Чотири роки тому розпочалися масові розстріли активістів. Ці події не мають забуватися. До річниці днів Євромайдану Правда іф підготувала для вас інтерв’ю із учасником Революції Гідності Андрієм Грималюком. Депутат міської ради, свободівець, доброволець «Айдару» у розмові з журналісткою розповів, чим допомагав у Києві та чи було тоді страшно.
“BGA-Cервіс” пропонує ремонт зарядних станцій та інверторів. Відновлюємо плати, балансує батареї, збираємо устаткування для домів та квартир.
- Коли ви перший раз поїхали до Києва на Майдан?
Перший раз я поїхав 1 грудня, відразу після побиття студентів. Якщо я не помиляюсь, то у п’ятницю Беркут побив студентів, а на вихідних з Франківська вже виїхала група підтримки. Інформація про те, що збираються їхати на Київ розлетілась в інтернеті скоро. Біля обласної адміністрації зібралося десь близько 15-20 автомобілів і виїхали в столицю. Коли заїхали на автозаправку в Тернопільській області, то там побачили велику кількість машин. Чуємо, вони також на Київ. На Житомирщині, теж бачимо одні чоловіки. Тоді вже було зрозуміло, куди всі їдуть.
- Наступна поїздка коли була?
Наступного разу – через тиждень. Опозиція щонеділі оголошувала «марш мільйонів». Якщо у будні дні людей було мало, то у неділю весь Хрещатик був заповнений. Тоді і залишився вперше на кілька днів. Був на місці, коли Беркут у грудні намагався розігнати Майдан, коли Київраду планував захопити, їздив у Чернігів, коли опозиція просила обласну раду висловити підтримку протестуючим. Був на багатьох цікавих моментах.
На фото: громада Чернігова мирно заповнила Чернігівську обласну раду.
- Чотири роки тому у лютому, коли саме поїхав? Після розстрілів?
18 лютого я був у Франківську, а у Києві в той час був протест, колона з протестуючими йшла до Верховної Ради. Потім почалися сутички, які транслювали телеканали. Я тоді написав пост у Фейсбуці: «Хто готовий їхати в Київ? Але вже!». Люди почали коментувати, декілька знайомих мені передзвонили відразу і кажуть що їхні друзі готові їхати своїми автомобілями. Якщо у Києві сутички почались зранку, то десь в обідню пору ми вже зібрались на вулиці Вовчинецькій біля церкви, познайомилися між собою і виїхали на Київ. Тоді з нами їхав один чоловік, який мав свої бронежилети, вони не були професійними, він називав їх «майочками». Ці бронежилети він роздав тим, хто не мав. В дорозі я дізнався, що є вже перший загиблий з Прикарпаття, то був Сергій Дідич. Також по дорозі ми дізнались із соціальних мереж, що опівночі Київ закриють для в’їзду транспорту, бо їдуть колони з протестуючими. Ми змушені були об’їжджати, їхали незвичним маршрутом. Заїхавши у місто, водій старався максимально близько під’їхати до Майдану. Він залишив позашляховик у якомусь провулку, ми забрали свої речі і розійшлися, бо кожен їхав до своїх. Це було близько півночі. Пам’ятаю, я тоді мав великий рюкзак. Взяв з собою багато речей і зимових теж, особливо на той випадок, коли випадково десь камера зафіксує чи водомети пройдуться, то можна було переодягнутися. У мене було 3 варіанти де залишити рюкзак – Жовтневий палац, Будинок профспілок, готель Україна у номері Марцінківа Руслана, він тоді там проживав як народний депутат. І тут я підходжу на Майдан і не впізнаю те місце. Якщо я раніше був і знав де лінії розмежування, то тепер все було інакше. Бачу Будинок профспілок горить, колона беркутівців уже на Майдані – біля ялинки, ТЦ «Глобус», готель «Україна», Жовтневий палац перекритий. А у мене ще й телефон розряджається і я нікого там не впізнаю – ніч темна. Відчуття були не дуже.
- Що найбільше закарбувалося в пам’яті?
Палаючий будинок профспілок і вибухи гранат – цілу ніч це було. Але якщо з світло-шумовими гранатами раніше я вже стикався, то в ніч18-го на 19-те було щось не так. Словами я не можу передати те відчуття, але підсвідомо я відчував, що щось не так. Сильніший звук і відчувалася ніби якась вібрація всередині тіла. Тільки потім я прочитав у новинах, що ніби був вантаж з Росії і кидали їхні спецгранати, щоб налякати і розігнати людей. Ніколи не забуду, як люди рятувались із палаючого Будинку профспілок. Ведучий зі сцени оголосив, що горить будівля, і треба допомоги з евакуацією людей. Мене ще навіть здивувало, як спокійно він це говорив, але добре, що спокійно і без паніки. Я побіг туди. Не бачив, щоб хтось стрибав з будинку, але з поверхів люди вилазили через вікна на підвіконники і на пожежних рукавах спускались вниз. Особисто я і ті хто був внизу навіть відучували якусь безпомічність, бо розуміли, що не знаємо як їм допомогти. Але побачив при вході у Будинок профспілки якийсь брезент чи то палатка стара затоптана, смикнув чоловіка, що був поряд і ми разом почали його розтягувати, до нас ще підбігло кілька людей і вийшла своєрідна страховка. Пізніше в Ютубі навіть бачив відео, як люди спускались із будинку на цей брезент. Не знаю на скільки то допомогло, але ми відчували себе корисними у тій ситуації.
