Як не крути, а в суспільстві досі тримається стереотип, що дітьми більше займаються жінки, ніж чоловіки. Але так буває далеко не завжди.
«Репортер» зібрав три історії татусів, які, попри труднощі, присвятили себе найперше дітям.
Манна каша у декреті
Знайти чоловіка, який всупереч усталеним уявленням пішов у відпустку по догляду за дитиною, виявилося не так просто. І справа не в застарілому мисленні суспільства. Наприклад, п’ятеро з шести «татусів у декреті», з якими спілкувався «Репортер», перебувають там виключно за паперами, тож говорити нема про що. Для більшості це просто шанс, не звільняючись з основної роботи, поїхати на заробітки за кордон…
37-річний калушанин Олександр Шкурган – батько двох дітей: Денису – вісім років, Даринці – два. Каже, син дав колосальний досвід поводження з дітьми. Тож, коли з другою дитиною постало питання декрету, Олександр зовсім не заперечував.
«Ми одразу планували, що декрет оформимо на мене, – розповідає Шкурган. – Дружина працювала вчителькою, а я на той час мав неофіційну роботу. Перший рік з Дашею це – погодував, поклав спати, знову погодував, змінив памперс, поклав у манеж, аби гралася – нічого складного. До того ж, дружина працювала лише кілька днів на тиждень, то ми були одне в одного на підхваті».
Але вчительської зарплати на всіх не вистачало. Олександр був змушений на два місяці поїхати на будову до Естонії. Після повернення влаштувався у службу мобільної охорони з графіком – доба через дві. Також подружжя підлаштувало свої робочі години так, щоб хтось один точно міг бути з дітьми.
«Приїжджаю з роботи без сну, починаю займатися дітьми, поки не повернеться дружина, – розповідає Олександр. – Знаєте, що я люблю найбільше? Післяобідній сон, бо тоді і я з малечею можу відпочити».
Хоч син вже досить дорослий і допомагає татові з сестричкою, Олександр боїться лишатися з дітьми, коли ті хворіють.
«Я знаю лише народні методи лікування: малини дати, чай з лимоном, – пояснює він. – У таких випадках приходить на допомогу жінчина сестра, вона фармацевт. А ще я просто емоційно не переношу, коли треба вести дітей на щеплення або коли дають уколи. Вони зі мною майже ніколи не плачуть, тому ці сльози мені – як ножем по серцю».
Крім того, чоловік страшенно не любить манну кашу, каже, що це чи не основний стрес його батьківства. «Коли сам годуєш дитину, треба все пробувати, аби повірила, що то смачно. Уявляєте, як я намагаюся не кривитися?!», – сміється Олександр.
За його словами, діти ніколи не були для них перепоною для реалізації планів, просто іноді доводилося докладати більше зусиль.
«Коли Денису було три місяці, ми вже їхали на море в Крим, я там навіть підпрацьовувати встигав, – пригадує чоловік. – А після анексії ми почали щороку їздити на Закарпаття, на озера біля Косина. Даші теж було лише кілька місяців. Єдине, що ми їхали на своєму бусі, тож дітей, якщо втомлювалися, було зовсім не проблемою покласти спати на годинку. Ми не боїмося брати малих, бо вже звикли скрізь бути разом».
Олександр Шкурган переконаний: навіть якби не пішов у декрет, з дітьми сидів би не менше.
Татова армія
30-річний Любомир Мельник з Ворохти має трьох синів. Старшому – Артуру – 10 років, Ростиславу сім, а маленькому Лук’яну лише два місяці. Чоловік каже, три хлопці для нього були очікуваними, бо ж сам був найстаршим серед трьох братів.
«Ми з дружиною одразу знали, що хочемо не менше двох дітей, бо одній дитині важко буде. А тепер маємо трьох, і то, напевно, досить, – сміється він. – Будемо цих трьох на ноги ставити».
Зізнається, що сповна відчув смак батьківства, коли дружину поклали на збереження у пологовий, а він лишився вдома з двома синами.
«З ними вже мороки немає зовсім, самостійні козаки, лиш прибігали та казали, що їм від мене треба, – хвалиться батько. – Ми з ними друзі, я їх вчив на роверах кататися, у футбол бігати, в шахи вечорами грали. Чисто чоловіча компанія. То вони так навчилися, що у мене виграють. А як уже дружину з третім додому забрали, то так уже у всьому помагали – і цокотушками цокотіли, і заспокоювали».
Крім того, Любомир певен, що у вихованні дітей найважливіше не нав’язувати, а направляти та підтримувати їхні власні ідеї. Пригадує, як кілька років тому сини сказали, що хочуть вчитися музики.
«Вони дивилися по телевізору «Україна має талант» і побачили, як виступав дитячий гурт, що його створив місцевий музикант Петро Сказків. Ледь дочекалися, поки він набере собі нових вихованців, розповідає тато. – Тепер щотижня бігають на музику. Артур грає на цимбалах, а Ростислав освоює барабани».
Любомир намагається все робити з синами разом. От, на вихідних вони ліплять хінкалі, пироги, пельмені.
«Вони мають свою ланку в процесі: або накладають на тісто, або ліплять, – посміхається Любомир. – Вони все роблять – посуд миють, пилососять. Я пам’ятаю, що ми з братами так само у мами все робили, то дуже дисциплінує. Як підростуть і будуть серйозно допомагати, то матиму свою «армію».
У бабусі добре, але не те
Складніше за чоловіка в декреті виявилося знайти лише батька-одинака, який би погодився розповісти свою історію. Знайшли, але тут не буде ані прізвища, ані фото – лише історія.
Андрій живе у Франківську з восьмирічним сином Сашком. З дружиною чоловік розлучився понад три роки тому. Каже, вона зловживала алкоголем. Але більше про це розповідати не хоче, мовляв, попри все, вона мати його сина і їм ще спілкуватися.
«Через рік після розлучення я зрозумів, що якщо хочу дати сину краще життя, то мушу їхати на заробітки, – розповідає Андрій. – Лишив Сашу на бабусю і поїхав на Чехію перекривати дахи. За пів року назбирав на сяку-таку машину і вирішив повертатися до малого. Ми щодня говорити по вайберу, я розумів, як він за мною скучив. У бабусі, звісно, добре – нагодований, чистий – але не те».
Зараз Андрій більше року таксує. Каже, обіцяв сину цьогоріч поїхати до моря. «Закордони, певно, відміняються, а от в Одесу махнемо запросто», – впевнено додає чоловік.
А ще Андрій не проти знову одружитися, каже, хоче мінімум двох дітей, аби старшому було не сумно.
