З початком повномасштабної війни велика кількість українців виїжджала за кордон, в той час, як у зворотному напрямку лише невеличка частина поверталась додому, щоб стати на захист своєї Батьківщини. Одним з таких правдивих патріотів був прикарпатець Іван Бучовський.
До 2022 року чоловік працював у Чехії, де у нього було налагоджене життя та прибуткова робота. Однак, наважився покинути все і добровільно доєднався до захисників України.
Відважний, завзятий, харизматичний, завжди усміхнений та з відкритим серцем Іван Бучовський є єдиним козаком з Івано-Франківщини у славній 56 окремій мотопіхотній Маріупольській бригаді. Завдяки своїй щирості, оптимізму та добросердечності прикарпатець став улюбленцем всього підрозділу, пише Західний кур’єр.
На полі бою він зустрічає і проводжає в пекло окупантів вогняними букетами з «Гвоздик», а у переривах між боями пропагує традиції заходу України та вживляє християнські цінності на Донбасі, показує війну цивільним та робить все можливе, щоб залучити до допомоги війську якомога більше людей.
До повномасштабної війни зброю у руках не тримав
Івану Бучовському незабаром виповниться 40 років. Майже три з них він провів на фронті. Народився чоловік у мальовничому селі Серафинці Городенківської громади Івано-Франківської області. До повномасштабної війни жив звичайним цивільним життям і про те, що доведеться опанувати мистецтво артилерії навіть у далеких снах не бачив. Зізнається, до 37 років навіть автомат у руках не тримав. І ніколи б не взяв зброю до рук, адже є глибоко віруючим християнином. Однак, 2022 рік поділив його життя на «до» і «після».
Повномасштабний наступ РФ на Україну застав Івана Бучовського у Чехії, де він працював у будівельній фірмі.
«Події в Україні не давали мені спокою. Мені було стидно навіть заходити у магазин та автобус. Підійшов до шефа і кажу, що повертаюсь додому. Він був шокований, всіляко відговорював мене. Але рішення вже було прийнято», – розповідає Іван.
У березні 2022 року він повернувся на рідну Городенківщину. Місяць побув з рідними, налаштувався і, не чекаючи повістки, самостійно пішов до місцевого ТЦК та СП. Пройшов 40 днів військового вишколу, після чого був направлений у 56 окрему мотопіхотну Маріупольську бригаду, частина особового складу якої на той час виконувала бойові завдання на запорізькому напрямку поблизу Гуляйполя.
Із будівельника – в артилеристи
Спочатку ходив у наряди охороняти САУшку, яка приїздить з бойових позицій і стоїть схована у лісі. Потім його перевели в екіпаж САУ 2С1 «Гвоздика» на посаду заряджаючого. І вже буквально за місяць будівельник став майстром артилерійської справи.
Згодом ліквідовував окупантів на Покровському напрямку. А вже майже рік виконує бойові завдання на Бахмутському напрямі. Тут бригада разом із суміжними підрозділами вела кровопролитні бої за околиці Бахмута – населені пункти Берхівка, Оріхово-Василівка, Богданівка, протистоячи елітним підрозділам збройних сил РФ, десантникам 98-ї дивізії ВДВ та навалі найманців Вагнера. Крайні місяці маріупольські піхотинці тримають оборону на одному з найтяжчих ділянок фронту – Бахмут-Часів Яр.
Більшість особового складу Маріупольської бригади – хлопці та дівчата зі сходу України – Донеччини та самого Маріуполя, Запоріжжя, Кіровоградщини тощо. Іван Бучовський у своїй бригаді – єдиний військовослужбовець з Івано-Франківщини. Розповідає, що спочатку побратими дивувались з його покутського діалогу і майже нічого не розуміли.
Прикарпатець завжди і скрізь говорить тільки українською мовою, ніколи не переходить на російську, навіть у спілкуванні з вищим командуванням.
«Але зараз вони вже все розуміють і дуже гарно відносяться до мене. Такої щирої дружби та братерства, як у війську, в моєму житті ніколи не було. Дуже радий, що потрапив саме у цей підрозділ. Наш колектив – найкращий у світі. Максим, Сергій, Коля, Саша – мої братики, за яких я би пішов у пекло. І вернувся назад», – з усмішкою розповідає Іван.
Страху немає – лиш адреналін
Іван Бучовський зізнається, що найтяжчим періодом на його бойовому шляху були оборонні бої на околицях Гуляйполя восени 2023 року.
«То була справжня бойня. Нас росіяни так «пасли», що ми навіть не мали змоги зупинити гармату. Лінія оборони проходила у відкритому полі. Тільки станемо – зразу прихід», – розповідає воїн.
І відзначає, що ця війна є війною артилерії і дронів, однак справжніми героями є саме піхотинці. «Наша служба нелегка, але куди важче тим, хто на передньому краї тримає позиції. Багато моїх друзів знаходяться у самому «пеклі» і мені дуже шкода їх. Цивільні повинні поважати їх, віддавати честь, а не опускати очі при зустрічі», – наголошує захисник.
