Ще Гнат Хоткевич у своїй книжці «Музичні інструменти українського народу» 1930 року писав, що перші писемні згадки про сопілку трапляються ще в ХІ ст. У різних регіонах України та залежно від специфіки звучання, музичних можливостей, форми, матеріалу, з якого виготовляли сопілку, її називали по-різному – денцівкою, пискуром, дудкою, флоярою, кувицею, свиріллю, свирівкою, двоєницею, карабкою, дубельтівкою, фрілкою, писклям, скосівкою, жоломією, тиленкою, зубівкою, деревчанкою. А на Бойківщині зокрема її ще називають пищавкою, гойдою, гайдою. А всього різних її найменувань – понад 300…
Родинне гніздо Наталії й Тараса Лошаків – у мікрорайоні «Стара Долина», де на горбку серед зелених обіймів ніби принишк невеличкий будиночок, пише Правда.іф з посиланням на Галичину.
Сам господар – сопілкових справ майстер – свій осідок з гумором називає суцільною майстернею. Бо так воно і є. У дворі під накриттям підсихають дошки, які незабаром стануть заготовками для сопілок, у дроварні чекають рук майстра вже готові дерев’яні бруски для роботи на верстаті, на плиті – великий квадратний баняк із загуслим воском, в якому майстер виварює свої вироби. А у світлиці – акуратно вишикувані на спеціальній підставці, з пошанівком доглянуті і ніби любуються собою, чекають на творців сопілкових мелодій різні духові музичні витвори майстра – гідного примножувача родинних бойківських традицій.
– У мене завжди людно. А особливо після «Євробачення-2021», для українських учасників якого я виготовив сопілку, коли впродовж місяця ми щодня з Наталею зустрічалися і спілкувалися з журналістами, – починає свою розповідь Тарас ЛОШАК. – Звісно, про гуцульські сопілки відомо більше, ніж про бойківські, я б навіть сказав, що вони більше розкручені… Сам я уродженець міста Умані на Черкащині, бо мама з татом, світла їм пам’ять, були там на роботі. Мама – Тетяна Станіславівна, долинянка, а батько – Ярослав Романович, болехівчанин. В Умані я прожив хіба два місяці, і дід Роман Сопуляк, відомий долинянам фельдшер швидкої медичної допомоги, приїхав на Черкащину та забрав нас у Долину. Тож тут минули мої дитячі та шкільні роки. А назвали мене Тарасом не випадково, бо ж народився на Черкащині, як і Великий Кобзар.
– А згадайте, Тарасе, як «пробив» у Вашому житті той родинний ген до майстрування музичних інструментів
– Важко сказати. Я ж зростав серед батькової праці. Ярослав Лошак спочатку ремонтував всі музичні інструменти, образно кажучи, все, що грає. Від фортепіано і до труб. Сопілки ще не були такі популярні, як тепер. Тож виготовляти їх батько почав аж 1989 року, коли йому запропонували на базі Долинської музичної школи створити невеличку фабрику чи кооператив. Виробляли в ньому модуси – комплекти спеціального обладнання для полегшення чи спрощення учням процесу вивчення сольфеджіо у музичних школах. У комплекти входили різні кольорові таблиці з нотами, спеціальні бузьки для відбивання такту, метрономи, гумові ноти тощо. І в кожному такому комплекті було по тридцять сопілок. Збут такої продукції було зорієнтовано суто на державне замовлення.
Кооператив проіснував десь чотири роки. Але після розвалу «есересер» держзамовлення пропали, а кооператив розвалився. Тільки ще залишилися частково замовлення на виготовлення сопілок. Телефонували і просили батька змайструвати. Та це не був його основний заробіток. Батько ж був музикантом. Я спочатку вищу освіту здобував в Івано-Франківському державному інституті нафти і газу, потім на його базі – у філії Міжнародного науково-технічного університету, а насамкінець перевівся до Львова в Міжрегіональну академію управління персоналом.
