Як створювалися грим і зачіски для епічної драми “Довбуш”, розповідають художниця з гриму, керівниця hair та makeup департаменту Ірина Солодовська та режисер Олесь Санін.
Про це пише Правда.іф з посиланням на Vogue UA.
Олесь Санін, режисер
Про вибір головної художниці з гриму
Я дуже вимогливий до зображальної частини фільму, і дехто навіть відмовляється від співпраці зі мною, — знають, що буде важко. Я сам маю кваліфікацію художника та гримера, знаюсь на матеріалах, формах тощо. А Ірина — одна з найкваліфікованіших майстринь, яка поєднує і смак, і досвід, і розуміння, який це вигляд має на екрані. Ми співпрацювали багато років, вона одна з найкращих фахівчинь з гриму в історичному кіно. Починала ще на кіностудії Довженка, знає всі тонкощі професії. Навіть перуки вміє виготовляти сама.
Гримери — це чарівники, які завжди в тіні, але ми мусимо їх знати.
Про команду
Структура підготовки розроблялася завчасно: актори мають бути затверджені, готові, потім проби, затвердження проб — спочатку всередині цеху, пізніше зі мною, згодом — з оператором, це велика технологічна робота, яка може тривати рік. Цех костюмерів-гримерів розростався до сотень людей за кадром.
Навіть у маленьких сценах в нас було щонайменше три гримери, тому що на грим кожного з персонажів йде багато часу, але на масових сценах група виростала до 30—40 додаткових осіб. Сусідні групи, які знімали паралельно з нами, знали, що ловити їм нічого: ми забирали просто всіх фахівців.
Це величезна логістична машина. Спеціалісти починали роботу з підготовки, сортування (а це величезні валізи з матеріалом), структурування, примірки, — і лише потім був власне грим. Грим головних героїв починався за три-чотири години до того, як вони заходять у кадр.
Окрім гримерів, працювала команда перукарів; у нас була ціла фабрика з виготовлення перук.
Про достовірність
Ви можете помітити, що в багатьох старих фільмах, навіть історичних, часто можна розпізнати епоху, за якої вони знімалися, — за суголосними тому часу зачіскам і трендовому макіяжу. Найголовніша задача, яку ставив перед гримерами я, — домогтися достовірності, щоб глядач вірив у красу героїв, але щоб ця краса не була сучасною, теперішньою. Нам треба було з’ясувати, що люди вважали прекрасним і сексуальним у ті часи. І правдиво передати це на екрані.
Я дуже вдячний Ірі Солодовській, що ми змогли знайти відповідність образів героїв та епохи, костюмів, декорацій, натури тощо.
Про образи епохи
Якщо брати фотографії ХІХ або початку ХХ століття, особливо весільні, ми бачимо дуже схожих між собою людей. Є враження, що вони близькі родичі. Це типово, бо на світлинах люди іншої культури, які живуть окремо, уособлено, — і ми бачимо щось спільне, що вони вважають прекрасним для себе.
Про природну красу
Ми прагнули досягти такого ступеню фактури (чи то “невмитості”), щоб актори буквально злилися з горами. Щоб створити ілюзію пилу, пороху чи коли, наприклад, людина довго біжить, Іра змішувала засоби сама.
Образи героїв змінювалися під час фільму, — герої трансформувалися, старішали тощо. Олекса Довбуш був нареченим, потрапив у військо, втік з полону (і заріс), потрапив до вівчарів, а потім — став лідером опришків. Це різні іпостасі одного образу, одного гриму, який не має бути помітним, — це просто герой, який живе, розвивається і таке інше.
Те саме і з Марічкою: наречена, ясна, щаслива, згодом — одружена жінка. Як її образ разом живе з костюмом, з хустками, прикрасами. Адже за всіма цими маркерами можна без слів зрозуміти соціальне становище людини, її вік, стан тощо.
