Події Другої світової війни у Росії настільки фальсифіковані та міфологізовані, що часто важко відрізнити правду від фейку. Особливо коли правду весь цей час приховувати, натомість весь час використовуючи міфи.
Про це пише АрміяInform.
Кремль та його пропагандисти вже понад сім десятиліть формують навколо Другої світової війни цілу мережу міфів, старанно приховуючи правду. Тож навіть Друга світова війна у російській пропаганді називається не інакше як “велика вітчизняна війна”. Адже те, чим займався Радянський союз та Червона армія з 1939 року і до 22 червня 1941 року важко назвати інакше, аніж співпраця з нацистською Німеччиною. Та чомусь в Росії про це намагаються не говорити, переслідуючи тих, хто викриває правду.
Міф: Гітлер – найзаклятіший ворог СРСР
Лідер нацистської Німеччини й досі вважається в Росії ворогом №1. Хоча росіяни час від часу на його місце можуть поставити і когось іншого, якщо це потрібно буде для Кремля. Але порівняння все одно буде з Гітлером.
Та чомусь росіяни замовчують той факт, що між Сталіним та Гітлером були доволі дружні стосунки. Вони люб’язно вітали один з одного в офіційних телеграмах. З іншими вищим керівництвом Третього рейху в Кремлі теж були чудові стосунки.
“Дружба народів Німеччини та Радянського Союзу, що була скріплена кров’ю, має усі підстави бути довгою та міцною”, – так писав Сталін міністру закордонних справ Німеччини Йоахіму фон Ріббентропу у відповідь на його вітання з 60-літтям. Ця телеграма була опублікована на сторінках головного рупора СРСР газеті “Правда” 23 грудня 1939 року. На той час вже тривала Друга світова війна. Але явно не для російської пропаганди, для якої вона розпочалася “віроломним нападом гітлерівської Німеччини” 22 червня 1941 року.
Адже не вкладається у державотворчий міф те, що лише за підтримки СРСР Німеччина і зуміла розпочати Другу світову війну. 23 серпня 1939 року був підписаний “пакт Молотова – Ріббентропа”, у таємному протоколі до якого обидві країни поділили сфери впливу. І після нападу Німеччини на Польщу, що і призвело до Другої світової війни, радянські війська теж вторглися на її території – 17 вересня. А вже 22 вересня 1939 року обидві країни провели спільний військовий парад у місті Брест. У церемонії взяли участь підрозділи моторизованого корпусу Вермахту під командуванням Гайнца Ґудеріана та окремої танкової бригади Червоної армії на чолі з Семеном Кривошеїним.
Міф: Про віроломний напад
Та й саме визначення “віроломного нападу” щодо початку війни між Німеччиною та СРСР не цілком відповідає дійсності. Так, напад і справді став неочікуваним для кремлівської верхівки. Але попередження про це вони отримували неодноразово.
Та й СРСР активно готувався до війни. Бо Німеччина хоч і була союзником весь цей час (СРСР продовжував постачати ресурси до країни аж до 22 червня 1941 року), але явно не вкладалася у радянську ідеологію про необхідність встановлення комуністичної влади по всьому світу.
Відтак СРСР активно озброювався. Його воєнні асигнування у 1939 році становили 26 відсотків видаткової частини бюджету або 12 відсотків усього національного доходу країни. У Німеччини того ж року ці показники дорівнювали 23 відсоткам і 9 відповідно. Інше питання – як активно скористатися наявною зброєю.
Міф: Німці знищили Хрещатик
24 вересня 2941 року столицю України сколихнули потужні вибухи на Хрещатику. Розпочалася масштабна пожежа, яку не вдалося швидко загасити. Відтак за декілька днів на центральній вулиці Києва було знищено понад три сотні будинків, а тисячі жителів міста залишилися без даху над головою.
Радянська пропаганда переконувала, що це зробили німецькі війська. Та як свідчать документи, це справа рук Червоної армії. Зробили вони це за допомогою радіокерованих фугасів. А коли в місті почалися пожежі, то радянські підпільники перерізали шланги, які качали воду з Дніпра.
До слова, нацисти диверсію в Києві використали як один з приводів розстрілу євреїв в Бабиному яру.
Міф: Українські націоналісти – вірні прислужники Гітлера
Чи не улюблена тема для російських пропагандистів – звинувачувати українців у співпраці з Гітлером. В такому випадку наводяться як приклад батальйони “Нахтіґаль” та “Роланд”, а також дивізія “Галичина”. Без документального підтвердження, в Кремлі стверджують, що їх особовий склад брав участь у каральних акціях.
Насправді ж “Нахтіґаль” та “Роланд” ніколи не були підрозділами СС, а ініціатором їхнього створення був не райхсфюрер СС Гіммлер, а ОУН. Оунівці розглядали ці батальйони як основу для майбутньої української армії.
Геть іншою була історія дивізії “Галичина”. Її створення почалося навесні 1943 року, на території Східної Галичини. Хоча в офіційній назві формування до квітня 1945 року була присутня абревіатура “СС”, однак від самого початку дивізія була суто військовим формуванням. Таких дивізій існувало більше ніж 40, половину яких складали громадяни окупованих і союзних Німеччині держав. Дивізія “Галичина” була призначена виключно для бойових дій на фронті разом з вермахтом.
Українці розглядали перебування у “Галичині” як можливість здобути військовий досвід та зброю для того, аби надалі перейти до УПА, яка на той час не мала можливості вишколити та озброїти таку кількість вояків. Інші сподівалися, що дивізія стане основою для формування українських військових частин для боротьби з СРСР, нехай навіть на боці німців. Були й такі, що вступали до лав дивізії, аби уникнути примусового вивезення на роботу до Німеччини. Певну частину вояків до “Галичини” мобілізували примусово.
Міф: Ніхто не забутий, ніщо не забуто
Кількість загиблих зі сторони СРСР у Другій світовій війні достеменно невідомо і досі. За радянських часів це приховувалося, адже не лягало в канву про “велику перемогу”. З людськими втратами там ніхто не рахувався, і це були лише цифри, а не людські долі. Тож після закінчення війни називалася цифра у 7 мільйонів осіб.
Та згодом ця цифра неодноразово зростала – спочатку до 20 мільйонів осіб, а згодом – і до 27 мільйонів осіб. Це вже сталося ближче до розвалу СРСР.
Остаточна кількість загиблих не встановлена і досі. Причин чимало – не було системного обліку втрат, на війну часто кидали непідготовлених бійців, навіть без зброї, як “гарматне м’ясо”. З такими втратами ніхто не рахувався.
Ще один аспект “незабутості” – в СРСР доволі швидко позбавлялися людей, які отримали каліцтва через війну. Вони теж не надто вписувалися в ідеологізовану “перемогу”. Для них організували “будинки інвалідів” подалі від міст, куди їх силоміць відправляли. Нібито на лікування та догляд за ними. Насправді – щоб прибрати з вулиць міст, щоб і згадка про них теж зникла.