– То за дипломами Ви технар і управлінець…
– Так. Але вже у роки студентства я шукав за оголошеннями старі фортепіано по різних містах, відтак ми з товаришами їх купували, ремонтували і продавали. Майстрував і сопілки, але на них майже не було замовлень. Не можу сказати про свою першу сопілку жодного слова, бо була одразу перша партія їх. Адже сопілка – то така штука, що виготовляти по одній дуже дороге задоволення. Тож фактично якраз минає 20 років відтоді, як почав виготовляти суто сопілки. Майструю різні – які замовляють покупці.
– Лише бойківські?
– Я відновив виробництво бойківських сопілок, також буду пробувати виготовляти гуцульські, роблю тиленки – українські хроматичні сопілки… Фактично такі сопілки треба правильно називати «Деменчуковими сопілками», бо прикарпатський майстер Дмитро Деменчук розробив їх конструкції та аплікатуру на основі гуцульської й бойківської сопілок і німецької блокфлейти. Цей духовий музичний інструмент – щось середнє між блокфлейтою, бойківською пищавкою і гуцульською денцівкою. Такий інструмент дуже універсальний, і на ньому можна виконувати будь-яку музику. Бо, наприклад, на бойківських духових музичних інструментах рекомендують грати бойківські мелодії, а на гуцульських – гуцульські.
Тож нині «Деменчукова сопілка» й найбільш масова. Всі музичні школи використовують її як початковий інструмент для майбутніх трубачів, кларнетистів чи саксофоністів. Саме на ній ставлять учням дихання і навчають музичної грамоти. Власне, на такій сопілці можна починати грати вже змалку.
– А з чого починається Ваша сопілка? Із задуму, настрою, натхнення?
– Усе значно банальніше. Із заготовлення сировини для майбутньої роботи. Мені нерідко телефонують, коли комусь потрібно зрізати грушку, горіх чи якесь інше дерево. Пробую різну деревину. Єдине, що мені дуб не подобається – дуже твердий, то я й не хочу з нього майструвати – важко. Але доводилося працювати і з чорним та червоним деревом.
Не менш як пів року тримаю спиляне дерево в колоді. Відтак розпускаю її на дошки. Далі складую на подвір’ї, щоб сохли на повітрі. Наприклад, для дощок із грушки потрібно п’ять років, щоб добре висохли, з граба – мінімум вісім, із горіха – дванадцять.
Щороку намагаюся по кілька дерев нарізати для матеріалу. Мої сопілки всі напівручної роботи. Бо їх я і вирізаю, і варю, і виточую на верстаті. Після того, як деревина вистоїться потрібний час, я дві доби варю її у парафіні з воском. Одна заготовка, до речі, вбирає в себе приблизно сто грамів такої суміші. Дуже великий розхід. Надаю перевагу воску, тому що температура його плавлення на десять градусів вища, ніж парафіну. Тобто якщо сопілку залишити при тридцяти градусах тепла на сонці, то вона після варіння тільки у парафіні «потече», а після воску ще буде триматися.
Після того, як дві години заготовка повариться, просвердлюю в ній наскрізний отвір, і вона ще два місяці відстоюється. Тільки відтак сама трубка «сідає». Бо дерево живе, воно дихає. Навіть зрізана деревина натягує вологу з повітря. Наступний крок – з прямокутної заготовки виточую сопілку потрібної форми на токарному верстаті. Є певні шаблони. Але мені дуже часто форму інструмента диктує рисунок, тобто текстура деревини. Для прикрашання виробу випалюю на ньому орнаменти. З одного боку наскрізного отвору вставляю «денце» – мої дід і тато називали його «пищиком», і вирізаю в ньому «зуб» – вужчий отвір, у який сопілкар дує, і виконую решту операцій – зокрема просвердлюю на заготовці дірки.
Є сопілки зовсім без дірок – тиленки, а є на три, п’ять, шість, десять і більше дірок. Але я не роблю сопілок, у яких їх більше, ніж десять. Після того, як сопілка готова, покриваю її спиртовим розчином живиці. Жодної хімії у моїх сопілках нема – їх можна, кажучи жартома, і в салат нарізати.
Кожен готовий інструмент налаштовую. Бо кожна деревина має свої відтінки звучання. Інколи потрібно чимало намучитися, щоб домогтися належного ефекту. Люблю працювати із сировиною з грушки – м’яка і легко добувати з неї звучання.