Ми використовували і пластичний грим (той, що дає “спецефекти” й імітує рани, шрами тощо — ред.). Група художників-гримерів робила ті всі порізи, кульові поранення, старі рани на тілі тощо.
Не можу навіть згадати, скільки відер крові зварила група гримерів. Але ж кров теж буває різна: так, для ударів є спеціальні капсули, які актори розкушують під час удару, щоб у них забарвлювалися тіла й обличчя.
Працюючи над бойовими сценами, ми залучали для консультацій ветеранів і хлопців з ампутаціями. Серед наших консультантів був лікар Майдану, легендарний військовий лікар, професор Всеволод Стеблюк, який врятував під Іловайськом близько сотні бійців. Для деяких сцен ми навіть виготовляли спеціальні хірургічні інструменти того часу.
Про неприродну красу
Доволі складно було з героями шляхти: ми шукали референси на портретах того часу, вираховували, що тоді вважалося модним і прекрасним, пробували багато перук різної форми. Дуже важливо було, щоб грим та зачіска допомагали акторові в розкритті образу.
Багато роботи ми провели над образом княгині Яблоновської — було важливо, щоб вона мала вигляд порцелянової ляльки. У процесі ми дізналися, що шляхта побідніше використовувала цинкові суміші (які були отруйними); а от заможніша шляхта віддавала перевагу перетертим перлам, які надавали шкірі специфічного сяйва.
У Яблоновської було декілька перук, іноді ми вдягали одну поверх іншої, бо одна імітувала її справжнє волосся, інша — відповідала нагоді (святкова, або перука, де вона в жалобі тощо). Глядачі можуть сказати: “Так це ж помітно, що перука”, — звісно, так і планувалося. І грим, і перуки шляхти того часу мали бути помітними, дещо перебільшеними, — на відміну від “людей гір”, які наче вийшли з тих скель, природні, красиві дикою природною вродою.
Про застереження
У нас була важлива вимога для акторів масових сцен, щоб не було нікого з оформленими бровами, зі збільшеними губами чи вилицями. Усі мають бути на майданчику максимально природними: жінки — з натуральними обличчями, чоловіки — зарослі. І траплялося таке, що актори проходили проби, обіцяли зберегти свій “первісний” стан, а потім приходили з “тюнінгом”. Ми відправляли їх назад — так працює кіно, що будь-яка погрішність неодмінно вилізе на перший план.
Про референси
Звісно, у нас були візуальні референси, переважно — живопис, а ще — ескізи, які ми робили самі. Ми багато працювали з живописом того часу, — передивилися кілька сотень портретів польських та австрійських митців того часу. Багато описів знаходили в літературі.
Про фіксацію образу
Щоразу будь-яка зміна в образі актора фіксується (наприклад, він торкнувся сажі, — отже ця плямка має залишитися для наступного епізоду). У нас була ціла драматургія правок щодо кожного образу, навіть до найменшго персонажа, що з’являється в кадрі. Це одне з найскладніших завдань — знайти образ, фіксувати його та слідкувати за його динамікою та змінами.
Ірина Солодовська
Про досвід
Я навчалася на кіностудії Довженка, куди прийшла працювати в 1992 році, і ще застала той дух. Кіно — це колективна творчість. Кіно — це не про себе, це про глядача. І найважливіше правило в кіно, якого мені вчили: “Не знав, переплутав, забув, — це нікого не хвилює”. Немає грошей, не встиг, або ще щось, — глядачеві все одно: він йде в кіно відпочити та забути про власні проблеми. Тому треба викладатися на повну.
Маючи певний досвід, я вирішила поїхати вчитися в Одесу, в найстаріший художній навчальний заклад України — художній коледж ім. Грекова. Зустріла там педагога і, вся сповнена ентузіазму, кажу: “Так хочу у вас вчитися, мрію бути гримером, ось мої рекомендації”. Вона так подивилася на мене і каже: “Послухайте. Якщо у вас є робота, — просто йдіть і працюйте”. Це був 1994 рік, більшість майстрів-викладачів коледжу емігрували, на той час знайти досвіченого вчителя було реальніше на знімальному майданчику, тож я повернулась до Києва.
