Ніколи б не подумав, що на рідному Прикарпатті є стільки ждунів, – доброволець ЗСУ Володимир Дем’янець

Боєць 52 ОСБ Володимир Дем’янець з Івано-Франківщини відмічає, що всі хочуть перемоги, але чужими руками: “Ніколи б не подумав, що на рідному Прикарпатті є стільки «ждунів» – тих, хто готовий вже нині здатись”.

До повномасштабної війни 50-річний прикарпатець Володимир Дем’янець працював трактористом у одній з аграрних фірм Івано-Франківщини. Однак, загроза втрати територіальної цілісності та незалежності України, змусила його змінити зернові поля рідного краю на окопи на Сході України. Не чекаючи повістки, 26 лютого 2022 року Володимир добровільно приєднався до лав Збройних сил України. Із солдата-стрільця боєць на позивний Литвин став старшим сержантом стрілецького взводу. У складі 52 окремого стрілецького батальйону брав участь в обороні Вугледару та Авдіївки, однак саме нинішню ситуацію на Лиманському напрямку називає найтяжчою.

Воїн-доброволець розповів про майже два роки життя в окопах, ціну кожного дня «на нулі», мотивацію захисників та що найбільше болить, пише Правда з посиланням на Західний кур’єр.

Російські солдати називали їх «натовськими спецами»

Перший військовий досвід Володимир Дем’янець отримав під час строкової служби у 1992-1994 роках у військах радіоелектронної боротьби на спеціальності водія-електрика. Говорить, що «строчка» дала йому розуміння, що таке армія й елементарні вміння користуватись зброєю. Однак, справжні бойові навики отримав вже під час підготовчого вишколу та безпосередньої участі в бойових діях на лініях зіткнення.

Кілька місяців Володимир прослужив у роті охорони в Богородчанському ТЦК та СП. У червні 2022 року був переведений до новоствореного 52 окремого стрілецького батальйону. Пройшовши відповідне навчання на Прикарпатті, у серпні 2022 року батальйон був переведений на Київщину.

«У листопаді до нас приїхали інструктори Сил спеціальних операцій і сказали нам: «Хлопці, якщо ми до вас приїхали – значить вас чекає «нуль». Тут екзамени здавати не треба. Ваша справа – вчитись і по-максимуму тренуватись, бо ліниві і легковажні помирають першими». Ми викладались на всі сто, бо всі зрозуміли, що нас чекає. Так, 29 листопада прийшло бойове розпорядження і ми переїхали на Донбас», – говорить військовослужбовець.

У грудні 2022 року 52 ОСБ був прикомандирований до 68 окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша, в складі якої брав участь в запеклих боях за Вугледар.

Наслідки «братерських привітів» боєць побачив вже у Богоявленці та Пречистівці – невеличких, але досить заможних до початку повномасштабної війни селах під Вугледаром, які приймали на себе всі тяготи прифронтового життя – вже тоді тут не було майже жодного вцілілого будинку, всі комунікації були зруйновані.

52 батальйон, який був сформований переважно з цивільних чоловіків, більшість з яких не мали жодного військового досвіду, змогли досить тривалий час тримати оборону під Вугледаром. Російські солдати називали їх «натовськими спецами».

«Перший наш вихід «на нуль» був за Пречистівкою, де раніше були позиції противника. Не маючи ще досвіду, ми понабирали всього що треба, і не треба – йдемо, пихтимо, – з посмішкою пригадує Володимир. – У армії РФ є звичай копати «льожки» – землянки для одного солдата, де можна тільки лежати. Тут таких було три. Ми їх порозкопували і «заселились» там. Дивимось вночі у «теплик», а по полі рухаються четверо російських солдатів – такі борзі… Ми відкрили по них вогонь і знешкодили», – пригадує своє перше бойове хрещення Литвин.

Вугледар – фортеця південно-східного Донбасу

24 січня 2023 року російська армія розпочала широкомасштабний наземний наступ на Вугледар – маленьке містечко, яке стало фортецею південно-східного напряму. Місто, яке досі стоїть кісткою в горлі російському диктатору. Спалене і вщент зруйноване, воно прикриває собою Курахове і Покровськ, та й загалом всю Донеччину, яка залишається під контролем України.

