Олена та Михайло до повномасштабного вторгнення виховували сина Матвія та чекали народження другої дитини.
Михайло викладав у Івано-Франківському базовому коледжі технологій та бізнесу та був гравцем футбольної команди учасників АТО “Прикарпаття АТО”, пише Правда.іф з посиланням на МІСТО.
Проте чоловік так і не встигне наживо познайомитись з другим сином — військовослужбовець загинув 2 липня 2022 року у бою з військовими рф поблизу Лисичанська Луганської області.
«Раніше він не писав мені вночі. Але тієї ночі написав — ситуація дуже складна»
Михайло ще з 2015 року служив в АТО, а згодом повернувся до цивільного життя. Він продовжував цікавитись політикою і відчував, що рано чи пізно розпочнеться повномасштабна війна. А коли вона таки почалась, чоловік зі своїми побратимами з АТО вирішили йти на захист країни. Олена тоді була на 9 місяці вагітності.
«Ми з чоловіком майже кожного дня спілкувалися по телефону. Михайло старався розповідати мені лише позитивні історії з війни. Але коли вони перейшли на «нульові» позиції, бувало, що по кілька днів не було з ним зв’язку. Раніше він не писав мені вночі, бо знав, що діти сплять, не хотів тривожити. Але тієї ночі він написав, що ситуація дуже складна: вони виснажені, їжа та вода закінчується. Вранці ми з ним ще поговорили по відеозв’язку — я таким втомленим його ще не бачила», – ділиться Олена.
Це була її остання розмова з чоловіком. Наступного дня їй зателефонували і повідомили — Михайло загинув під час мінометного обстрілу.
«Я досі відчуваю його підтримку»
Після загибелі чоловіка було багато труднощів. Олена ходила на психологічні курси. Спілкувалась з людьми, які пережили схоже . З позитивного — Олена почала вчитися водити машину, адже до загибелі Михайла вони якраз придбали власне авто, про яке давно мріяли.
«Я досі відчуваю його підтримку. Якось через рік після початку його служби мені приснився сон: я бачу Михайла у незнайомому місці, позаду нього світить світло, а він каже: перший етап ти вже пройшла, ти молодець. І здалека я бачу світлофор, на якому засвічується зелене світло, – Михайло усміхається і зникає. Напевно у цьому сні він хотів сказати, що вже пройшов рік з того часу, як він пішов на війну і я змогла це все пережити».
Сама з двома синами
Шестирічний Матвій дуже схожий на тата, каже Олена — рисами характеру, вподобаннями, розмовою. Він також дуже любить футбол. Нещодавно був футбольний турнір на честь їх батька, бо Михайло раніше грав у багатьох командах. Хлопці зібралися, організували турнір, щоб таким чином вшанувати полеглого Героя.
Зі старшим сином у Михайла був дуже тісний зв’язок. Чоловік завжди знаходив на нього час — піклувався, навчав, брав з собою на футбольні турніри. Матвію дуже не вистачає тата. Хлопчик досі памʼятає їх сімейні поїздки, пасіку з татом в селі, спільні походи в басейн і татові розповіді про історію України.
«Матвію дуже сподобалась історія про Степана Бандеру. Тож якось я вирішила замість іграшок подарувати сину червоно-чорний прапор. Він був дуже вражений. Йому сподобалося і ми повісили його на балкон. Матвій знає, що тато загинув, але все одно інколи питає, чи ми ще побачимо тата, чи він повернеться додому. Він дуже сумує, але “напряму” мені не каже нічого, тримає все в собі», – ділиться Олена, мама хлопчика.
Меншого сина назвали Методієм. Йому зараз півтора року.
«Ми обрали таке імʼя, тому що є церква святих Кирила та Методія, там є чудовий священник, який служить у Крихівцях на Франківщині. Останні служби, які ми відвідували разом з чоловіком — це було там. Якраз тоді я була вагітною, ми думали над імʼям, і я запропонувала назвати Методієм. Чоловікові сподобалося. Ми хотіли похрестити сина якраз у цього священника, але Михайло до хрестин сина не дожив. Методій має особливий зв’язок з татом, хоча бачив його лише по відеозв’язку, йому тоді було 2-3 місяці. Його перше слово було “тато”. І не те, що я йому це постійно нав’язувала, такого не було.
Коли він бачить фото тата, то постійно сміється і цілує його. Зараз діти — це те, що надає мені сили. Заради них хочеться жити і працювати. Тож мій план — виховати синів справжніми чоловіками. Я хочу, щоб чоловік усміхався нам з небес», — каже Олена.
Після смерті чоловіка сини стали підопічним благодійного фонду «Діти Героїв», який допомагає дітям, які втратили батьків через війну. Про Фонд Олена дізналась від дружин загиблих воїнів.
«Я відчуваю багато турботи від фонду, це дуже цінно. Найважливіше — не матеріальні речі, а те, що взагалі для нас стараються, про нас дбають зовсім незнайомі люди. Від Фонду нам надали сімейну помічницю — Іру, вона дуже дбайлива та щира. Я розумію, що це її робота, але це відчутно, як людина спілкується: щиро чи ні».
Олена каже, що війна навчила її цінувати життя і все, що нас оточує. А українцям вона бажає сили, міцної віри та людяності.