- Що було далі? Чимось ще вдалось допомогти тієї ночі?
Ця все тривало десь півгодини. Потім я відійшов у центр пошукати когось зі знайомих і почув, як Євген Нищук знову зі сцени оголошував, що потрібні шини для димової стіни. Оскільки на барикадах було мало людей, а димова завіса то є дуже помічна річ. Через деякий час бачу, що вже від ЦУМу починають носити шини. Кияни відгукнулись і почали звозити колеса під ЦУМ. Їх навіть не треба було складати на землю, люди просто підходили і з автомобілів відразу забирали шини та відносили до барикади. Постійно приїжджали машини і постійно хтось стояв і чекав на колеса. Там були не лише чоловіки, а й старші жіночки та дівчата на підборах. Всі дружно носили ці колеса, так цілу ніч носив і я. Ще був один пам’ятний момент тієї ночі. Під час перекуру між «Глобусом» і сусідньою будівлею (здається Консерваторія) відкриваються ворота і на нас йдуть «черепахою» беркутівці. Подивився навколо себе – мало людей, щось крикнув типу «барикаду бігом» і поки ми з одним чоловіком побігли нести піддон, що стояв поряд то люди вже позносили всякі щити і спорудили мінімальну стіну. Це було якось все в один момент, ідеальна і швидка самоорганізація. Хтось оперативно запалив коктейль і кинув на барикаду, інший коктейль пішов – на «черепаху». «Черепаха відступила». Це було жорстоко, але на той час вже були жертви серед майданівців, багато травмованих, тому інстинкт самозбереження працював у всіх дуже чітко. Відтак цю барикаду палаючу намагались гасити з пожежного шланга з даху «Глобуса», але струмінь не добивав – тому димова завіса працювала добре. Дуже здивувало, що хтось навіть приніс якісь листи бляхи чи то капот від машини, щоб відокремити вогонь від Консерваторії, щоб не згоріла. Хтось у такий момент міг думати про будівлю, а не про себе. Це все тривало до самого ранку. Потім я поїхав до родичів трохи відіспатися. З безпечних мотивів не дуже хотілось їхати громадський транспортом, таксисти біля ЦУМу просили до вул. Житомирської приблизно 300 грн. Шкода, що не запам’ятав їхні номери, було б добре зараз зустрітись з тими «баригами»…
- Коли повернувся на Майдан?
Приїхав увечері вже з братом. Він пробув деякий час і вернувся додому, а я зідзвонився з Петром Шкутяком він саме тоді був у Михайлівському соборі. Цілу ніч ми там чергували, а десь уже під ранок лягли спати. Прокинулись, то уже було світло на вулиці, шум і звуки швидкої допомоги, хтось на подвір’ї сказав: «Почалося.» Збігаю вниз на Майдан, і бачу, що ситуація кардинально помінялася, беркуту на Майдані немає, епіцентр подій в районі готелю Україна і чути постріли. Якраз подзвонили колеги депутати з франківської «Свободи» – вони привезли нам каски та бронежилети. Ми ще занесли з швидкої до Київради одного чоловіка з вогнепальним пораненням і я пішов до Жовтневого. Пострілів вже не було, тільки поодинокі в Урядовому кварталі. Біля Жовтневого було чоловік 100. Ми піднялися трохи вище і почали формувати барикаду в районі готелю Україна. Це було спонтанно, хтось кинув першу бруківку, хтось другу, хтось сказав нести рекламний щит і десь за дві години на Інститутській була гідна барикада. Коли почали формувати цю барикаду, подзвонив депутат Микола Яцинович і попросив мене забігти в готель «Україна» і спитати чи потрібні якісь медикаменти для поранених, бо у Михайлівський собор кияни принесли багато. Я забіг в готель, там як у мурашнику, хтось біля поранених, хтось на телефоні, охорона, журналісти. Знайшов одну жіночку в білому халаті і передав номер своїх у Михайлівському. При виході з готелю з лівого боку у холі були саморобні білі ширми з наволочок. За наволочками чути церковний спів отця. Спитав когось скільки, сказали, що 7. Ніч з 20 на 21 лютого депутати з нашої фракції стояли в охороні біля лікарні №18 де було багато поранених. 22го зранку ми всі поїхали в Межигір’я і зайшли на територію де жив Янукович. Того дня я поїхав додому.
- З екрану телевізора дивитися на усі ті події було досить таки страшно. Як було безпосередньо там, в епіцентрі подій?
Сказати, що не було страшно – це не правильно. Але на місці все виглядає не так, як по телевізору. Ти задіяний в процесах і не маєш можливості все оцінити. Ну і ЗМІ старається подати трагічнішу картинку, яка збере більше переглядів, лайків, обговорень. Як на мене в реалі воно трішки спокійніше.
- Чи думав тоді хтось, що всі ці події переростуть у війну?
Ні. Щоб хтось думав про війну, такого абсолютно не було.
- Цього року четверта річниця розстрілів на Майдані. Традиційно люди вийдуть на віче. Є думки, що збираючи мітинги ми не допоможемо тим, хто сьогодні воює на сході України. Ви теж так думаєте?
Різного роду мітинги, віче і зустрічі все це повинно бути. То своєрідний формат для обговорення, але це потрібно. Всі мають розуміти про жертовність тих людей, яких з нами немає. Про це треба пам’ятати, на таких історичних моментах потрібно виховувати наступні покоління.
Марія Франчук
