Їх син пишатиметься своїми батьками, переконана 30-річна військовослужбовиця Вікторія Липовенко з Надвірної. “Її війна” триває уже понад десять років. Понад рік тому волонтерка із багаторічним досвідом прийняла доленосне рішення і добровільно доєдналась до Сил оборони України.
“BGA-Cервіс” пропонує ремонт зарядних станцій та інверторів. Відновлюємо плати, балансує батареї, збираємо устаткування для домів та квартир.
Однак, відчути жорстокі реалії війни Вікторії довелось ще до того, як вона стала у стрій – окрім зборів, купівлі та доставки необхідного бійцям на фронт, Віка тривалий час на добровільних засадах займалась пошуком та евакуацією загиблих на Запорізькому та частині Донецького напрямків. Попри гарячий характер та запальну вдачу, у війську Вікторії довелось зайняти тилову посаду, адже в цьому була критична необхідність, а вже з досвідом переконалась, що міць армії в тому, коли кожен буде професійно виконувати поставлені перед ним завдання.
Про війну, яка принесла не тільки багато болю, а й подарувала рідних по духу людей, жінок у армії, джерело сили, мотивації та необхідність переформатування волонтерства – Вікторія Липовенко розповіла у відвертому інтерв’ю «Західному кур’єру».
– Вікторіє, розкажіть про себе: де навчались, працювали та чим займались до повномасштабної війни?
– Я народилась у Надвірній. Навчалася у Надвірнянській ЗОШ №3. Коли мені було 14 років переїхала жити до Києва. Здобула освіту в Київському фінансово-економічному коледжі Національного університету державної податкової служби України за фахом бухгалтера, який в майбутньому відіграв важливу роль становлення мене на цій війні. У 2017 році повернулась разом з сім’єю жити у Надвірну.
– Розкажіть про свою волонтерську діяльність.
– Із початком російсько-української війни з 2014 року я шукала, де буду корисною, адже переносила безпосередньо разом зі всією країною події Революції Гідності в столиці. Не змогла стояти осторонь і під час бойових дій АТО/ООС. Змиритися з тим, що хтось гине на фронті, а ти сидиш в тилу, для мене виявилось неможливим. Але це було, так би мовити, одиночне волонтерство, в основному допомагала знайомим хлопцям. Коли почалось повномасштабне вторгнення, зрозуміла, що самостійно не зможу охопити запитів великої війни і прийняла рішення доєднатись до надвірнянського «Волонтерського штабу «4.5.0». Відтоді почала працювати на потреби ЗСУ системно.
Штаб в основному акцентував увагу на закупівлі технічних засобів і мені це дуже імпонувало. Вперше я потрапила на фронт в квітні 2022 року. Це був Малин, що на Житомирщині, де тоді перебували підрозділи 10 ОГШБр та наш полеглий герой, надвірнянець та мій добрий друг Андрій Сенів. Саме тоді ми вперше та востаннє зустрілись з ним безпосередньо в зоні бойових дій. Згодом, окрім збору коштів, закупівлі та доставки необхідного для підрозділів, брала участь в роботі з полеглими бійцями на Запорізькому напрямку. У зоні бойових дій бувала у відрядженнях по два-три тижні.
– Розкажіть більше про роботу на Запорізькому напрямку? Як ви туди потрапили?
– 22 липня 2022 року став вирішальним днем, котрий фундаментально змінив все, адже о 05:03 76 ОБ 102 ОБр ТрО поніс перші та найболючіші не тільки для мене, а й для Надвірнянщини, втрати. Особисто я втратила добрих друзів, побратимів, які були не тільки підтримкою, а й координували волонтерський осередок в межах підрозділу. Ворон (Андрій Воронюк) був для мене як брат, а я для нього була «сестра».
Вест (Василь Скорецький) – це загалом була близька моєму серцю людина. Того ранку мені прийшло повідомлення від нашого побратима Моні, з запитанням «як я». До мене прийшло розуміння, що трапилась трагедія, про котру всі боялись говорити вголос. Не додзвонившись до хлопців ми разом з Вікторією Торес та Мар’яном Чущаком, не гаючи часу, відправились до зони відповідальності підрозділу. Вдосвіта наступного дня ми вже були біля моргу в селищі Покровське. Десь о 8-й годині прийшла ефектна жінка, судмедексперт з позивним Ромашка. Вона з теплотою, любов’ю і розумінням прийняла нас, підтримала і все роз’яснила.
