Тисяча добровольців. Як 30 років тому франківські рухівці та армійці готові були стати проти танків
Диван на коліщатках в темній вітальні

Тисяча добровольців. Як 30 років тому франківські рухівці та армійці готові були стати проти танків ФОТО

Автор: Ігор Василик
10/08/2021 15:12
ЖК Silver, старт продажу, вигідна ціна, сучасне планування.
купити iphone 15 Pro у Львові, ціни в Україні

У дні державного перевороту (ГКЧП) влітку 1991 року на Західній Україні совіти всіма силами намагалися запобігти «бунту». Натомість, деякі офіцери радянської армії, а також рухівці й інші патріоти написали заяви на вступ до Республіканської гвардії, яка потім стала Нацгвардією України.

Реклама: Місцеві пропозиції
Ціни на лазерну епіляцію у Києві
Лазерна епіляція пахв: Безкоштовно

Косметологія FineLine пропонує лазерну епіляцію на новому 3000w апараті. Спробуйте перший сеанс на ділянку пахв безкоштовно. Переконайтесь у ефективності!

Вони були готові стати проти танків. Таких набралася майже тисяча. На щастя, тоді все обійшлося мирно, пише “Репортер”.

Просимо на переговори

Ця сторінка в історії Прикарпаття не дуже відома, але ці люди вартують, аби про них знали. Саме добровольці стали рушійною силою, яка, можна сказати, добила радянську систему на Прикарпатті, зокрема в армії.

Про ті події «Репортеру» розповів 89-річний Геннадій Марченко-Гриценко. Він у 1991 році очолив крайовий штаб Республіканської (національної) гвардії. Але перед тим, каже, були непрос­ті перемовини.

Пан Геннадій родом із Запоріжжя, та половину життя мешкає у Франківську. Художника-монументаліста у рідному місті переслідували за те, що звеличував козацтво у своїх роботах. Втік на Прикарпаття, адже тут були знайомі, а згодом і залишився, бо дуже сподобалося. Крім мистецтва, долучився й до різних патріотичних рухів. Був членом міської організації «Рух», якою тоді керував Борис Голодюк. Там Марченко очолював референтуру.

До теми: Спецоперація на Коломийщині та відлуння ратуші. Як на Прикарпатті піднімали перші прапори (ФОТО)

За словами пана Геннадія, тоді всі знали, які криваві події відбувались у Грузії, де людей убивали саперними лопатками. У Прибалтиці задіяли спецназ. Тож усі побоювалися чогось подібного і в Україні.

«Нам було відомо, що тут були виставлені танки, – пригадує Геннадій Марченко-Гриценко. – Мені тоді було під 60 років, тож як до старшого товариша підійшли члени «Руху», мовляв, щось треба робити. Я запропонував провести переговори з військовими, а саме із командуванням 38 армії, яке дислокувалося в місті. Подзвонили, у штабі сказали: «Просимо вас на переговори». Ми не знали, хто прийде і чи прийдуть, але зібралося їх у нашому штабі «Руху», навпроти фонтану, зо два десятки. Довго не говорили, бо у військових такого не заведено. Там усе конкретно».

Підприємці перекрили дорогу на "Буковель" з вимогою його закриття ФОТО

За словами Марченка, ідея розвалу СРСР тоді вже давно назріла – і серед верхівки, і серед простих людей, і серед військових. Але армія не знала, як поведуться патріоти Франківська. То на цій зустрічі були розставлені всі крапки над «і».

На переговорах були Борис Голодюк, Геннадій Марченко й Петро Арсенич. Ще був представник від облради й від командування 38 армії.

Читайте також: Франківськ за 30 років. Які нові споруди з’явилися на поштівках і чому (ФОТО)

«Я виступив перед ними, мовляв, нам відомо, що ви підготували танки, які криваві події відбуваються у Грузії, то давайте розійдемося мирно, – пригадує Марченко. – Вислухали їхні пропозиції, розказали про свої. На тій зустрічі обійшлося без великого офіціозу, швидше то була бесіда. І дійшли до такого висновку, що Прикарпаття оголошується зоною миру, спокою і порядку. Коли розходилися, я йшов позаду двох полковників і чув, як ті казали про нас: «Хоч це наші вороги, але дуже розумні люди». Це мені сподобалося».