На знімальних майданчиках мені пощастило працювати і вчитись у таких майстраів як Тетяна Татаренко, Володимир Панчук, Алла Чуря. Алла Архипівна і стала моєю основною вчителькою, яка навчила мене і гриму, і виживанню на знімальному майданчику (а в 90-ті треба було виживати). Це сьогодні можна замовити будь-що онлайн, а тоді і Max Factor був мрією.
Тому довелося навчитися, варити грим самотужки. Потім почалась така ж сама історія з пастижами (вусами, бородами) і перуками. Далі в нас з’явився пластичний грим — і довелося вчитися цього. Це все — постійне навчання. Це десь у Голлівуді є бюджети, коли можна запросити професіоналів, ткнути пальчиком — “ось так треба”. У нашій індустрії все треба знати досконально.
Про початок знімань
“Довбуш” починався так: ти йдеш на зустріч з режисером і продюсером. Вони так про все розповідають, що ти плачеш і хочеш з цим працювати, — це так красиво, так гарно, так класно, а потім… Ти доходиш до технічних питань. І розумієш, що це неможливо. І це неможливо, і це, і ось це. Ну тобто можливо, але за інші гроші, за інші терміни. А ти вже загорівся.
І починаються робочі будні.
Але найголовніше — якщо у режисера та продюсера горять очі, то все буде.
Про головні виклики
Що було надскладним? — надскладним було все.
Але, якщо серйозно, був великий дефіцит кадрів: візажистів на ринку — безліч, а професійних гримерів — ні. І всі зазвичай зайняті у зніманнях.
Була велика проблема з пошуком натуральних фактур для перук. Китайські перуки ніколи не виглядають органічно. Вони можуть зіпсувати враження від будь-якої історичної драми, як, на мою думку, це колись сталося з фільмом про Людовіка XIV. Ми називаємо таке штучне волосся “крашена пластмаска”. Насправді його використовують навіть у Голлівуді — але мені це не дуже подобається.
Для масових воєнних сцен нам все ж довелося використати штучні перуки — і це мій біль, але зробити їх натуральними не було жодних шансів: одна перука гарної якості виготовляється 2—3 тижні, — якщо працювати без перерви. А мені потрібно було 150.
Цікавий факт: раніше воєнні перуки виготовляли з волосся буйвола, і вони слугували в певному сенсі амуніцією — шабля ковзала, не завдаючи смертельного поранення.
На відміну від “Гри Престолів”, де на кожного героя приходилося декілька перук (адже вони швидко втрачають вигляд від сажі та кіптяви), у нас не було можливості забезпечити ротацію перук. Тому ми щодня намагалися привести їх у первісний стан — дезінфікували, мили, сушили тощо, — і це важлива частина роботи.
Про масштаб команди
За знімальний період фільму у мене змінилось три команди гримерів по 4—5 людей, плюс для масових сцен залучали додатковий штат. Як організувати грим для 300 осіб у масових сценах? — ну дивіться. Є певні стандарти: щодо вус та борід — один спеціаліст має за годину підготувати 10 людей.
10 хвилин на грим — це замало, тому важливо мислити стратегічно та мати певний запас часу. Крім того, варто планувати знімання так, щоб перша знімальна сцена не була масовою. Частина людей входить у кадр, а ми поки працюємо з рештою.
Адже в кіно все влаштовано так: на головних героїв є час і бюджет; на акторів масових сцен — ні. Проте фокус у тому, що всі мають виглядати однаково достовірно. Сьогодні в кіно використовуються такі камери, що нічого не приховаєш. І не можна зіпсувати кадр.