Тіл у цьому морзі вже не було, їх перевезли на вторинний етап. Ромашка показала фото загиблих, на яких ми опізнали хлопців. Ми поїхали у батальйон, на місці трагедії забрали Василя Скорецького особисті речі, щоб передати матері, котра вже очікувала звістки, і повернулись додому для підготовки до похорону. Відтоді ми почали спілкуватись з Ромашкою, підтримувати одна одну, штабом ми систематично забезпечували провізією та технічними засобами госпіталь, зокрема морг. І, бачачи в якому пригніченому стані я перебуваю, вона запропонувала приїхати на Запорізький напрямок для роботи із загиблими в якості водія-помічника.
Разом із Ромашкою ми робили евакуаційні виїзди, приймали тіла наших захисників, проводили розкопки та збирали тіла російських солдат на обмін. З нею я пропрацювала на волонтерських засадах від початку осені 2022 року до весни 2023 року.
– Напевне, важко було психологічно витримати таке?
– У мене була єдина ціль – щоб сім’ї полеглих воїнів отримали тіла рідних людей і мали змогу гідно похоронити їх. Нема нічого гіршого, коли родина живе в очікуванні та невідомості. Працювати у тандемі з Ромашкою було для мене честю. Ця жінка з такою материнською любов’ю і повагою відносилась до полеглих захисників України, ставала перед ними на коліна і просила пробачення, що необдумані дії минулих поколінь призвели до того, що зараз гинуть їхні нащадки.
Одного разу у нас був «великий куш» – нам вдалось дістати 11 тіл російських спецпризначенців. Вони були добре екіпіровані та надзвичайно великі, але нашим бійцям на Донецькому напрямку вдалось їх ліквідувати. Зізнаюсь, робота не з приємних і не кожен її зможе робити. У багатьох взагалі виникало запитання: «Для чого вони вам?». Однак, завдяки таким діям в України є можливість поповнювати свій обмінний фонд.
– Окрім морального навантаження, це ще й дуже небезпечна робота. Чи не потрапляли під обстріли ворога?
– Так, потрапляли . Саме тому я прийняла рішення офіційно мобілізуватись у ЗСУ. Адже, як би це банально не звучало, у мене ще є відповідальність перед дитиною. Якби зі мною щось трапилось, мій син залишився б повністю соціально незахищеним. Мало того, що без матері, та ще й без підтримки з боку держави.
– Коли саме ви доєднались до ЗСУ? Чи важко було наважитись на такий крок?
– Спочатку планувала потрапити до рідного 76 батальйону, де на той час формувався підрозділ безпілотних систем і побратим Моня запропонував місце в підрозділі. Взявши рекомендаційний лист, у лютому 2024 року я мобілізувалась. Спочатку для проходження БЗВП потрапила у 176 навчальний центр у Рівному, де провела два місяці. І там я також зайняла свою нішу – окрім вишколу, займалась документальною роботою і паралельно допомагала по волонтерських потребах.
Після завершення вишколу прийшов наказ із Генштабу про розприділення мене у 107 чернівецьку бригаду ТрО на посаду бухгалтера, що було для мене абсолютним шоком, адже я і тилова робота на той момент були явищем несумісним. З квітня до листопада 2024 року служила бухгалтером у фінансово-економічній службі 107 бригади ТрО. Спочатку досить скептично до цього віднеслась, адже вже мала певний бойовий досвід і прагнула служити безпосередньо в зоні бойових дій. Тому на початку червня почала процес переведення, який виявився досить складним.
Однак, досвід, котрий я здобула в ФЕС, виявився для мене досить цінним, коли вникаєш у всі ці процеси, то переконуєшся настільки важливою є робота тилових підрозділів забезпечення. Без якісного тилового забезпечення ми не зможемо забезпечити військовослужбовців ні зброєю, ні амуніцією, ні харчуванням. Особливо, що стосується грошового забезпечення військових та їх родин. У нас були визначені терміни опрацювання розпоряджень до годин.
– Чому саме обрали 60-ту окрему механізовану Інгулецьку бригаду?
– Спочатку я хотіла все ж таки потрапити в 76-й батальйон, адже там служить багато знайомих та друзів. Однак, згодом зрозуміла, що не хочу шукати комфорту на війні. І мій вибір впав на 60 ОМБр. Чому саме сюди? А чому ми маємо ділитись «свій до свого», якщо ми всі «свої»? Де, як не у боротьбі з ворогом українці будуть об’єднуватись? Тим паче, одне з ключових моментів – це командування. Полковник Андрій Бородін, командир котрий ще за часів АТО/ООС здобув повагу у військових колах. ББпС «Vidarr», в якому мені запропонували посаду, під командуванням Петра Кіяна показує високу результативність та ефективність на полі бою. Легендарні бої за Терни, про які говорять головні пропагандисти кремля. Вважаю, воно вартує бути саме тут.
