У Калуській міській раді розповіли історію медсестри з лікувальної фізкультури, яка спеціалізується на допомозі військовим. Жінка втратила на війні сина, але знайшла в собі сили піклуватися про інших.
Галина Лучка – працівниця Калуської центральної районної лікарні. Медсестрою з лікувальної фізкультури у цьому закладі вона почала працювати майже 40 років тому. Тривалий час, каже, допомагала пацієнтам, які зазнали різних травм чи то в побуті, чи за інших життєвих обставин і хвороб.
“Це і дихальна гімнастика після важкої операції чи пульмонологічних ускладнень, і відновлення пацієнта після інсульту, навчати ходьби після травми, розроблення суглоба після зняття гіпсу”, — пояснює Галина Іванівна.
Удома — міцна родина: чоловік, дорослі, уже одружені, син та дочка й четверо онуків.
“Діти мої дуже дружні були завжди. Якось навіть із дитсадка разом утекли були, — з легкою посмішкою пригадує жінка. — У доньки, якщо якась проблема, то вона одразу до брата дзвонить. І він так само. Мені як мамі було завжди це дуже приємно. Коли поодружувались, почали жити зі своїми сім’ями окремо, але у неділю завжди до мене приїжджали. Традиція така була у нас. Я наварювала вареників… Так було до війни. А зараз дуже боляче…”
– Ваш син, Віталій Лучка, потрапив на фронт у перші ж дні повномасштабного вторгнення і був командиром відділення гранатометного взводу. Як це сталося? Він мав військовий досвід?
– Він усе життя хотів бути військовим. А я увесь час його відговорювала, не дозволяла, боялася цієї професії… Віталік закінчив Івано-Франківський університет нафти і газу. Інженер трубопроводів за фахом. У 2021 році він підписав контракт і пішов працювати в місцевий військкомат. А за місяць до вторгнення його направили на навчання у Рівне. 24 лютого — на Житомирщину. Його підрозділ (14 бригада імені князя Романа Великого) захищав місто Малин, а потім їх перекинули у Миколаївську область. Там йшли страшні бої… Ціною власних життів військові намагалися стримати наступ ворога з боку Херсону. Але Віталік мені мало розповідав про це. Завжди заспокоював, що все добре… Востаннє подзвонив о 6 ранку 26 березня. Попросив не хвилюватися й пообіцяв зателефонувати ввечері. Але вже не подзвонив… Він загинув у селі Благодатне на Миколаївщині. За 10 днів до цього йому виповнилося 37 років.
– Від кого Ви дізналися цю страшну новину? І чому офіційно про загибель Вашого сина стало відомо лише у грудні минулого року?
– Вранці 27 березня до невістки зателефонувала дружина одного з побратимів Віталіка, а пізніше й самі хлопці сповістили, що напередодні потрапили під потужний обстріл і кілька з їх числа загинуло. Нам скинули фото і ми за татуюванням упізнали, що це частина тіла нашого Віталіка… Згодом, уже в травні, коли ми вперше поїхали на ту територію шукати тіло сина, один зі свідків, місцевий фермер, розповів усе детально…
–Що за татуювання було у Вашого сина?
– Ангел. Він набив його на нозі приблизно за рік до війни.
Приблизно 9 місяців село Благодатне було під окупацією. А Віталік — у переліку зниклих безвісти. Ми намагались потрапити туди, щоб знайти останки і довести його смерть. У травні нас не пустили, а у листопаді, вже після деокупації, ми (батьки загиблого й дружина. — Авт.) поїхали вдруге. Усе село було розбомблене, жодної вцілілої хати. Не розміноване ще навіть…
Ми по крупинці збирали інформацію, крок за кроком обстежували територію села: знайшли фермера, який бачив момент прильоту і прямого попадання артилерійського снаряда в мого сина; знайшли місцеву жінку, яка впізнала його по світлині й розповідала, як він заходив до неї і бавився з дітьми і котиками. Хороша жінка — вона годувала наших хлопців, допомагала пораненим.
