема таланту писати. Це треба вміти, а я пост написала і все. Можливо, колись вийде. Це була б книга про життя, наша історія, як я проживала період хвороби Макса, як проживала свою онкологію, що мене навчило це випробовування. Я б багато писала про людей, які зустрічалися у моєму житті і про те, як я люблю людей. Я б написала про Бога. Завжди стараюся з ним говорити, чути, відчувати”.
Створення шоперів з мотиваційними принтами
“Коли я дізналась, що хвороба знову прогресує і що мені потрібна операція вартістю 800 000 гривень, я поговорила зі своєю лікаркою і сказала, що не знаю чи зможу зібрати таку суму. Вона бачила, що я не можу розслабитись і порадила мені бути дуже зайнятою. А ще сказала, що так часто просити у людей гроші – виснажливо, і це набридає. Тому що люди не можуть завжди допомагати. Та й я не можу постійно просити, бо це дуже складно.
Лікарка нагадала про те, що моя подруга залишила мені колись декілька шоперів і сказала почати їх продавати з різними мотиваційними написами. Чому я сама до цього не додумалась?
Я не знала, скільки для початку їх потрібно замовити і чи взагалі з цього щось вийде. Тому була трішки розгубленою. Знайшла людей, які виготовляють такі шопери і людей, які зможуть швидко та якісно надрукувати принти. Я тоді дуже надихнулась, бо у мене їх замовляли дуже багато.
Мої шопери дуже якісні. Я не просто так їх вихваляю, вони дійсно такими вийшли. Можливо, 300 гривень – дорого для них, але на них класні і мотиваційні принти з моїми улюбленими фразами: “Не хвилюйся, Бог знає коли”, “Just believe” та “Don’t worry, be happy”. А ще вони залишаться на пам‘ять про мене. Можливо, так тільки зараз, поки люди хочуть допомогти і потім це буде не актуально. Але поки я кайфую від цього!
Про благодійність та довіру людей
“Благодійність – це процес довіри. По-перше, я завжди кажу, що потрібно бути самою собою, відвертою, говорити усе, як є. По-друге, не треба думати, що всі навколо дурні та не розуміють, що ти з‘явилась в інстаграмі, зібрала кошти і пішла, тебе немає. Написати один-два пости та зникнути – не варіант. Важливо, як ти це все виносиш у світ. Людям потрібно знімати сторіс, відео, вони хочуть все бачити. Тобі допоможуть, якщо ти ділишся, розповідаєш і якщо ти є.
Зараз є дуже багато фондів та шахраїв. Я знаю жінку, яка збирала кошти на лікування дитини закордоном. Один з фондів казав, що у дитини є волосся на голові, тому треба його збрити, щоб викликати у людей жалість. Та жінка відмовилась і не пішла на таке, бо щось придумувати та брехати людям не хотіла. Але фондам це вигідно.
Я знаю точно, що люди, які за тобою слідкують, вони допоможуть. Ясно, що всіх хворючим діткам боляче і вони страждають, але мені здається більш дієво буде показати, що було боляче, але дитина зараз радіє, вона щаслива, гуляє. Коли сина оперували, я не виходила в сторіс. Я просто сфотографувала його ручку і написала: «Дякую Богу, що мій Макс живий». Не було страшних фото і відео, хоч я могла це зробити, але не хотіла. Я не хотіла приносити людям дискомфорт.
Благодійність має бути, як десятина. Вона тобі на вибір. Це Божий принцип: допомагати, віддавати. У нас це сприймають по-іншому. Але я вірю, що дійде до того, що наші люди будуть більше віддавати на благодійність та сприйматимуть це по-іншому, хотітимуть допомагати. Адже це бумеранг: ти віддаєш і до тебе це повернеться. Це стосується не тільки фінансів, а й часу, енергії. Це теж повертається.
Вдячність за прожитий день та адекватна оцінка життя
“Я розумію, що моє життя може закінчитись і я не знаю скільки мені залишилось. Тому в мене така ідея: встигнути зробити ВСЕ. Можливо, саме це додає мені вогню і мотивує.
Завжди потрібно бути вдячною. Якщо ти не дякуєш за прожитий день, за те, що у тебе є можливість гуляти, пити каву, то ти не будеш помічати нічого. Треба заставляти себе, бо щодня є сотні причин, щоб подякувати: за те, що ти жива, бачиш сонце, п’єш смачну каву, отримала квіти. В постійно негативному стані ти не помічатимеш, що пішов дощ і що це класно. Ти будеш думати “блін, пішов дощ, це зараз так не в тему”. Потрібно розвивати позитивне бачення у собі і воно увійде у звичку. Лицемірити, звичайно, не треба. Якщо тобі боляче – плач, бо тобі боляче. Але це не повинно ставати образом твого життя. Потрібно все адекватно сприймати. Життя дуже коротке. І напевно коронавірус всім нам дав зрозуміти, невідомо, що буде. Ти звикаєш до нового стилю життя і навіть коли щось погане, ти смієшся. Треба обирати цей спосіб. Не думаю, що я вміла так п’ять років тому, але якщо ти хочеш змінитись, ти змінишся”.
Про мрії та плани на майбутнє
“Я б дуже хотіла, щоб мій блог розвивався. Мені здається, якби у мене була більша аудиторія, я б могла працювати в онлайні, заробляти, я б не просила у людей грошей. Зараз у мене неймовірно душевна аудиторія! Якщо я хочу поплакати, я можу це зробити. Якщо хочу повеселитися – веселюсь. Це моя аудиторія, вони мене приймають і люблять, я їх теж. Але я розумію, що було б класно, якби я у них більше ніколи не просила грошей. І не через те, що я горда, а через те, що хочеться їм щось віддавати навзаєм. Якби у мене був достаток, я б могла самостійно оплачувати своє лікування, то я б хотіла допомагати іншим.
Також у моїх планах розвивати продаж своїх шоперів. Я б хотіла вийти на новий рівень в інстаграмі, щоб про мене дізнались більше людей.
А ще у мене є мрія – стати спікером і вийти на тисячну аудиторію! Я б хотіла надихати людей, розповідаючи нашу історію. Я хочу, щоб у людей змінювалась думка про онкопацієнтів і про те, що рак – це вирок, і що життя після цього закінчується. Навіть якщо у тебе рак, ти можеш бути щасливою. Зараз все відновлюється після коронавірусу, люди вже можуть збиратися і, можливо, коли-небудь моя мрія здійсниться.
У мене дуже багато цілей, я багато для цього роблю, а далі все у Божих руках“.
Живучи повноцінно і маючи все для щоденних радостей, ми знаходимо час сумувати та дратуватися через дрібниці. Іноді розлита на білу сорочку ранкова кава може зіпсувати нам цілий день.
Та це дурниці, у порівнянні з тим, що проживають деякі люди, яких насправді більше, ніж ми собі уявляємо. У кожного з них своя історія.
Втім, історія Віри – особлива, це відчувається. Її позитив та любов до життя передається всім, хто її оточує. Дівчина вчить цінувати такі дрібниці, як ранкове сонце, яке “заважає” спати, подаровані квіти та можливість гуляти під літнім дощем.
Завжди усміхнена, відверта та справжня – Віра впевнено продовжує боротьбу за життя і насолоджується кожним днем!
Юля Стасюк
[…] Історію хвороби Віри Бочкур можна прочитати за посиланням. […]