У кожного з них за плечима по чотири роки війни, поранення, втрати. Через різні причини вони не можуть повернутися на схід, хоч, зізнаються, дуже тягне.
Тож кілька атовців організувалися у невелику групу й відкрили у Франківську паб для своїх. У них тут армійський порядок і дуже смачна кухня, пише Репортер.
Легендарне місце
Місце, де розташований заклад, якесь аж партизанське. Не одразу знайдеш вулицю Аматорську у Крихівцях. Чужа людина паб точно не знайде і не зайде.
Вивіски ще нема, але називається він – «29 блокпост». Відкрили його десь три тижні тому два атовці – Павло Намуравний та Олександр Загірняк.
За словами Павла, усе склалося випадково, а допоміг в якійсь мірі карантин, бо ще більше зблизив побратимів. Три місяці, день у день, вони пліч-о-пліч волонтерили, розвозили медиків, продукти для стареньких і немічних. І якось після роботи сиділи у волонтерському штабі й говорили, що ж робити далі.
У Павла після закриття свого кафе лишилося обладнання і товар, а тут Олександру знайомі запропонували приміщення. Поїхали, подивилися, вирішили брати.
Чому саме «29 блокпост» – пояснюють, що на Донбасі це легендарне місце. З 2014 року його постійно обстрілюють. Там зв’язка доріг, тож він важливий стратегічно. Там свого часу було гаряче, тяжко. Хтось з їхніх побратимів стояв на тому блокпості, а хтось був поруч.
То вирішили так назвати для своїх, бо кожен про нього знає, і для цивільних – аби теж знали й цікавилися.
Сміються, що може й блокпост зроблять і пароль питатимуть, як у львівській «Криївці».
Усі свої
У своєму закладі хлопці хочуть зробити куток, де будуть якісь артефакти війни, прапори, шеврони, фото. Бо власники й персонал – військові. У кожного за плечима роки служби на Донбасі.
От, Павло Намурований – доброволець «Правого сектору». На війні був з 2014 до 2016 року. Зараз їздить на схід з волонтеркою. У пабі працює ще й за баром.
Разом з ним служив Олександр Рибак. Він тут ніби завгосп, а ще на мангалі. Мовчазний, серйозний чоловік з довгою бородою. За нього хлопці розказують, що багато пройшов, воював у Пісках.
На кухні працює його дружина. Поруч з батьками і їх донька, а ще племінниця Павла. Чоловіки називають дівчат бджілками.
За доставку та різні організаційні моменти відповідає Олександр Загірняк. Він майор поліції у відставці. З початку війни служив у батальйоні «Івано-Франківськ». Відбув вісім ротацій, пережив вихід з Іловайська, був командиром взводу, з 2018 – звільнений за станом здоров’я.
Віталій Болехівський – старший по кухні. Готувати любить. Розказує, на війні часто кулінарив для хлопців, бо просили. Його плов із звичайної солдатської тушонки смакував якось по-особливому. До речі, страви з меню у пабі також будуть з тематичними назвами. Ще придумують.
Болехівський воював у складі 80 штурмової бригади – 3 окрема батальйонна тактична група. З 2015 до кінця 2016 мав 286 бойових виїздів. Потім служба за контрактом. На Донбасі втратив двох рідних братів – Івана та Ярослава. Пообіцяв матері, що на війну вже не піде.
«У мене дід був станичним УПА, поранений під Горохолино, – розповідає Віталій. – Совіти привезли додому й розстріляли на подвір’ї. Його зрадили. Бабця все казала мамі: «Марія тихо, так має бути. Твій дідо воював, твій тато і сини мусять». Бабуся недавно померла».
За словами Загірняка, в їхньому пабі кожен має свою роботу. А ще там, звісно, сухий закон – на роботі жодного алкоголю. Якщо маєш вихідний, то вже можеш відпочити.