САУ 56-ї бригади завжди на вістрі атакуючих дій піхоти. І саме від вправності заряджаючого залежить швидкість ведення вогню.
«Так, наша гармата радянська, старенька. Здалось би вже змінювати… Але, добре, що є й така», – додає артилерист.
Боєприпаси він жартома називає «кабанчиками», а окупантів зневажливо – «хробаками».
«Закладаю «кабанчик» і відправляю «хробаків» назад у пекло, звідки вони й прийшли. Щоб не було несподіванок під час ведення вогню, треба завчасно готуватися. Коли надходить команда на відкриття вогню, щоб з мого боку ніяких затримок не було», – говорить боєць.
Водночас від заряджаючого САУ потрібна неабияка фізична витривалість. Вага кожного 122-мм снаряду — понад 21 кг, а діяти часто доводиться в ручному режимі.
За словами оборонця, страху на бойових позиціях немає:
«Коли в крові зашкалює адреналін, ні страху, ні втоми не відчуваєш. Можемо по кілька діб не спати. Я навіть після поранення, яке отримав внаслідок розриву ворожого «Ланцета» за кілька метрів, відмовився від госпіталізації і вже увечері був на бойовій».
Натомість, зізнається Іван, коли він приїжджає додому, то постійно відчуває нестерпну головну біль. Наслідки численних вибухових хвиль та акобуротравм дають про себе знати.
Кому війна – кому мати рідна
Наше знайомство з Іваном Бучовським відбулось у прифронтовому Краматорську. Воїн якраз вночі повернувся із бойових позицій. Дрімнувши кілька годин, звозивши чотирилапого друга до ветлікарні, захисник має кілька вільних годин і погоджується провести невеличку екскурсію прифронтовими околицями.
Інтерв’ю записуємо в автомобілі дорогою до третьої лінії оборони. Побачене складає подвійне враження: поряд із руїнами від прильотів ракет та КАБів, під майже цілодобове виття сирен у прифронтових містах та селах Донеччини тривають неадекватні до ситуації ремонти та будівництва: облаштовуються тротуари, застеляється свіжий асфальт, у скверах викладається бруківка, майже під носом окупантів будуються магазини та кіоски.
«Комусь війна, а комусь – мати рідна. Буквально за кілька кілометрів йдуть бої, лінія фронту постійно посувається, а тут – мільйони закатуються в асфальт… І це в той час, коли волонтери по гривні збирають на дрони та РЕБи?! Цікаво, для кого це все робиться?! Ціни у магазинах та на СТО тут «космічні». Шаурма дорожча, як на Буковелі», – розповідає захисник.
Зупиняємось випити кави у новозбудованому кафе-магазині перед самими фортифікаційними спорудами. У закладі світло і затишно, широкий вибір продуктів харчування, енергетичних напоїв, сигарет та засобів гігієни. Клієнтами тут є переважно військові, ціни – втричі вищі, ніж у звичайних крамницях.
На щастя, цей день виявився досить тихим для цієї місцевості. Зазвичай, тут дуже гучно. Сусіднє село вже зрівняне із землею. А у цьому ще живуть цивільні. Довіри в українських військових до них немає. Однак, попри все, вони їх не займають, навпаки, часто допомагають з продуктами харчування та медикаментами.
Принц, Принцеса та Херсон – вірні чотирилапі побратими
Позивний у Івана Бучовського – Кошильок. Такий псевдонім він отримав ще у цивільному житті. Каже, так його прозвали друзі за щедру вдачу.
«Ніколи не надавав великої цінності грошам. Завжди вмів легко заробити і легко розтратити», – з усмішкою зізнається воїн.
І зараз, перебуваючи на Донбасі, він постійно допомагає тим, хто цього потребує – стареньким людям та діточкам, бродячим собакам та котикам. Місцева дітлашня вже здалеку впізнає автомобіль Кошилька і вибігає на вулицю. Іван ніколи не проїде повз, у нього для кожного знайдеться гостинець.
А ще – Іван страшенно любить домашніх тварин. Його найвірнішими чотирилапими побратимами є собаки Принц, Херсон та улюблениця Принцеса, яку йому подарувала 11-волонтерка з Кіровоградщини Маргарита. Живуть поруч з воїнами і кількох котиків. Принцеса постійно поруч з Іваном, навіть на бойові позиції з ним їздить. Люди бачать любов і щиру опіку воїна до тварин, тому всіляко допомагають його чотирилапим друзям – надсилають їжу, вбрання, іграшки тощо.
На передову – з Біблією
«Слава Ісусу Христу!» – усміхнено вітається прикарпатець з цивільними. Почути таке вітання на Донеччині – це велика рідкість. Іван говорить, що на Донбасі вже почувається, як вдома. Місцеві мешканці теж вже добре знають його, однак, не всі відповідають на щирість та доброту прикарпатця взаємністю.
