Іван Юсько половину свого життя займається пасічництвом. Не може уявити себе без бджіл і меду.
Каже, робота клопітка, рідні не завжди у захваті, але можна заробити мільйон, пише Репортер.
Справа прибуткова, але тяжка
Застаємо пана Івана на гірській пасіці. Так чоловік називає вулики у Делятині під родинною хатою. Сам мешкає у Франківську, та чи не щодня приїздить сюди на роботу.
Нині сезон йде до завершення, але роботи на пасіці не бракує. От, відбирає зайві рамки, збирає прополіс, щось ремонтує, чистить.
Любов до бджіл він має з дитинства. Розказує, як малим захоплено спостерігав, як сусід вибирав мед із своїх двох вуликів. Мріяв і собі таке. Але пасікою почав займатися аж з 26 років. Мав тоді шість вуликів, з яких після зими вижили лише два. Згадує – плакав, як дитина. Дуже було шкода бджіл, які загинули, бо він не мав досвіду.
Нині Іван Юсько знає про них усе й може розказувати годинами. І досі його захоплюють, як тоді малим. Зараз має понад 300 вуликів.«Зразу кажу, є багато таких, що почали займатися, а потім покинули, – говорить чоловік. – Це треба просто любити, бо важка й рутинна праця. Дружина інколи ображається, мовляв, в тебе більше нікого нема, крім бджіл. Але як не любиш, то нема що братися. Буду відвертий – це хобі, яке переросло у бізнес. З бджолами я став мільйонером. Справа прибуткова, але тяжка».
Уже вісім років Іван Юсько очолює Спілку пасічників Прикарпаття. Мають багато бджолярів-любителів, які тримають вулики для себе, а є й такі, що заробляють.
«У мене спершу було для себе, а потім я побачив у тому зміст, – продовжує пан Іван. – Перш за все бджоляр має визначитися, що він хоче від того вулика. Якщо говорити у грошових вимірах – якщо він 5 тис грн за сезон з того вулика не витягує, то йому нема сенсу займатися цим і мордувати тих бджіл. Але половину з тих грошей треба вкласти далі у догляд».
Падевий делікатес
Чоловік лишає роботу на вулиці, перевдягається у фірмову сорочку спілки – з вишитою бджолою біля серця – й веде до хати на дегустацію.
На вкритий вишиваним обрусом стіл пасічник викладає один за одним сорти меду. Їх має шість.
Розказує, бджоли ще з квітня починають носити мед з верби, але його дуже важко зібрати, бо у вулику якраз відбувається бурхливий розвиток сім’ї. Тим, що наносять, годують потомство. Пік збирання меду припадає на травень.
«Тоді й отримуємо перший мед – майовий, – пан Іван викладає на стіл банку запашного меду. Дістає одразу другий такого кремового відтінку. – Цей з ріпаку. Корисний тим, що виводить антибіотики з організму. У нього найменша зернистість, розмащується, як масло».
Далі – акацієвий. Його бджоли збирають більше у Дністровському каньйоні. Юсько має виїзні вулики, то ставить їх у Галицькому та Тлумацькому районах. Зазначає, що чисто акацієвий мед може не загусати до року. Його можна діабетикам через низький вміст сахарози.«Після акації цьогоріч липа пішла гарно, – говорить пан Іван і відкриває чергову банку. – Він може трішки дерти в горлі. Був на багатьох конференціях, де говорилося, що липа дуже добра для шлунку та стимулює роботу мозку. Є досліди, що людям, які мають проблеми з серцем, краще його не вживати».
Найтемніший за кольором – гречаний мед. У ньому багато заліза, він корисний для печінки.
«Як я любив, коли мама пекла медівник на цьому меді! – із захватом розказує пан Іван. – Смачний такий, насичений. Цей мед має специфічний запах. Зразу кажу, діти його не люблять. Прикро, але гречаного меду в Україні стає все менше. За ним вже фактично полюють. Зараз є багато штучно виведених сортів гречки, які не медують і не виділяють нектар. З восьми видів гречки, нектар виділяють лише два. Там сировина найдорожча, а фермери купують те, що дешевше».
Родзинкою і справжнім скарбом є падевий чи хвойний мед. Ним бджоли завершують сезон. Він найдорожчий і найцінніший, бо його найменше. Цей мед бджоли збирають зі старих ялиць, яким понад 30 років. Молоді пагони тріскають на спеці, й дерево виділяє липку речовину, аби себе лікувати. Те липке і збирають бджоли. Іван Юсько говорить, що з пасічниками яро захищають старі ялиці, аби їх не вирубували. До речі, такий мед є лише на Прикарпатті й частково на Закарпатті.
«Для бджіл його не можна лишати на зиму, бо у них роздуває животики, натомість для людини він дуже корисний – для шлунку, серця, щитовидки», – пояснює пан Іван.
Дешевого треба боятись
Падевий мед у покупців найпопулярніший, хоч коштує 350 грн за літр. Ціна на інші меди в середньому – 200 грн.
«Зразу кажу – якщо мед дешевше середньої вартості по Україні – це не мед, а фальсифікат, – говорить пасічник. – На день Яремче якісь люди з Черкас продавали мед з акації за 180 грн. Виникло запитання – як це? Адже ті, хто займається експортом і закупляє у таких бджолярів, як я, дають 4,35 євро. То де бізнес? Дешевого меду треба боятися, бо то вже завідома фальсифікат».
Каже, у нас дуже низька культура споживання меду. Адже ніхто з покупців не питає, звідки мед, як зберігається, з чого збирався, чи є документи.
«Я всім наголошую – хочете купити мед? Купуйте у пасічника, – каже Юсько. – Є сумніви – нехай покаже хоча б якийсь документ, що він пасічник. А по-друге, ми всі зареєстровані у Держпродспоживслужбі, бо є виробниками».
Пан Іван знову йде до вуликів. Щось підробляє, складає. Каже, на вечір його бджоли трохи вгомонилися. Пояснює, що зараз безвзятковий період, коли цвіту нема, вони нічого не приносять, тому вранці трохи дратівливі.
«Наша бджола-карпатка – відрізняється миролюбністю, – говорить пасічник. – Я по пасіці можу лиш у шортах ходити. Є у нас завізні. Вони трошки більше меду приносять, але нащо мені ті бджоли, як я на пасіку не можу зайти? Жалять з усієї сили».
Щовесни пасічники зі спілки висаджують липи, ведуть гуртки бджолярства для дітей. Юсько каже, нехай одна дитина стане бджолярем – це вже багато. А вчитися треба, аби не робити таких помилок, як він спочатку, бо бджоляр на пасіці потрібен лиш, аби помагати, а не шкодити.
«Один дід мені колись казав – бджоли не бояться холоду, а бояться голоду і дурного пасічника, – переповідає пан Іван. – Не дав вчасно їсти, не вирішив питання з харчами на зиму, не пролікував – і все. Вони часто хворіють, бо бджола – єдина комаха, яка має таку саму температуру як людина. Взагалі вулик – це ідеальне суспільство. У них чіткий розподіл. Є охорона, робітниці, няні, прибиральниці, свита матки, яка її охороняє та, як треба, то підгодовує. У них багато є чому повчитися. Я навчився – терпимості та працьовитості. Кожен день треба працювати, але це в кайф».