Ми їздили ще госпіталями і різними регіонами України, дозбируючи свідчення його побратимів. Зрештою, що Віталік загинув, а не зник, ми довели. І дуже велика заслуга в цьому саме його дружини Христини. Якби не невістка, не її наполегливість і сила волі, не знаю, чи ми би впоралися. Останки тіла взяли на експертизу. Щоправда, результатів ДНК-аналізу ми чекаємо вже кілька місяців. Це — гірше, аніж ходити замінованим полем…
– Ви знайшли в собі сили повернутися до роботи. Могли б і далі працювати з людьми після інсультів чи виправляти сколіози у діток, наприклад. Але Ваші підопічні зараз — це переважно військові. І серед них я бачу багато молодих хлопців, які, мабуть, діляться непростими історіями. Чи не важко Вам проживати це все знову і знову?
– Я завжди спеціалізувалася на важких травмах. І зараз це бачу свою місією. Захисників через мої руки дійсно проходить багато. Розробляю їм пальчики, суглоби… Навантаження зросло за останній рік дуже, але фізично ми з колегами справляємося. Важче морально, бо хлопці часто діляться пережитим. А я не можу дозволити собі при них заплакати.
– Своїм болем із пацієнтами ділитеся?
– Ніколи. Їм і так важко.
– А про що говорять воїни, коли потрапляють на реабілітацію?
– По-різному. Хтось — віджартовується, хтось — просить якомога швидше його розпрацювати, бо поспішає повернутися на фронт. Про сенс життя, про чоловічий обов’язок, про загиблих побратимів, про безкінечні ночі в окопах… Про все говорять. От є у мене бразилець один. Займаюся з ним і бачу, що смс одна за одною приходить. А він молоденький зовсім, то я й спитала, чи не дівчина бува, хвилюється. А він ошелешує: «Двоє друзів загинули». Тяжко це чути. Зітхаю, висловлюю співчуття… А він мене заспокоює, каже, що хлопці будуть щасливі на небі, бо виконали свій чоловічий обов’язок. Отакі наші захисники. І їх багато таких. Особливо молоді воїни — вони настільки патріотичні, такі інтелігентні, розумні, зі знанням історії… Вони знають заради чого йдуть на війну і знають, чого хочуть. Дуже гарні діти. Я до них усім серцем прикипаю.
– І вони, очевидно, до Вас теж…
– Особливо ті, хто здалеку. У нас же приблизно половина хлопців у відділенні — з різних регіонів України і закордоння. Рідні не завжди мають змогу приїхати сюди і бути поруч. То вони шукають підтримки і домашнього тепла у лікарні. Був такий Володя у нас з Миколаївщини. Довго лікувався тут. То завжди казав мені «мамочка».
– Сам відділ фізіотерапії у Калуській ЦРЛ якось змінився за час повномасштабної війни?
– Звісно. Раніше як такого відділу не було. Було кілька кабінетів з відповідним допоміжним обладнанням. Але реабілітацією пацієнтів ми займалися безпосередньо у тих відділах лікарні, де пацієнти перебували. Переважно — неврології, травматології, нейрохірургії. Тепер маємо відділ медичної реабілітації та фізичної терапії з сучасним ремонтом, обладнанням та всім необхідним. Практикуємо лікувальну фізкультуру для розробки верхніх та нижніх кінцівок після ушкоджень, фізіотерапію, лікувальний масаж. Є також кваліфікований психолог.
– Скільки часу зазвичай потребують Ваші пацієнти для відновлення після травм?
– Не менше двох тижнів. Дехто значно довше тут з нами перебуває. Все залежить від складності завдання. От коли виписуємо їх, коли знаю, що допомогли, тоді можемо й поплакати усім відділом. А з деким і зберігається контакт ще надовго, зідзвонюємося. З місцевими як зустрінешся на вулиці, а тебе впізнають і дякують, то це найвища винагорода. Приємно.
– У Калуші в пам’ять про загиблих захисників почали встановлювати цифрові меморіальні дошки, які завдяки новітнім технологіям буквально говоритимуть до нащадків ще багато років. Чи буде така дошка й у Віталія Лучки?
– Сподіваюся, що буде. Але не зараз. Хочемо спочатку його поховати, щоб була могила, куди можна прийти помолитися, показати внучці, де спочиває її татко.
Знаєте, за кілька днів до загибелі він прислав мені відео і я побачила, які вони з хлопцями втомлені. Написала синові про це і попросила, щоб берегли себе. А він мені прислав відповідь, яка міцно закарбувалася в пам’яті: «Тілом замучені та душею веселі і здорові, бо бережемо спокій своїх рідних, близьких і всіх українців».
