Художник Нікіта Тітов народився в Йихві, що в Естонії. Тривалий час жив у Харкові, працював артдиректором рекламної агенції у Києві, а з березня 2022 року — мешкає в Івано-Франківську.
Про значення чотирьох міст в житті Нікіти Тітова, становлення його, як митця, в Україні та майбутню книгу художника читайте у матеріалі Суспільного.
Свій перший плакат Нікіта Тітов створив під час Революції гідності у 2013 році. Тричі він проходив лікування у психлікарні. Коли художник усвідомив свої проблеми з психікою, то почав шукати відповіді на питання: “Чому я? Чому так? Чому зі мною?” Останні чотири-п’ять років митець малює щодня і виставляє плакати та живопис на власній сторінці у Facebook. Це — не лише його терапія, а й дія, яка дозволила Нікіті відчути, що саме в цей час і саме тут, в Україні, він найбільш потрібний. Центральною роботою у своїй творчості він вважає плакат “Дякую, Боже, що зараз я тут”.
“В Україні моєї пуповини немає”
Нікіта Тітов народився у невеличкому естонському місті Йихві. Місцеві вважають, що назва міста походить від слова jõhvikas, що з естонської перекладається як журавлина. Проте Нікіта має свою теорію: мовляв, насправді вона походить від давньоєврейського Яхве — це одне з імен Бога в юдаїзмі та християнстві.
Більшу частину свого дитинства Нікіта Тітов провів у бабусі Хільди.
“Естонською мовою бабуся — це vanaema, тобто стара мама. І насправді Хільда для мене довгий час була мамою, бо мої батьки тоді жили в Ленінграді (ред. нині — Санкт-Петербург). А я зростав у бабусі. По факту, вона була моєю другою мамою. А в деякий період — напевно, майже єдиною”, — каже Тітов.
Після закінчення третього класу школи в Йихві батьки привезли Нікіту до Харкова.
“Тривалий час після цього я не дуже сприймав Україну. Але це навряд чи було пов’язане із самою країною, а радше з тим комфортом, який я втратив, коли опинився з батьками у комунальній квартирі в Харкові, в іншій школі, з іншими людьми та іншими звичками”, — пригадує художник.
Багато років поспіль Нікіта Тітов звикав до Харкова.
“Але зараз я щасливий, що сталося як сталося. Я залишаюся тут, бо відчуваю, що саме в цей час і саме тут я найбільш потрібний. Навіть для самого себе. Я відчуваю, що це — дійсно те місце, де ти можеш стати людиною. Розкритися у всьому, що є в тобі — як погане, так і хороше. І саме в цей час”, — говорить художник.
“Малювання — не тільки як терапія, а і як можливість висловитися”
“В Україні пуповини моєї дійсно немає. Але є пуповина мого сина. Саме через нього я почав робити те, що роблю зараз. Тому що мені дуже хотілося зробити щось, що могло б вплинути на зміни в країні, де народився мій син”, — розповідає Нікіта Тітов.
Саме тому у 2013 році він свідомо пішов на Майдан у Києві. У грудні того ж року Нікіта Тітов створив свій перший плакат “Країна народжується”. На ньому зображене немовля на тлі Майдану.
“Мені дуже хотілося хоч якось допомогти нашій країні. Ще відтоді. Але у 2014 році після психіатричної лікарні я лежав вдома у батьків у Харкові й не міг навіть поворухнутися. Все, що було, — це сльози. Я розумів і відчував ті перші втрати, які тоді сталися. Дуже хотів долучитися хоч чимось, але той стан, в якому я був, не дозволяв мені це зробити. Тож малювання стало єдиним виходом. Не тільки як терапія, а і як можливість висловитися з приводу всього, що відбувалося. А, можливо, навіть комусь допомогти”, — ділиться художник.
Найважливішим у своїй творчості Нікіта Тітов вважає плакат “Дякую, Боже, що я зараз тут”.
“Івано-Франківськ — це місто, яке здатне мене врівноважувати”
Після повномасштабного вторгнення РФ в Україну Нікіта Тітов переїхав з Києва до Івано-Франківська. До цього він був у цьому місті лише двічі.