Напруга спала

В результаті у пресі була опублікована інформація про те, що Прикарпаття – зона спокою і миру. Марченко каже, тоді напруженість спала.

Також наступного дня після перемовин його викликали голова обласної ради Микола Яковина та його заступник Богдан Мелінишин. Вони доручили створити штаб. Він був у обласній раді. Почав діяти з 20 серпня 1991 року і продовжував роботу до 1992.

«В обласній раді був військовий відділ, яким керував полковник Михайло Штипуляк – він також перейшов на наш бік, – розповідає Геннадій Марченко. – Туди увійшли Левко Слюсар і Галина Раповець від ОУН, Роман Дівич від Народного руху, ще від військових – старший лейтенант Олександр Левенець. І ми почали записувати добровольців у Республіканську гвардію».

Заяв від військових було 974. З них 330 – кадрові армійці, ще 664 – військовослужбовці запасу.

Разом до лав Республіканської гвардії записалися 994 людини. Ще були воїни УПА, які пройшли радянські табори, аби вдруге стати проти ворога, зокрема сотник Мирон Кумповицький, стрільці – Дмитро Верхоляк, Дмитро Калиняк, Михайло Ясінський. Записувалися й цивільні – і чоловіки, і жінки. Усі списки Геннадій Марченко потім передав у Музей визвольних змагань імені Степана Бандери.

Тоді ж почали створювати Спілку офіцерів. Першим головою був Іван Мерінчик, капітан другого рангу, моряк.

«Я також увійшов у керівний склад спілки, – розказує Марченко. – В основному ми об’єднували силові структури – міліцію, військові частини, управління надзвичайних ситуацій, пожежних».

Потім також вирішили створити у нас і козацтво. Його очолив Геннадій Марченко та став першим отаманом на Прикарпатті.

«Для чого тут козацтво? Потрібна була така нейтральна організація, куди би увійшли всі військові структури, яка мала об’єднати патріотів з УПА та військових, – пояснює він. – І нам це вдалося».

«Склонен к национализму»

Серед тих, хто одним із перших написав заяву на вступ до гвардії, був і нинішній голова міської орга­нізації Спілки офіцерів Украї­ни полковник Ігор Гук.

Перший козацький отаман Прикарпаття Геннадій Марченко-Гриценко та полковник Ігор Гук

«Я був тоді старшим лейтенантом, служив у першій льотній дивізії, – говорить пан Ігор. – Військові пішли з народом проти системи, яка була несправедлива, і нам не до душі. Серед армійців було багато свідомих людей, вони бачили, що твориться у Прибалтиці, Нагорному Карабаху, Грузії. Ми були обізнані, знали, до чого готуватись. І готові були боронити, бо знали свої ідеали. Готувалися до будь-яких провокацій. Взагалі тоді відбувався такий масовий підйом, люди пробуджувалися з того комуністичного сну і страху».

Заяву пан Ігор написав разом із своїм братом Тарасом. То було ще в липні 1991 року. Каже, їх через це відправили на два місяці у Чорнобильську зону – як покарання.

«У моїй справі писало «склонен к национализму», – сміється нині Ігор Гук. – Люди за патріотизм відсиджували по 10-25 років, а дехто й не вертався, тому це покаранням важко назвати. Хоча палиці в колеса добряче вставляли. Багато військових через ті заяви були звільнені, понижені у званні. Але Ярослав Оленчук, Василь Коробко, Микола Галько, В’ячеслав Семигін та багато інших командирів – вони знали, на що йдуть, і за ними пішли інші. Для мене в той момент було головне, що є правда, і Україна відбувається».

Так, 27 липня 1991 утворилася Спілка офіцерів України і досі діє – вже 30 років. Через неї багато українських офіцерів переводилися з різних куточків вже колишнього СРСР в Україну. За словами пана Ігоря, це було непросто, бо не давали.

«Ми були з народом, армія ніколи б не пішла проти нього, – запевняє Ігор Гук. – Хоч в ешелонах Прикарпатського округу були настроєні по-іншому, але ми демократично зробили так, що в нас не сталося, як у Прибалтиці. От, коли знімали пам’ятник Леніну у Франківську, то дали десять солдат і кожному по десять патронів у ріжок. Але один капітан відмовився стріляти та отримав суд офіцерської честі. Були офіцери, які жертвували собою і нині це роблять».