В кожному селі є людина-зірка. До такої одразу відправляють гостей, і в Космачі направляють до Михайла Дідишина. Колись він відкрив на своєму подвір’ї Музей Довбуша.
Old khata project завітав до дідуся в гості. Хату впізнали за скульптурами. Відчиняємо дерев’яні двері, вітаємося. Господар на канапі коло вікна, в окулярах і з книжкою. Тільки перші секунди заскочений, а далі — ніби чекав на гостей.
— Ото як були старі хати і люди, що там жили, то на землі був рай. Знищили ті хати, люди ті вимерли, ми стали вільні, а на воли не вміємо жити та й гнобимо одні других. Оце є біда. Видите, ми живемо на такій території, казали колись, на Україні текли молочні ріки, а пліт городили з ковбас. Не чули? Ну то видите, а я вам кажу. А всьо спустошили, попродали, завалили заводи — і той рай закінчився…
Так він починає розмову і щось у ній виразно не клеїться. Заводи? Розвалили? Може, це Дідишин так перевіряє нас?
— А коли ж був той рай?
— Знаєте, у мене в музеї багато коренепластики, і є такі витвори з великими носами. Се були такі радянські нюхачі. Щоби ви так попали до мене за часів радянських, то треба було зайти в сільську раду і сказати, що йдете до Дідишиного, і що вас цікавить. А як ви так собі прийшли, то в радянської влади було всевидяче око боже, і одразу виділи в Косові, що ви тут є. І виїхала б машинка файна на дорогу, і вже ви відси йдете, і вам сказали — сідайте товариші, повеземо вас у район та й будемо питати, що ви шукаєте, і де ваші родичі, та й подивилися б, чи вас пустити, чи заставити замітати місто пару днів.
Ось так він переводить розмову цілком на інший настрій і додає, що кожного тижня здавав у КҐБ звіт. Мусив звітувати, хто до нього приходив і по що. Що саме він там писав, було і є на його совісті. Далі він хоче поговорити про камери.
— Бачу, що ви об’єктив протираєте. А я клав апарат під одежу, щоб як ішов до хати, аби я міг там сфотоґрафувати. Я учився на апараті «Фотокор».
— А де вчилися?
— У Ворошиловграді.
Тут треба уявити нашу реакцію — реакцію людей, які народилися в Луганській області, і в одної з нас у свідоцтві про народження так і написано: Ворошиловградська область. Як же занесло його аж туди?
— Служив у війську на Гострій могилі. Жив у Камброді, — Дідишин перелічує місця в Луганську. Камброд — це район на півночі міста, нам трохи знайомий. Минали його щоразу, коли їхали з батьками до родичів у Луганську.
Тож настрій розмови знову змінюється. Вже не про страшний КҐБ, а про радянську армію, про яку непогані спогади. У Ворошиловграді Михайло працював на фотокінокулеметі, робив топографічні карти. Каже, що хотів би зараз подивитися на ті вулиці, де минула його «весна». Але це ще не кінець історії:
— Знаєте, як дивно вийшло. Дідо мій воював з руськими і був у полоні в Луганську, — він про діда, що був у австрійській армії за Першої світової. — Дали його до господарів, аби копав картошку, кукурудзу жав. Він був у Попасній. І були такі там дівчата, що казали йому «Австрияко, пойдем погулять». А гуцул розуміє, що гуляти – це танцювати… І коли я попав у Ворошиловград, думаю, піду в Попасну, може там ще тиї дівчєта є, що дідо з ними гуляв…
У 1950-х уже він тих дівчат у Попасній не знайшов. А 1959 року поставив у Космачі хату, в якій ми сидимо тепер, де на стіні висить обкладинка журналу «Україна» з його портретом, і де в кутку, під образами, стоїть телевізор.
– Найбільший злочинець то, — каже про телевізор.
А книжка, яку читав Михайло Дідишин до нашого приходу, — це була “Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього” Ювала Ноя Харарі.