– На якій ви посаді працюєте зараз і що входить у ваші обов’язки?
– Зараз я працюю на посаді відповідального виконавця у ББпС «Vidarr» 60 ОМБ. Займаюсь в основному списанням технічних засобів, але й про волонтерську діяльність не забуваю. Насправді, роботи дуже багато, а людей з освітою у армії не вистачає. Зізнаюсь, я йшла у військо з прагненням після акліматизації зайняти посаду водійки евакуації та повернутись до полеглих. Тобто займатись тим, що й раніше.
Однак робота у ФЕС показала мені важливість тилової роботи, зробленої якісно і професійно компетентними людьми. Якщо буде невірно складена документація, відповідальність за майно буде покладена на матеріально відповідальних осіб. А ці військовослужбовці постійно залучені до бойової роботи, тому, так би мовити, ми прикриваємо їм тил. На жаль, у нашій армії робота тилових підрозділів абсолютно недооцінена. Через брак людей часто на ці посади назначають людей некомпетентних, так би мовити, випадкових. Водночас, я продовжую тренуватись і постійно вдосконалювати свої бойові навички, бо у війську дуже багато перемін. Не виключаю, що настане момент, коли доведеться взяти автомат і приймати бій.
– Чи пробуєте навчатись управляти дронами?
– Скажу чесно, дрони – то не моє. Якби я вступала у бій з ворогом, то мабуть тільки у прямий контакт. Постійно підвищую власні навички володіння стрілецької зброї, РПГ та навіть за нагоди погоджусь з чогось важчого (усміхається).
– Який у вас позивний?
– У мене два позивні. Від «Волонтерського штабу 4.5.0» у мене залишився позивний Волонтер, як у колишнього Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного (усміхається). У цьому підрозділі, де я зараз служу, в мене позивний Рут – це біблійний персонаж, вона є символом вірності, жертовності та довіри до Бога.
– Потрапивши у військо, чи не відчували упередженого ставлення з боку чоловіків?
– Моя особиста порада, що жінці, перш, ніж мобілізуватись, потрібно серйозно зайнятись волонтерською діяльністю. Також періодично робити виїзди у зону бойових дій. Бо, як би не було, армія по своїй суті – це чоловічий колектив. Тому потрібно мати сильний характер та знати свої поведінкові характеристики. Щоб своїми певними діями не спровокувати до якогось упередженого ставлення. На щастя, поруч зі мною достойні люди.
– Що ж для вас найтяжче на війні?
– Втрачати близьких. Кожна втрата ніби вириває шматок твого серця. І воно таке вже обкусане зі всіх сторін… На різних напрямках були і залишаються близькі, рідні люди. Ти постійно в очікуванні… Ніколи не знаєш, чи ваша розмова не є останньою.
– Багато близьких вам людей забрала війна?
– Так. Після загибелі Андрія Сеніва (Бізона) 16 жовтня 2022 року, я зробила на руці татуювання. Це моя особиста меморіальна дошка: чотири птахи – це загиблі на війні мої друзі: Андрій Воронюк, Василь Скорецький, Андрій Сенів та останній – мій кум Ігор Бакота. Маю віру в те, що останній… Їхня загибель стала для мене величезним ударом і не маю уявлення, як далі буду переживати втрати. Окрім них є ще полеглі бійці, з якими я спілкувалась та чула їхні останні «сповіді»… Цю біль доведеться нести до кінця життя.
– Вікторіє, що для вас є джерелом сили та мотивації?
– Біблія. Я всюди вожу за собою навчальну Біблію і намагаюсь виділяти час для дослідження. Особливо приділяю увагу систематичній теології. Біблія – це не просто духовна література. Це – інструкція до застосування. Не міг Господь залишити таке ідеальне створіння «людина» без інструкції до застосування. На кожну подію та ситуацію у житті є пояснення, яке можна знайти у цій Книзі.
– Але чи є на війні Бог?
– На війні Бога більше, ніж будь-де. Як приклад, історія, яка трапилась з моїм побратимом-десантником (ім’я не називатиму). Під час оборони Святогірська по позиціях наших штурмових груп почався обстріл, він, як старший позиції, виліз з нори (укриття), щоб перевірити, що з особовим складом. І, пройшовши декілька метрів, побачив лежачого хлопчину-новобранця, який трусився у паніці, адже не встиг вирити собі нору. Він підійшовши сказав йому: «Молись!». Зазвичай хлопці не знають молитов. Але хто сказав, що молитва – це завчений текст? Подивіться на Давидові псалми – він співав, плакав, тішився, він був у відчаї… Ось це і є справжня, жива, щира молитва. Перевіривши особовий склад, він повернувся в своє укриття та побачив, що його каремат пропалений осколком. І так відбувалось двічі. Бог поклав йому на серце думку вийти, щоб він міг заспокоїти того хлопчину, врятувавши цим самим і своє життя.
