Зґвалтування, побиття та зневіра: страшна сповідь ВІЛ-інфікованої франківчанки

Жити з діагнозом ВІЛ-інфекція. Зворушлива сповідь мешканки Івано-Франківська

З Оксаною (ім’я з етичних міркувань змінено – Л.З.) ми зустрілися в інфекційній лікарні, де 30-річна жінка перебула на лікуванні. «Навіщо вам моя історія?», – запитує вона, але погоджується розказати журналісту Правда.іф про себе і про те, як це – жити з діагнозом, про який страшно зізнаватися.

В паспорті написано, що я народилася в Казахстані. А опинилася в дитячому будинку міста Долина, де жила до 5-класу. В Долині мені було добре, мабуть, найкраще, там гарні вчителі і ставилися до мене дуже добре. А потім мене перевели в Івано-Франківськ, у інтернат в Угорниках і я виховувалася там.

Не знаю ні мами, ні тата, нікогісінько. Маю тільки молодшу сестру. Знаю, що мене покинули в рік і чотири місяці. Але як це було і хто мої батьки, не знаю.

В інтернаті було дуже важко. Наді мною знущалися, а так, як я новенькою була, то знущалися дуже сильно, часто били.

А в 14 років мене зґвалтували. В інтернаті старші діти мене підставили, потім виявилося, просто продали за 200 гривень. Мені збрехали, що до мене приїхав хресний тато і щоб я вийшла на дорогу. Я й пішла. А там мене запхнули в машину і…

Потім, після того всього, почали обзивати хвойдою, повією. Я жити не хотіла, порізала собі вени, але врятували мене, зашили…

Почалися проблеми із здоров’ям, спочатку в мене виявили ехінокок, потім вирізали жовчний міхур. Поступила вчитися на кухаря, офіціанта-бармена, але не довчилася, бо почалися проблеми з печінкою і мене знову відправили на операцію.

Я познайомилася з своїм першим чоловіком, він забрав мене до себе в село, там вийшла заміж, народила сина. Але жили недовго, почав бити мене. Вип’є – і кричить, що я на все його прийшла, що свого зовсім нічого не маю… Бив, знущався, як хотів…

Про свій діагноз дізналася у 2011 році, коли ми з сином лежали в реанімації і було потрібне переливання крові. Здала кров, а мені передзвонили і сказали, що потрібно перездати аналіз. Так виявили ВІЛ-інфекцію. Взяли кров у малого і виявили ВІЛ і у нього…

Чесно, я не знаю, де могла підхопити хворобу. ВІЛ міг бути і від батьків, яких ніколи не знала, могли мене заразити тоді, коли ґвалтували. Міг і якийсь чоловік. Бо навіть, якщо людина знає про хворобу, то хіба ж скаже, що вона ВІЛ-інфікована?

Але я, коли вагітна була, то стояла на обліку з малим, здавала двічі аналіз крові, але тоді чомусь лікарі нічого не виявили.

Звідки в мене це? Й дотепер не знаю. Могло бути давно в організмі, але просто «спати». Почалися хвороби, я багато нервувалася, от і виявилося. Але в малого звідки?

Чоловік дізнався про мій статус, його батьки дізналися і вигнали мене з хати. Казали, що його молодша сестра ніколи не вийде заміж, якщо хтось дізнається про мій статус. Свекруха повиносила з хати все: мою постіль, речі, до яких я торкалася і попалила. Боялися зарази…

Не мала куди йти, ночувала спочатку на вокзалі з дитиною, потім пішла підзаробляти. Замітала, під’їзди мила і так виживала. Сина відправили до «Охматдиту», призначили йому курс лікування.

Згодом в лікарні познайомилася з другим чоловіком. Він теж має статус. Якщо нормально приймати терапію, можна нормально жити, ми ж не переносимо хворобу. От я народила здорову донечку. Доньку двічі обстежували і вона – здорова, зараз їй уже рік.

Як жити? Дуже важко.

Був у мене апендицит. Один лікар погодився оперувати, а санітарки і медсестри ставилися… до псів краще ставляться, ніж до таких людей, як ми. Підлогу мила на відстані від мене, а укол давала, на витягнутих руках. Коли мене поклали до палати, одразу звідти виселили усіх жінок, усе позабирали з холодильника.