У лютому 2023 року весь світ облетіли кадри, як російська БМП з надписом «Дракула» на броні тікає з поля бою і накручує на гусениці власних солдат. Тоді на шляху російських окупантів стали бійці 52 ОСБ з Івано-Франківщини, для яких цей бій став фактично першою серйозною військовою операцією.

«Наші дронщики виявили наближення колони російської техніки, яка рухалась у нашому напрямку. Всі, хто тільки міг тримати в руках зброю, були там. Також наші сапери так замінували територію, що стати не було де. За ніч хлопці ставили по 50-60 мін. Утримати оборону вдалось саме завдяки злагодженій роботі всіх бойових підрозділів. Водночас, враховуючи таку інтенсивність боїв, у нас не було відносно великих втрат», – розповідає військовослужбовець.

Під час оборони Вугледару Володимир Дем’янець отримав перші контузії: одну 17 лютого, другу через кілька днів – 21 лютого.

«Після того, як ми приземлили їх дрон, вони вичислили наші координати і почали інтенсивно крити по нас з «Саушки» та танка. Снаряд розірвався за кілька метрів від нас, мене з побратимом присипало землею. На щастя, тоді обійшлось контузією», – пригадує захисник.

Будучи вже травмованим, Володимиру довелось приймати найсерйозніше рішення у своєму житті, від якого залежала доля інших людей.

«Командир нашого взводу теж отримав тяжку контузію. Мене призначили відповідальним за вивід групи на заміну. На позиціях було більше 12 солдатів, потрібно було вибрати семеро найважчих. Це було дуже важке рішення, бо всі хлопці були дуже втомлені і дивились на мене вовком. Правда, троє молодих побратимів самі погодились залишитись, бо бачили, що є тяжчі. Коли ми дістались до точки евакуації, підлетіла наша «буханка» з посадки і хлопці просто позакидали нас у машину, настільки всі вже були виснажені», – розповідає Литвин.

Захоплення Авдіївки далось загарбникам великою ціною

Згодом 52 батальйон вивели на два тижні на відновлення за межі Донецької області. Навесні 2023 року підрозділ прикомандирували до 71 окремої єгерської бригади і у травні перевели на Авдіївський напрямок. Батальйон утримував оборону до лютого 2024 року у н.п. Новокалинове, Очеретне, Гродівка.

Тут Володимира Дем’янця перевели на посаду головного сержанта взводу – заступника командира взводу. У підпорядкуванні Литвина було до 30 осіб особового складу.

«У минулому році у моєму стрілецькому взводі було 27 осіб, зараз залишилось шість. Одні вже двохсоті, інші – трьохсоті, деякі «списались», – зізнається сержант.

На Авдіївському напрямі українські захисники знаходились у напівкільці – противник стояв навколо ЗСУ буквою «П», тобто мав змогу обстрілювати з трьох сторін. Однак, влітку 2023 року від них прилітало не часто, натомість українські оборонці добряче товкли по загарбниках. За словами Литвина, у бійців були щирі надії, що ось-ось і вони підуть у наступ.

«На цьому напрямі у нас були добре облаштовані позиції. Казали, що раніше це була четверта лінія оборони. Та й росіяни тоді не наступали. Влітку 2023 року було так зване вогневе протистояння: ми їх обстрілювали, вони нас, ми замінували смертельно, вони теж», – розповідає боєць.

«Великий наступ» на Авдіївському напрямі росіяни розпочали у жовтні 2023 року, а в листопаді – активізували зусилля по всій лінії зіткнення на сході. Упродовж трьох місяців загарбники намагалися оточити та захопити Авдіївку, а також досягти інших «перемог» на полі бою.

Однак, три місяці інтенсивних бойових дій пройшли для росіян під акомпанемент рекордних втрат. Загарбникам не вдалось захопити жодного критично важливого населеного пункту, міста, транспортного вузла тощо. Водночас, ЗСУ було знищено величезна кількість особового складу та військової техніки «другої армії світу».

Порівняно з Лиманом, Вугледар і Авдіївка – були «квіточками»

Всередині лютого 2024 року 52 ОСБ був виведений з під Авдіївки і відразу переведений на Лиманський напрямок, де й досі у складі 63 окремої механізованої бригади відважно тримає оборону. Те, що чекало оборонців на цьому напрямку, виявилось ще тяжчим, ніж під Вугледаром та Авдіївкою.