«Якщо не справляєшся чи до тебе є якісь зауваження, то сідаємо всі за стіл і говоримо в очі, – каже Олександр Загірняк. – Вказуємо на помилки, аби виправити. Слава Богу, претензій нема до жодного. У нас повний порядок. Ми всі військові і один одного розуміємо з півслова».
Франківськ слухає Карлівку
А всередині пабу доволі затишно. Білі цегляні стіни балансують з темними дерев’яними меблями, підлогою. По центру два прапори – партизанський і синьо-жовтий. Між ними телевізор. Звучить драйвова українська музика. Кажуть, переважно ті пісні, які слухали в зоні АТО. Часто вмикають радіо «Тризуб FM» з Карлівки.
Серед гостей – і військові, і цивільні. Намурований розказує, що вчора були відвідувачі й здивувався, що попросили трішки голосніше зробити музику, бо сподобалася.
Паб хочуть зробити ще більше по-військовому. Дівчата у фартушках хакі, чоловіки у фірмових футболках. Планують залізний посуд, казанки, аби й справді, як на блокпості. Ще хотіли б із гільз зробити келихи.
У дворику планують поставити проектор і робити вечори українського кіно. Обов’язково буде дитячий майданчик.
Олександр каже, перейшов багато, але єдине, не може стримати сліз – коли діти зустрічають тата з війни. Не забуде свою першу ротацію зі сходу. Шикування, багато людей прийшло, а він поміж усіх шукав свого трирічного сина. «Я виходжу першим, бо старший. Даю команди, а малий стоїть і не знає, чи можна бігти до тата, чи ні, – говорить Загірняк з мокрими очима. – Жінка тримає, бо ж шикування, а він біжить, вискакує на руки і так вчепився…».
Також говорять атовці, їхній паб – це ще одне місце, де військові можуть бути між своїми. Для атовців та їхніх рідних знижка – 10 %.
Про все й одразу
«Коли в одному місці збираються військові, то говоримо про все й одразу, – посміхається Олександр Загірняк. – А як за схід починаємо згадувати… Наприклад, наша бригада виходила з одного місця, а артилерія нас прикривала. І тут один чоловік каже, що то їхня бригада робила те прикриття».
«Це як вони їхали на відпрацювання, а ми їх прикривали», – каже Намурований за Болехівського.
«Як починаємо говорити, а то, йолки-палки, та я ж у той час там був! Ми там на сході ніколи не перетиналися. Це вже тут, у Франківську, дізнаємося, що були десь поруч, – говорить Віталій Болехівський. – А ще є таке, стоїмо всередині, спокійно, тихо, а тут як заграє пісня, яка у нас там на сході була фаворитом. І кажу, о, це моя пісня. А хтось: «А чому це твоя пісня? А я її теж слухав». І знову понеслись спогади».
«Ти пам’ятаєш, яка в мене гусяча шкірка вискочила під ту пісню? – Олександр питає у Віталія. – Як горох. Виявляється, що ми в один і той самий момент були і навіть під одну пісню виходили з оточення. По-різному бувало. Деколи виходили з настроєм, з піснею, з криком, а нерідко і з матом».
Хлопці кажуть, що важливо сісти й поговорити, бо як тримати в собі, то воно крутиться у голові й агресія накопичується.
«Є хлопці, що не витримують, зловживають алкоголем. А ми, бачите, один одного підтримуємо, – говорить Загірняк. – Треба – дамо прикурити, а треба – поможемо. То як друга сім’я. Ця людина тобі там плече підставляла. Нема навіть про що говорити. Ми один за одного будемо стояти».
Павлу телефонують, що їдуть гості. Рибак отримує наказ розпалювати мангал. Будуть шашлики.
«Ви б знали, яка у нас подача страв – ресторанна», – Загірняк хвалить роботу побратимів. І кожен знову береться до роботи.
Авторка: Світлана Лелик
Боюся, що ти і будеш отим першим “приключением”…