– Таких проявів Божого чуда є багато на війні…
– Насправді їх набагато більше, ніж у цивільному житті. Саме тут ти найближче до Бога. «Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені, Твоє жезло й Твій посох вони мене втішать!» (Псалом 22:4). Коли ти йдеш «долиною смертної тіні», то забуваєш про все. Єдиний, Хто залишається з тобою – це Бог.
– Побратимство – це один з феноменів війни. На фронті між хлопцями зав’язується міцна чоловіча дружба. Настільки міцне сестринство між жінками? З ким легше знайти мову – з жінками чи чоловіками?
– Перш за все, на наше мільйонне військо жінок не так вже й багато. Переважно вони розкидані по різних підрозділах. У мене є дві посестри і наша дружба пройдена спільним горем та випробовуваннями. Це бойова посестра Ромашка та волонтерка Вікторія Торес. У нас спільна мотивація та цінності. Водночас, багато моїх побратимів – це чоловіки, які стали мені майже братами. Не скажу, що мені війна подобається, бо це – смерть, втрати, розруха, горе, але саме вона подарувала мені рідних, справжніх людей. І знову ж таки, повернемось до Біблії. З Ісусом теж були побратими і посестри. Коли Він годував п’ять тисяч людей, Мати Його й брати прийшли до Нього та через натовп не могли доступитись. Його повідомили: «Мати Твоя і брати Твої стоять надворі, хочуть побачитися з Тобою». Він же у відповідь сказав їм: «Мати Моя і брати Мої це ті, що слухають слово Боже й його виконують». Рідними можуть бути люди не тільки по крові, а й по духу.
– Вікторіє, вашому синові Матвію всього 9 років. Як він сприйняв ваше рішення стати у стрій?
– «Тобі не шкода своєї дитини?», – з першого дня мобілізації чую такі «докори» від цивільних. Українці досить цікава нація, котра готова слухати та переспівувати популярні українські пісні про перемогу, бої за незалежність та державність. Одягаючи вишиванки, постити класні фоточки в соцмережах з написами «Код нації» та інші гучні цитати з прапором в руках. А хто за цю риторику повинен платити? Хто повинен втілювати цю риторику в життя?
Проста істина, що недоступна більшості – платити за риторику країни, в якій живеш, повинен саме ти! І якщо кожен українець скаже: я буду платити потом, кровʼю, недоспаними ночами, сплетеними сітками, донатами за риторику країни в якій живу, пісні про перемогу відбудуться. І я впевнена, що мій син гордитиметься своїми батьками – і мамою, і татом, який є ветераном АТО. І я все роблю, щоб ця війна залишилась тільки моєю.
– На завершення, скажіть про суть нинішнього волонтерства з погляду військовослужбовиці. Ми знаємо, що зараз у пріоритеті технічні засоби, РЕБи, дрони, автомобілі. Чи є актуальним зараз возити продукти харчування на фронт?
– Час продуктового «голоду» в ЗСУ минув. Захисники уклінно дякують за підтримку тилу, але переформатуватись та виставити приорітети доведеться всім. Зараз за 13-15 тисяч гривень можливо купити FPV-дрон, котрий в умілих руках наших пілотів вразить техніку за декілька мільйонів, знищить ворожу піхоту чи склад з БК. Банками тушкованок цього не зробиш! Це абсолютно недоцільно. Мене, як волонтерку, це «розриває».
Держава виділяє кошти на забезпечення кожного військовослужбовця. З харчуванням у нас все «ок». Подекуди військові харчуються краще, ніж дехто вдома. Не варто витрачати людські кошти, час та зусилля на те, що буде гнити на складах, у підвалах та викинуте собакам (котрі вже й мʼяса не так сильно хочуть). Я розумію, що середньостатистичний громадянин хоче бути дотичним до допомоги війську і робить це, як може. Однак люди, які це збирають – тільки шкодять ЗСУ, бо ми не знаємо у якому стані тонни вареників, голубців, вінегретів та олів’є доїдуть до бійців. І тут не йде мова про образи, а про раціональне мислення. Якщо ти вже взявся за волонтерство, то роби це відповідально. Воїни найменше думають про те, як наїстись, їх думки тільки про збереження життя та знищення ворога. Не знаю випадків, коли б український воїн вмер з голоду. Водночас, без засобів захисту, зв’язку та ліквідації противника ця ймовірність досить висока.
