Віталій Портников: вся історія з Саакашвілі – це історія навіженства і неповаги до закону

Вся історія із появою колишнього грузинського президента в Україні до його депортації з нашої країни – це історія навіженства і неповаги до закону

Саакашвілі з’явився тут уже після закінчення своєї політичної кар’єри. Українців переконували в його реформаторських заслугах. Питання про те, чому успішний реформатор повинен був залишати свою країну і ховається від грузинського правосуддя, завжди залишався за дужками.
У Саакашвілі була проста відповідь на це питання – це тому, що в Грузії до влади прийшов “проросійський олігарх”. На питання чому після епохи реформ грузини вибрали партію цього олігарха, а правосуддя, правоохоронні органи і медіа не виявилися незалежними, теж залишалося без відповіді. Тому що ця відповідь виявилася б неприємною і для самого Саакашвілі, і для його тодішнього товариша Петра Порошенка.
Саакашвілі призначили главою Одеської обласної адміністрації не тому, що він був видатним реформатором. А тому, що за допомогою міфу про реформатора президент Порошенко вирішив послабити вплив свого тодішнього конкурента, олігарха Ігоря Коломойського. Коломойський, енергія якого допомогла зберегти стабільність в Дніпропетровській області та не допустити її окупації Росією, міг вважати, що його нове “королівство” включає в себе і сусідні регіони. Перш за все – Одеську область, якою керував його соратник Ігор Палиця.
Призначення Саакашвілі стало одним з головних рішень, які сприяли ослабленню Коломойського і його витісненню з української політики. А сам Саакашвілі перетворився на політика вже не грузинського і навіть не одеського, а українського масштабу. Що було успішно використано Порошенком в його боротьбі з іншим конкурентом у владі – прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком.

Порошенко і Саакашвілі і тут домоглися успіху – ціною дискредитації влади як такої, розчарування населення в реформах, підміні пріоритетів – від необхідності кардинального оновлення бідної відсталої країни на боротьбу з корупцією, що перетворилася в нову релігію мас.

Однак успіх Порошенко не означав успіху Саакашвілі. Порошенко зміцнив свою владу. Саакашвілі залишився без влади. І тому, що в умовах парламентсько-президентської республіки неможливо нав’язати будь-які кадрові рішення. І тому, що він просто більше не потрібен був президенту.
І тоді Саакашвілі звернув свою пропагандистську зброю проти колишнього союзника. Він мав усі підстави бути ображеним – його використали і викинули, вибирати засоби після такої образи не доводилося.
Порошенко теж не вибирав засобів. Він позбавив Саакашвілі громадянства, звинуватив його в порушенні закону і приховуванні інформації. Але коли Саакашвілі отримував паспорт, кримінальне переслідування колишнього президента Грузії не було секретом. Просто Саакашвілі був потрібен. Тому ніхто не читав його анкет.
Після позбавлення громадянства боротьба між колишніми союзниками перейшла в фазу “мильної опери”. Але цей спектакль згубний для української державності, він підриває довіру до неї. Прорив кордону, звільнення Саакашвілі прихильниками після затримання в Києві – все це зміцнювало і у жителів країни, і у навколишнього світу уявлення про Україну як про “недодержаву”.
І сам Саакашвілі останнім часом говорив про Україну як про “державу, що не відбулася”. А насправді ми були свідками явного небажання силовиків брати участь в конфлікті президента з його колишнім другом. Українська держава і суспільство в черговий раз виглядали не стільки слабкими, скільки роз’єднаними. Саме ця роз’єднаність і допомагає нашим ворогам.
У своїй боротьбі з Порошенком Саакашвілі все більше нагадує російського олігарха Бориса Березовського. Березовський теж сприяв приходу до влади і посиленню впливу свого друга Володимира Путіна – в упевненості, що стане головною фігурою нового режиму. А коли виявився не потрібен новому президенту, присвятив життя боротьбі з ним.
Але і Порошенко в боротьбі з Саакашвілі поводиться, як Путін з Березовським. Він використовував приятеля для посилення своєї влади, а коли той виявився не потрібен, використовував проти колишнього помічника всю міць державної машини. Просто українська машина слабша за російську. Але це – поки що.

Тому що історія з Саакашвілі продемонструвала відсутність і у влади, і суспільства елементарного почуття політичної гігієни і відрази до популізму. Мета виправдовує засоби – і для політиків, і для звичайних громадян.

Саакашвілі не може підім’яти під себе Україну просто тому, що для більшості жителів нашої країни він – чужий. І тому може спиратися тільки на підтримку секти власних прихильників і відставних політиків. Але варто тільки з’явитися сильному доморощеному популістові з такою ж енергією і харизмою – і він підімне під себе всю Україну без особливих зусиль.
І ось тоді виявиться, що Саакашвілі мав рацію і ми з вами живемо в “державі, що не відбулася”.