Про конфлікт сучасних та історичних образів
Особливість історичних образів проста: там не має бути штучних елементів — “зроблених” нігтів, брів, губ. Тому з кожним актором та акторкою треба було домовлятися окремо і тримати все під контролем.
Актори чоловіки, які були паралельно з “Довбушем” зайняті в інших проєктах, часто носили щетину за умовами своїх інших контрактів. Але гуцули, які носили вуса, мали чисто голити решту обличчя, особливо в суботу, коли йшли до церкви. Звісно, ми домовлялися про гоління.
Іноді нічого зробити було не можна, — так було з образом Марічки, адже акторка паралельно знімалася в іншому, сучасному кіно. Прибрати сучасну форму брів, вищипавши їх, ми не могли. Клеїти щось поверх — це мало би штучний вигляд. Домальовувати теж було б дивно. Тому глобально змінити їхню форму, на жаль, було неможливо.
Про курйози
Зазвичай треба, щоб акторові було комфортно в тому, що ти йому пропонуєш, — інакше він просто не відіграє. Образ має пасувати під його характер, харизму тощо. І ось ти продумав весь образ до деталей, приходить актор — і ти бачиш, що все треба міняти по ходу.
Смішна історія у мене трапилася з Олексієм Гнатковським, який грав Івана Довбуша. Була велика примірка по всім опришкам. Ми познайомились з Олексієм, я загримувала його, вдягла приготовлену перуку. І тут він перепитує: “А що ти приготувала для Сергія?” (Сергій Стрельников, виконавець ролі Олекси Довбуша. — Ред.)
Я показую перуку, а він каже: “А давай ми її залишимо”. Я розгубилася: “Так це ж для іншого персонажа, ваша — ось, спеціально, по характеру, було так задумано”. “Ні, — каже він. — Ми її залишимо”. Врешті це спрацювало добре, але сам факт: він ще в кадр не увійшов, а вже перуку віджав.
Про тачапи
Постійно на майданчику були гримери, які поправляли грим. Підклеювали вуса, поправляли бороди тощо. Навіть суперсучасні формули клеїв не здатні були витримати складні трюки.
І ще про перуки
Одна перука індивідуального виготовлення коштує від 1,5 тисячі доларів (до прикладу: перуки, які шиють для зірок, коштують 6—8 тисяч). Тому певну кількість перук для фільму ми з командою виготовили самі з натурального волосся Я замучила дівчат, які продавали ці натуральні хвости: мені було потрібно природне волосся різних текстур і відтінків: десь сиве, десь курчаве тощо. Для чого різні фактури? — щоб волосся мало максимально живий вигляд.
Так і вийшло, що основна частина кошторису — це волосся: 100 г волосся коштує 300 доларів, а на одну перуку потрібно 200 г. Також багато коштують хороші клеї. Тому багато чого нам довелося виготовляти самим.
Про кров, “фактури” та грим
Оскільки майже весь бюджет пішов на волосся, все решту ми варили — і фактури, і кров, і грим.
Що таке фактури: це засоби, які імітують бруд. Важко уявити собі в кадрі опришка, який щойно прийняв душ і стоїть з пухнастим вимитим волоссям, вірно? Волосся треба не просто замастити, а надати йому відповідного вигляду спеціальними засобами. Це і є фактури.
Для виробництва крові ми використовували сучасні фарбники.
Про натхнення
Надихалися ми насамперед Лесіком. Олесем Саніним. Коли в тебе горить серце, ти можеш зробити все.
Звісно, ми вивчали історичні джерела, картини, гравюри, історичні альбоми тощо — але мені здається, що всі так надихаються, нічого нового я тут не скажу. Звісно, кожній команді гримерів я робила екскурс в епоху, ми разом дивилися альбоми.
Але все це технічні моменти. І режисер має запалювати всіх. Якщо це вдається, то жодні проблеми індустрії не мають значення.