Зовсім недавно почався менінгіт, привезли мене волонтери до лікарні на комп’ютерну томографію. То відмовлялися зробити і навіть пояснити причин не хотіли.

Ще така проблема – от потрібно полікувати зуби. І треба сказати лікарю про хворобу, бо хіба можна приховати? А скажеш – він не захоче лікувати. Є лікарі, які просто відмовляються, інші – роблять як-небудь. От і не знаєш, як краще: сказати про хворобу чи ні.

Навіть просто з людьми знайомишся, то не знаєш, чи можна казати про ВІЛ, як вони сприймуть.

Я друзів не маю, жодної подружки. Усі відвернулися від мене, навіть молодша сестра відвернулася. Вона мене до себе ні разу в гості не покликала…

Коли йду на роботу, то не кажу нічого, бо мушу заробляти? Я ким-небудь готова працювати, аби лише пару копійок заробити. Але, якщо скажеш про те, що в тебе ВІЛ, ніхто не візьме на роботу. Було таке, я уже раз спробувала…

Боюся я…

От в інфекційній лікарні до нас ставляться дуже гарно, нас не бояться, з нами говорять, спілкуються, допомагають. Коли було мені погано, то і судно подадуть, і помиють, і з дітьми посидять, і погодують.

Але в інших лікарнях, лише дізнаються про діагноз – все. А в інфекційній немає усіх спеціалістів, тому до деяких лікарів треба їхати в лікарню чи в поліклініку. А там тільки почують, що пацієнт з інфекційної – все, і це ще навіть не знають про справжній твій діагноз.

Про те, що в мого синочка ВІЛ, теж ніхто не знає, я не казала в школі. А для чого? Щоб над моєю дитиною усі знущалися? Так, в школі потрібні були медичні довідки, але в нього є інші захворювання, вони й вказані.

Треба, щоб люди нас не боялися. Якщо людина ВІЛ-інфікована, не треба до неї ставитися ось так. Ми ж такі люди, як й інші. СНІД не передається через посуд, чи через дотик.

Ви ж усі не знаєте, а може й ви усі теж інфіковані! Ніхто ж ретельно не перевіряється. А скільки таких, хто знає про хворобу, але нічого не говорить?

Якщо рідна сестра відмовилася від мене, то про що можна говорити? Я просто боюся.

Стараюся бути обережною, хочу, щоб малий був обережним. Всяке ж буває, бо то дитина, може впасти, розбити ті ж коліна до крові.

Я йому ще нічого не пояснювала, бо він ще малий. Таблетки п’є і все. Так, зараз мені буде дуже важко, бо треба психолога, який допоможе знайти підхід до дитини і правильно все йому пояснити.

Йому треба розказати, що він буде повноцінно жити далі, якщо прийматиме терапію. Він не буде носієм хвороби і не передасть її, може мати нормальну здорову дружину, нормальних здорових дітей, тільки мусить пожиттєво приймати ці таблетки.

Дитині важко, бо він «хапає» усі хвороби, як і я: лише хтось поряд з грипом, я одразу «хапаю». І складно боротися з кожною хворобою.

Важко жити з ВІЛ-інфекцією, бо треба бути дуже обережним. Треба постійно вітаміни приймати, а як у наш час дозволити собі постійно купувати вітаміни, коли треба двох дітей підняти?

А я хочу дати цим дітям усе те, чого я в дитинстві не мала. Я не мала ні любові, ні ласки, ні іграшок.

Можливо, хотіла б знайти маму, якщо чесно. Я б все пробачила їй навіть. Хоч якусь кровинку мала б біля себе. А то нікого немає, тільки от, діточки мої – кровиночки.

Погано без свого житла. Питала в міській раді, чи можна отримати квартиру, кажуть: де народилася, там і отримуйте. А я народилася в Казахстані, то що, я туди маю їхати по квартиру? А як опинилася з Казахстану в Прикарпатському дитбудинку – не знаю.

До народження другої дитини я не знала, що є добрі люди на світі. Працювала днями і ночами, поки не потрапила в реанімацію на два місяці, просто впала з ніг, схудла до 25 кілограмів. Мене ледве витягнули… лікарі дивувалися, як я вижила.

А зараз приходять волонтери, допомагають. Привозять одяг і взуття для дітей, іграшки, продукти, допомагають купити ліки. Значить, є добрі люди на світі!

Нічого, якось будемо жити помаленьку…

Любов Загоровська