«Ті, хто тут залишаються – чекають росіян. Бачили б ви, з якою ненавистю вони на нас дивляться. Ще одна їхня біда, що вони зовсім не вірять у Бога. У магазині, який знаходиться поруч з кладовищем, де похоронені й наші братики, навіть свічок немає», – додає воїн.
Захисник відзначає, що його тримають віра у Бога і щира молитва. У його автомобілі завжди знаходяться Біблія, ікони Ісуса Христа та Матері Божої. Всі вервечки та обереги, подаровані волонтерами, рідними та друзями, Іван носить на шиї й ніколи не знімає.
«Я постійно дякую Господу за кожен прожитий день! Не прошу, а дякую! І Бог мені допомагає! Мої побратими, які раніше не вірили в Бога, зараз всі змінили свою думку і вже зараз носять із собою хрестики та образочки. Також я їм всім подарував вервички, освячені у храмах на Прикарпатті», – ділиться Іван Бучовський.
«Якби не волонтери – нас би не було»
Ще одна яскрава риса, яка вирізняє прикарпатця, це його нестримна енергія. Друзі жартома називають його «живчиком», «батарейкою», від якої можна заряджатись позитивом. У перервах між чергуваннями на бойових позиціях, Іван байдики не б’є, а постійно перебуває у русі: на позиції «кабанчиків» доставити, хлопцям їжу та воду підвезти, «перепрошити» рації, обслужити автомобілі, зустрітись з волонтерами, заїхати на пошту, забрати посилки і розвезти їх побратимам… Кошильок встигає всюди.
Також щодня Іван знімає відео для соцмереж, в яких показує цивільним реалії війни, фронтові будні солдатів, обличчя «руського міра» та щирі відеоподяки волонтерам.
«Волонтери – це «золоті люди». Без них – нас би не було. Це правда. Тому я ніколи не втомлюсь дякувати їм. Боляче бачити, як вони невтомно трудяться, аби дістати все необхідне для воїнів. Особливо останнім часом, коли суспільство «втомилось від війни». Вони безоплатно жертвують своїм часом, силами та ресурсами заради нас, а деякі «диванні експерти» ще й критикують їх. Тому хочеться сказати: люди – ви не допомагаєте волонтерам, ви допомагаєте воїнам, які бережуть ваше життя і спокій. Волонтери – це місточок між тилом та фронтом. І дуже важливо, щоб він не був зруйнований, а тримався міцно і впевнено», – наголошує захисник.
І додає, що коли він прийшов воювати, у їхньому підрозділі майже не було нічого.
«Ми були фактично голі і босі. Зараз, завдяки волонтерам з Латвії, Чехії, рідної Городенківщини, Івано-Франківська, Кіровоградщини, Харківщини та інших куточків України у нас є все. Велику підмогу фронту надають «Безстрашні 2022» – волонтери із Чернятина. Постійно відгукуються на наші запити ГО «Ліга українських жінок» зі Снятина. На жаль, це продовжують допомагати одні й ті самі люди. У мене є (вірніше було) дуже багато друзів, які працюють за кордоном, але ніколи нічим не допомогли. Навіть добрим словом. Натомість, ці люди не соромляться викладати відео з барів та спортзалів, де вони проводять дозвілля… Не знаю, як вони потім будуть дивитись в очі військовим? Мені стидно за них», – говорить військовослужбовець.
Фронт тримається на зусиллях простих людей
Військовослужбовець пригадує, коли до нього вперше приїхали волонтери з Прикарпаття і почали розвантажувати провізію, побратими не вірили, що це все для них.
«Вони дивувались: «Це все нам? Та якось не зручно… Може, заплатити треба? У нашій бригаді дуже багато військових з Донеччини, Запоріжжя, домівки яких зруйновані, є багато бійців з міст та сіл, які окупували російські загарбники. До них немає кому приїхати…», – з болем говорить захисник.
Зокрема, дуже багато допомоги бійці 56 ОМПБр, завдяки сприянню Івана Бучовського, отримують від конфедерації спілок українців, що проживають у Латвії «Віче».
Українська діаспора з Латвії регулярно передає та доставляє на фронт автомобілі, колеса, генератори, зарядні станції, екофло, аптечки, інструмент, продукти харчування тощо.
«Війна добре показала справжнє обличчя кожного. Раніше я думав, що українці – то найдобріша нація у світі. А виявилось зовсім не так. Більшість українців дотримуються принципу «моя хата скраю, я нічого не знаю». Але я радуюсь тим, що є та невеличка частинка добрих людей, які все розуміють і допомагають армії. Наша перемога – це буде заслуга простих людей – воїнів та волонтерів», – говорить оборонець.
Іван Бучовський мріє про повернення додому, мирне життя та можливість зайнятися улюбленою справою будівельника. Але головним для нього наразі залишається звільнення Батьківщини та збереження єдності між українцями.