«Ось тут почалась справжня борня. Вугледар і Авдіївка виявились «квіточками» у порівняні з Лиманським напрямком. Молились, аби тільки дійти до позицій живим і цілим. Під’їхати до переднього краю неможливо, доводилось по три кілометри йти пішки, під постійними обстрілами. Це вже як кому повезе…», – ділиться Литвин.

Перед тим, як піхотинці 52 ОСБ зайшли, там відпрацювали штурмовики, які відкинули на кількасот метрів росіян.

«Ми зайшли на ці позиції, повикидали трупи російських солдатів і зайняли оборону. Два їхніх піхотинці ще були живі, один поліз здаватись в полон, а в іншого був пошкоджений хребет і він не міг рухатись. Це був Женя з Саратова. Кров кипіла, хотілось добити, але якось на безпорадного рука не підіймалась. Я запитав його, чому він прийшов вбивати людей, на що він відповів: «Меня обманули. Ипотека. Заработать негде». Потім його розірвало їхнім же снарядом», – розповідає Володимир.

На запитання, як проходить доба піхотинців «на нулі», боєць усміхається:

«Як я можу це описати?! Від 23 год вечора десь до 3 год ночі можна вважати тихими, бо в цей час зазвичай противник не просувається. Решта доби вони можуть у будь-який момент активізувати як обстріли, так спроби штурмувати наші позиції. Ти постійно у бойовій готовності. За обстановкою стежать дронщики і доповідають по раціях: «На вас іде восьмеро ворогів. Спрацьовує мінометка, б’ють «касетами», а хто вцілів, тих знешкоджуємо вже з кулеметів та автоматів. Вони назад не відходять, йдуть тільки вперед – навіть по трупах своїх солдатів».

А на запитання, що найтяжче на війні, зізнається:

«Страшно застрелити першого противника і побачити вбитим першого побратима. Потім звикаєш до всього. А найтяжче, коли знаєш, що твій побратим лежить вбитий десь в полі чи посадці, а тіло його забрати не можна. Це мене найбільше болить».

На Прощену неділю отримав поранення 

17 березня 2024 року Володимир Дем’янець отримав тяжке порання – осколки від танкового снаряда розтрощили коліно і посікли праву ногу.

«Це була Прощена неділя, як тепер пам’ятаю. Восьма година ранку (бо мені ще на чолі хлопці записали, коли турнікет поставили). Так файно світило сонечко… І тут чую «бах», щось запекло у нозі. І дуже захотілось пити… Танк працює найпідступніше – виходу не чути, тільки прихід. Так само, як й авіація. Проти них хіба тільки молитва може врятувати», – пригадує крайній день на позиціях Литвин.

Вижити і зберегти ногу Володимирові вдалось завдяки вчасній допомозі побратимів, зокрема, правильно накладеному турнікету. Потім були три кілометри евакуації. Половину дороги пораненого бійця тягли два побратими, згодом підоспіли ще два з носилками. Весь час Литвин був при свідомості. Через дві з половиною години його донесли до евакуаційної машини і відвезли до найближчого стабпункту. Далі були шість лікарень – у Лимані, Слов’янську, Добропіллі, Ізюмі і два медзаклади у Харкові. У Харкові лікарі прооперували воїна, однак один осколок від ворожого снаряда так і залишився у нозі бійця.

Понад два місяці Володимир Дем’янець проходить лікування та реабілітацію в одному з медзакладів Івано-Франківщини.

«Більше, ніж той ворожий осколок, який залишився в моєму тілі, болить байдужість окремих земляків. Ніколи б не подумав, що на рідному Прикарпатті є стільки «ждунів» – тих, хто готовий вже нині здатись. Всі хочуть перемоги, але чужими руками», – з болем промовляє захисник.

І додає, що так бути не може. Адже війна триває. Наступальний ресурс загарбників нескінченний – на заміну знищеним окупантам приходять нові й нові. Українській армії потрібно більше вогневих засобів, більше дронів, а головне – свіжого особового складу та твердої підтримки народу.