Із перших днів запровадження карантинних обмежень через COVID-19 геріатричний пансіонат почав працювати у режимі ізоляції. А це означає, що родичі, друзі і волонтери не мають можливості навідувати самотніх людей похилого віку, які проживають у закладі. Як вимушена ізоляція вплинула на життя підопічних пансіонату читачам Правда.іф розповідає директор закладу Віталій Яворський.
– Віталію Львовичу, нещодавно в Україні відзначали день людей похилого віку. Скільки мешканців проживають в геріатричному пансіонаті Івано-Франківська і що це за люди?
– На сьогоднішній день в геріатричному пансіонаті проживає понад 150 людей. Заклад розрахований на 200 осіб, але через пандемію коронавірусної інфекції та через ремонтні роботи, які тривають в закладі, ми не мали можливості повністю заповнити усі наявні місця. Але думаю, що протягом одного-півтора місяців ми заповнимо усі кімнати і в нас проживатимуть близько 200 осіб.
Наші мешканці – самотні люди похилого віку, які потребують стороннього догляду. Також у нас живе частина молодших за віком людей, це особи з інвалідністю, ті «дітки», так ми їх називаємо, хоча їм між 30 і 45 років, вихованці дитячих будинків-інтернатів, переважна більшість – дівчата з Коломийського психоневрологічного будинку-інтернату.
– Через епідемію COVID ваш заклад уже півроку є закритим для відвідувачів. Як ця ситуація вплинула на життя ваших підопічних?
– Ми дуже важко переживаємо вимушену закритість, до початку карантину геріатричний пансіонат був відкритим, нас відвідувало багато волонтерів, благодійників, просто мешканців нашого краю. Також наші підопічні мали можливість сходити в місто, відвідати магазини, церкву, музей, театр, вони були вільні у пересуванні, а протягом останніх півроку ізоляція важко відбивається і на фізичному, і на психологічному стані. Все це дуже складно. Окрім того, через коронавірусну інфекцію довелося призупинити багато наших цікавих проектів.
– З вашим приходом на посаду керівника геріатричного пансіонату одразу почали відбуватися різні позитивні зміни. Розкажіть, що саме вам вдалося зробити за цей час?
– Коли я прийшов працювати у пансіонат, першим моїм завданням стало подолання стереотипу, який існує в суспільстві, ніби геріатричний пансіонат – це так звана «дідорня», опинитися у якій бояться люди старшого віку. Мені хотілося зробити життя наших мешканців більш доступним і відкритим, тому я часто звертався до мешканців Прикарпаття з проханням прийти до нас в гості і відвідати заклад. У нас непогана матеріально-технічна база, у нас достатньо коштів, які нам виділяє обласна рада, але нашим мешканцям дуже не вистачає спілкування.
Із речей, які можна побачити візуально, це господарка, яка у нас з’явилася: власний город, на якому ми вирощуємо огірки, кабачки і помідори. Наші дідусі й бабусі мають змогу піти на грядку і зірвати собі овочі, а при бажанні можуть трішки попрацювати на землі, а цього раніше дуже не вистачало особливо тим нашим підопічним, які колись жили в селі.
Ми заклали 50 корчів винограднику і сподіваємося через 2 роки почати отримувати великий урожай. Також ми завели домашню птицю: курей, гусей і качок, а ще – декілька овечок. Окрім матеріального прибутку, господарка дає і свій позитивний терапевтичний ефект, деякі наші мешканці відчувають своїм обов’язком щодня пройтися по території, подивитися, чи все гаразд з нашими тваринками, дати якісь поради щодо догляду за ними.
Також розпочато капітальний ремонт приміщення, у оновлених кімнатах повністю поміняна проводка, виведено кабелі для інтернету і телебачення, встановлено кнопки виклику, є камери відеоспостереження на коридорах. У відремонтованих кімнатах дотримано принципу безбар’єрності, що дуже важливо для візочників. Також ми переобладнали санвузли на четвертому поверсі, які стали просторішими, у них є можливість розвернутися на візочку. І навіть є змога завезти туди і покупати ліжкового пацієнта.
І буквально кілька днів тому в нашому закладі запрацювала власна пекарня, де ми в тестовому режимі почали випікати хліб, батони і різноманітні булочки.
– А що ще необхідно зробити для геріатричного пансіонату в першу чергу?
– Якщо говорити про ремонти, то ще цього року ми плануємо переобладнати санвузли на третьому поверсі закладу. У наших планах на наступний рік – ремонт третього поверху і в подальшому, ще й другого. Також на першому поверсі мріємо облаштувати потужну медіатеку. Ми уже завершили ремонт цієї кімнати, залишилося лише облаштувати її меблями і оргтехнікою.
Також дуже актуальним для нас є питання денного перебування підопічних. Якщо будуть кошти, ми хочемо побудувати так званий «дитячий садочок для дорослих». Мешканці міста зможуть привозити до нас вранці, перед початком робочого дня, своїх стареньких родичів, яких, через вікові зміни, бояться залишати вдома наодинці, а ввечері забиратимуть їх додому. Таким чином, вони будуть впевнені, що їхні рідні – під наглядом досвідчених фахівців, проводять час у хорошій компанії, спілкуються, тощо, а на ніч повертаються до своїх домівок.
– На вашу думку, чи потрібно будувати більше геріатричних пансіонатів? Наскільки в суспільстві відчувається нестача таких закладів?
– Потреба в таких установах дуже велика, єдине, що вони мали б бути меншими, розрахованими на 40-50 осіб. І якби таких будинків було б більше, ми мали б змогу розмежовувати підопічних по діагнозах, по їхнім фізичним можливостях. Є старенькі люди, які можуть самостійно пересуватися, їм потрібно менше допомоги по обслуговуванню, з ними можна проводити активні заходи, організовувати подорожі, тощо. Але є й повністю ліжкові підопічні, які потребують більшої уваги від персоналу. Також знаємо про дуже гарний досвід Канади, де невеликі групи людей похилого віку поєднують із дитячими будинками. Діти-сироти отримують названих дідусів і бабусь, а старенькі люди мають про кого піклуватися. І це створює добру, затишну сімейну атмосферу.
– Досить часто керівники таких установ, як ваша, говорять про катастрофічну нестачу персоналу. На вашу думку, з чим це пов’язано?
– Ми можемо збудувати гарні приміщення, провести капітальні ремонти, але ми не маємо з ким працювати. Це пов’язано з простим моментом: за важку працю люди отримують мізерну зарплату. Якщо ситуація не зміниться, ми втратимо людей, які прийшли працювати до таких установ за покликанням. Соціальні установи ризикують залишитися взагалі без персоналу, а мешканці, які в них проживають, без відповідного догляду. Окрім медсестер і санітарок, нам дуже потрібні фахівці з організації дозвілля, професійні реабілітологи, психологи. Мешканці соціальних установ мають постійно бути чимось зайнятими, а ще вони мають відчувати свою потрібність комусь, потрібність суспільству.
Розмовляла Любов Загоровська