“Було кілька проєктів з моїми хорошими друзями з Франківського драмтеатру. Ми робили разом малюнки до двох вистав: “Оскар і Рожева пані” з Андрієм Єрмоленком, який був натхненником і людиною, що штовхала мене і підтримувала, й “На західному фронті без змін” — це режисерський дебют Олексія Гнатковського. Він дуже хотів, щоб саме я малював для цієї вистави”, — розповідає художник.
У 2021 році у галереї “Підземний перехід “Ваґабундо” у Франківську Нікіта Тітов відкрив виставку своїх робіт. Її організували друзі художника із запорізького Артфоруму.
“Після 24 лютого 2022 року друзі сказали: “Тітов, у твоєму стані краще їхати з Києва кудись”. Бо мені тоді було дуже важко психологічно. Я відповів: “Поїду у Франківськ”. Бо насправді в інших містах я просто не знав нікого. Не шкодую, що сталося саме так. Бо це — місто, яке здатне мене врівноважувати. Це — місто, яке мене надихає. Це — місто, в якому я можу робити дуже багато речей”, — говорить митець.
Шматочок Естонії в Івано-Франківську
Йихві, Харків, Київ та Івано-Франківськ. Для Нікіти кожне з цих міст має дещо спільне.
“Це — моє життя і спогади, кожне з цих міст по-своєму дуже сильно вплинуло на мій світогляд та розвиток. Мені, звісно, дуже не вистачає Естонії, тому що це — моя Батьківщина. Найтепліші спогади з доволі безтурботного і доброго дитинства. Саме це мені дуже подобається в Івано-Франківську — те, що він нагадує мені Естонію”, — каже художник.
В Івано-Франківську Нікіта Тітов для себе віднайшов власний шматочок рідної країни. Це — вулиця Тринітарська, одна з найкоротших у місті. Її протяжність — 110 метрів, вимощених “трилінкою”.
“Як на мене, ця вуличка дуже схожа з Таллінном. Там живе мій брат та інші родичі. Якось я навіть надсилав йому фото з повідомленням: “Диви, дуже сильно схоже на Таллінн”. Він відповів: “Дійсно, щось спільне є”, — розповідає Нікіта.
Нікіта Тітов не був на Батьківщині приблизно 13 років.
“Мрію, що я потраплю в Естонію, поспілкуюся з рідними. Особливо з братом. Сходжу на могилу своєї бабусі Хільди”, — додає Нікіта Тітов.
Про обстріли Харкова і майбутню книгу
Після повномасштабного вторгнення РФ Нікіта Тітов усвідомив, що Харків йому дуже близький.
“Це — місто, яке зараз відгукується щодня дуже великим болем, коли у Харків прилітає, коли я читаю новини. Це — доволі болюче для мене: і частина життя, і частина спогадів, і думок сьогодення”, — каже художник.
Суспільне записувало інтерв’ю з Нікітою Тітовим після обстрілу російськими ракетами С-300 друкарні “Фактор-Друк” у Харкові. Перед цим він закінчив писати свою книгу й надіслав її в одне з харківських видавництв.
“Кожен приліт по Харкову — це приліт по місту, яке я дуже люблю, приліт по друзях, які там живуть, по друзях, які його захищають. І це — прильоти по моїх спогадах. У Харкові досі живе чимало близьких мені людей. Вони допомагають не тільки військовим, а й розвивають нашу культуру. Харківський літмузей діє, працює. І багато видавництв. Харків — це дійсно столиця української типографії”, — розповідає Тітов.
За його словами, його майбутня книга — це книга спогадів.
“Багато історій у ній написані саме про Харків чи про харківський період. Багато з них я написав, перебуваючи в Харкові. Тому для мене буде дуже правильно, якщо ця книга з’явиться саме там — у місті, яке сформувало мене як людину і дуже вплинуло на те, яким я є зараз”, — пояснює художник.
“І майстерня, і спальня, і їдальня, і прихисток”
Нікіта Тітов мешкає у п’ятиповерховій “хрущовці” у середмісті Івано-Франківська.