Отже, процес виготовлення сопілки у кращому разі забирає не менше року, хоч можна такий інструмент виготовити й за два місяці. Один-єдиний раз я малював сопілку – два роки тому – спеціально для «Євробачення-2021».
– І як то було?
Усе сталося випадково. Ігор Діденчук, соліст київського гурту «Go A», й доти замовляв у мене сопілки. Якось він зателефонував – для зйомок кліпу терміново була потрібна сопілка, але білого кольору. Я й зробив. Про «Євробачення-2021» тоді навіть не знав і не думав. Хлопці тоді вибороли п’яте місце, але, на мою думку, могли мати й перше – дуже сильно виступили.
– Напевно, нелегко бути сином Ярослава Лошака?
– Звісно, це передусім – рівень якості, нижче якого не можна опускатися у своїй роботі. Бо я ж не лише Лошак-син, а й онук, правнук і праправнук. Наприклад, прадід керував муніципальним оркестром у місті Болехові, а згодом і військовим оркестром у чеській дивізії. Його навіть запрошували керувати муніципальним оркестром до Праги. І дід мій був музикантом, грав на різних інструментах, вчився в гімназії, навчав дітей музики. Служив у дивізії СС «Галичина» і керував оркестром.
Тато був ще й добрим фахівцем із налаштування інструментів, а не лише музикантом. Був одним з найпотужніших майстрів народних інструментів. Мій брат Ярослав, який також живе в Долині, як і я, виготовляє сопілки. Ми фактично, образно кажучи, з братом поділили Україну на двох: він реалізує свої вироби в одних спеціалізованих магазинах, а я – в інших. Всього кілька людей змогли би відрізнити наші сопілки.
У нашій родині завжди була повна хата різних музичних інструментів. Моя Наталя також дуже талановита. Практикує письменство і чудова фотомайстриня. Вона для мене не тільки дружина, мати моїх дітей, а й муза, помічниця, натхненниця… Наталя для мене – все. Адже всі наші таланти розвинулися у створеній нами родині, в якій ми вже двадцять років.
– Чи є сьогодні попит на такі народні інструменти?
– Дуже великий. Популярність сопілки зростає і, думаю, зростатиме й надалі. А колись усе українське, зокрема й розвій народної творчості, дуже затискалося партійними ідеологами. Сьогодні ж сопілка живе. Бо, по-перше, велику рекламу сопілці зробили українські виконавці завдяки участі в «Євробаченні- 2021» чи «Євробаченні-2022», а по-друге, її однозначно асоціюють як український національний народний інструмент, і, по-третє, вона – універсальний духовий музичний інструмент. Але на Бойківщині, крім нас із моїм молодшим братом Ярославом, взагалі немає добрих майстрів сопілок. Я кажу не лише про прикарпатські бойківські регіони, а й маю на увазі загалом українські терени. Є ще двоє чи троє добрих майстрів на Гуцульщині.
Загалом в Україні я знаю не більше п’яти добрих майстрів сопілок – на Київщині, Сумщині, Харківщині, Вінниччині, Буковині… Та все ж, на мою думку, сьогодні виготовлення сопілок як одне із давніх українських ремесел активно відроджується. Принаймні я маю роботу на щодень. Головне – щоб було кому продовжувати той розвій. Бо процес виготовлення сопілки, повторюю, досить складний. А халтура в цій роботі не проходить – такі майстри підуть з торбами. Тільки дуже якісна робота житиме. У цьому ремеслі я вже 30 років, тож знаю напевне.
…Тримаючи в руках один із виробів дивомайстра Тараса Лошака і милуючись його витонченістю, принагідно звернув увагу на невеличкий випалений орнамент на інструменті. З’ясував, що то осібне чи фірмове клеймо майстра, на якому зображена глибока і давня символіка: три ромби – посередині більший, а менші по боках – як символи плодючості й досконалості, трикутник як символ вічності, вгорі і внизу відповідно – синя і жовта бісеринки, які символізують прапор України. А ще є в орнаменті солярні знаки сварги, кола тощо.
