Старшина роти, сержант матеріального забезпечення у батальйоні «Свобода» НГУ Василь Гривнак родом з Рогатинщини.
З початком повномасштабної війни, – розповів Василь Гривнак – разом з друзями з Галича й району почав займатися волонтеркою. Згодом об’єднали сили з депутатом Івано-Франківської обласної ради свободівцем Михайлом Іваночком і почали возити на Київ допомогу: ремонтували машини, які нам приганяли, і везли хлопцям. Завжди ділили ту допомогу навпіл: 50% на «Карпатську Січ» і 50% – на батальйон «Свобода», пише Svoboda.Army.
Першого ж разу, коли ми приїхали в Київ, я написав заяву в батальйон «Свобода» добровольцем. Взяв відношення і з ним пішов у воєнкомат… В кінці березня ми вчергове привезли волонтерку і я вже залишився в Києві. Якраз тоді хлопці, які боролися з москалями в Ірпені, Бучі, Гостомелі, повернулися у штаб до Києва, і я долучився до них. Потім керівництво ухвалило рішення, що батальйон «Свободи» заходить в Нацгвардію.
Половина складу нашого батальйону – це чоловіки під 50 і за 50 років. Ми вчилися ціле життя чомусь: хтось працював на роботі, хтось займався бізнесом. Тобто це люди, які мали чималий життєвий досвід, який плювався до здобутих на навчаннях знань. Ми, українці, пристосовуємося до всього, навіть до війни, обстрілів і небезпеки.
Їхав сюди у травні. Перед 8 травня ми заїхали в Донецьку область – біля Бахмута.
– Які ваші обов’язки в батальйоні?
– Коли я приїхав, в нас був командиром Фін – Гибалюк Юра, він загинув 13 серпня в Зайцевому. Хороша людина, справжній командир. Він ще в Києві зателефонував мені і попросив зустрітися. Сказав, що от вони порадилися і вирішили, щоб я займався тиловим забезпеченням. Моя посада в роті – старшина. Мав дбати про те, щоб зброя – автомати, техніка, БТРи, боєкомплект – все хазяйство було доставлено бійцям, щоб вони були нагодовані, одягнені, взуті. На початках я більше бував на передовій, а тепер ситуація змінилася. Батальйон «Свобода» виріс – зараз формують ще один батальйон, тому більше є документальної роботи.
У Нацгвардії забезпечують непогано: і їжею, і одягом, взуттям. Найважливіше – завжди є. Але в кожного бійця є друзі, родина, які хочуть щось передати. Комусь – енергетики, солодощі, шоколадки, а часом і військову форму. Все це надсилають мені службою доставки, а я вже передаю адресно.
Ми в батальйоні дуже зблизилися. Кожен тут якщо не свободівець, то доброволець. Більша половина бійців – це люди, які вийшли обороняти Київ, своє місто, і побачили в нашому комбаті командира, згуртувалися навколо нього і так крокують з нами. Нема випадкової людини. Є просто люди, які прийшли з чіткою метою. Нікого з них працівники воєнкомату не ловили на вулиці. Кожен прийшов сам, хоч своєю стежкою. Але у всіх одна мета – перемога.
– Чи вірите, що ворог мобілізує сили і піде в наступ?
– Думаю, українцям не страшний жоден наступ. Є досвід, є витримка, є розуміння, хто що робить, є комунікація між взводними, командирами, між моєю службою. Все спрацює як злагоджений механізм. Ну буде наступ – і що? Лишиться Бахмут наш чи відійдемо – це не суттєво. Вже самого міста немає. Місто знищено, лишилися одиниці жителів. Бої точаться на околицях. Навколо Бахмута нема сіл – вони просто стерті, десь полишалися окремі стіни, стирчать комини. Де проходить лінія зіткнення – поля переорані від обстрілів. Ви можете побачити в інтернеті зйомки цієї місцевості з дронів: там лунка біля лунки, все переоране, знищені поля, посадки, що вже говорити про населені пункти…
Зараз кожен, хто навчився чогось у житті до війни – використовує весь свій багаж знань і весь свій ресурс. Хочеш керувати безпілотником – керуй, вмієш ремонтувати машину – і це підходить. Тут просто не те що побратимські взаємини – братські. Тому я щасливий з того, що тут.
– Як родина сприйняла ваш вибір?
– Родина переживає, вже привикли, робимо декілька дзвінків, не багато, бо часу нема.
– Що хочеться зробити після перемоги?
– Їздити Україною і зустрічатися з побратимами. В Києві, Галичі, Хмельницькому, Рівному, в Криму – тут стільки людей воює, з цілої України – хочеться зустрітися потім зі всіма…