“Це — моя тимчасова оселя. Це — і майстерня, і спальня, і їдальня, і прихисток, і захист. І взагалі — мій світ”, — каже художник, запрошуючи нас в одну з кімнат орендованої квартири.
Картини на стінах, диван з кольоровим в’язаним пледом, комп’ютерний стіл та мольберт з чистим полотном. Кімната невелика, але саме в ній Нікіта Тітов створює свої плакати та пише живопис.
“Все дуже зручно, все під боком. На комп’ютері роблю плакати, графіку. Повернувся — і я вже у майстерні живопису. І тут же поруч сплю. Все поруч, все разом”, — говорить художник.
Нікіта Тітов живе в Івано-Франківську третій рік. Він зізнається, що в цьому місті вже почувається як вдома.
“Напевно, це і буде мій дім на довгий час. Подивимося. До того, як я сюди приїхав, тут жило багато моїх друзів і знайомих. Зараз їх стало ще більше. У мене іноді враження, що я прожив тут майже все життя. Дуже часто, йдучи вулицею, зустрічаю знайомих мені людей. І що далі — це стається все частіше. Тож я вважаю вже себе певною частиною цього міста”, — ділиться Нікіта Тітов.
“Хотів би залишити просто добре ім’я”
“Дуже хотів би залишити просто добре ім’я. Не знаю, наскільки у мене це вийде. Бо, маючи таку цікаву особливість як біполярний розлад, чітко усвідомлюю, що може статися момент, коли я перестану контролювати свої думки, ідеї, слова. Знаючи, наскільки люди не усвідомлюють цю проблему, та розуміючи, наскільки у нас відсутня психіатрична інклюзія, може статися щось таке, що через якийсь свій стан я втрачу і це добре ім’я. Я вже не один раз бачив, як це відбувається у нашій країні з різними людьми. На жаль, таке стається. Але мені хотілося б дожити до кінця, маючи просто добре ім’я та добру пам’ять про себе”, — пояснює художник.
Останні чотири-п’ять років Нікіта Тітов малює щодня.
“Коли я усвідомив свої проблеми з психікою, то почав шукати відповіді на питання “Чому зі мною? Чому я? Чому так?” для того, щоб просто зрозуміти й прийняти ту реальність, яка створилася. На той час мені здавалося, що все, що було до цього, я вже остаточно втратив. Але якби не весь цей досвід, то я б не зміг робити те, що роблю. Тож змінювати у своєму житті я б навряд щось хотів. Бо все, що нас формує, все, що нас змінює, все, що на нас впливає, робить нас такими, якими ми є. І найголовніше — зрозуміти, хто ти й що ти можеш зробити саме зараз, в цей час”, — розповідає Тітов.
Під час запису першої частини інтерв’ю художник дізнався новину про загибель парамедикині “Госпітальєрів” Ірини Цибух. Нікіта бере палітру, три маленькі валики й фарби — чорну, блакитну та жовту.
На білому полотні з’являються чорні букви: спочатку “пам”, а потім “ять”. Від хвостика м’якого знаку художник продовжує малювати обриси жіночої голови.
Водить лінії її пасм волосся та легко натискає валиком на полотно там, де невдовзі з’являється око. Замість апострофа у слові “пам’ять” — замайорів блакитно-жовтий прапор.
“Після завершення роботи відчуваю іноді спустошеність, іноді — радість, що я звільнився від якихось думок. Іноді просто думаю, що робити далі, що я можу сам зробити. Зараз відчуваю сум і біль”, — розповідає Нікіта.
Картину “Пам’ять” він присвятив госпітальєрці Ірині Цибух на позивний Чека.
“Дуже важкий час і важкі випробування. Але саме в них стає зрозуміло, що кожен з нас має зробити все, що в його силах заради тих, хто нас тримає, захищає, заради тих, хто нас тримав і захищав. У пам’ять про них ми просто зобов’язані робити кожен на своєму місці, щоб ми вистояли всі разом і перемогли”, — говорить Нікіта Тітов.
