Журналістка hromadske Настя Станко написала цей репортаж у підвалі одного з житлових будинків, куди її пустили під час повітряної тривоги випадкові люди. Перед цим вона кілька годин спілкувалася з лікарями та батьками маленьких пацієнтів Охматдиту, пише Правда іф
На під’їзді до Охматдиту на проспекті Перемоги стоять сині жигулі. Машина розбита, кабіна закрита мішками для сміття і замотана жовтим скотчем. Це результат зіткнення із диверсійно-розвідувальною групою дві ночі тому. Водій машини загинув просто за кермом.
До лікарні раз у раз заїжджають машини, завантажені водою, продуктами і підгузками. Все це у холі головного корпусу сортують десятки волонтерів. Офтальмологиня Леся веде нас до щойно відкритого на першому поверсі відділення невідкладної допомоги.
Леся живе в Охматдиті вже третю добу. 24 лютого вона робила операцію, 25-го приїхала на перев’язку, а далі вирішила вже не повертатись додому за Київ. Тут же й Лесин чоловік. Він теж лікар — завідує відділенням трансплантації кісткового мозку. 24 та 25 лютого він так само проводив дитячі операції. Дворічну і п’ятирічну доньку вони теж перевезли до Охматдиту.
Коли лунала сирена, подружжя навіть не спускалося до підвалу — не мали часу. До всього, під час операцій потрібна стерильна чистота, а в підвалі її не забезпечиш.
Відділення невідкладної допомоги облаштували за добу просто в приймальному коридорі. Тут чергують кілька різнопрофільних хірургів — чекають на пацієнтів.
«24 лютого о 5 ранку мене розбудила дружина, сказала: “війна”. Я не повірив, поїхав на роботу. А вже по обіді сюди привезли дитину з пораненням», — каже хірург Олег Голубченко. Разом із іншими хірургами Голубченко рятував семирічного хлопчика із осколочним пораненням шиї та обличчя. Малюк зараз у реанімації, в медикаментозній комі; його сестра — в іншій лікарні. Їхні батьки і ще одна сестра загинули.
«Я тут з п’ятниці, — каже Голубченко, — і поки що звідси нікуди їхати не планую. Спершу був шок, зараз холодна голова. Моя сім’я — мама і дружина — також у Києві, вдома. Якщо стане гірше — вони дорослі люди, самі про себе потурбуються. А я залишаюсь тут до останнього зі своїми дітьми».
Поки ми розмовляємо, до Голубченка підходить жінка. Вона з іншої лікарні й хоче тут волонтерити. «Дякую, але в нас повний комплект», — відказує лікар.
Кілька лікарів і медсестер Охматдиту таки евакуювалися з Києва, проте більшість залишилась. Прийшли й лікарі з інших столичних медзакладів. Загалом до лікарні від початку війни привезли чотирьох поранених дітей; ще одна дівчинка померла дорогою.
В мирний час в Охматдиті було зайнято приблизно 650 ліжок. Зараз — 200. Більшість хворих дітей (зокрема й на онкологію) уже п’ять днів живе та лікується в підвалі. Винятки роблять хіба для найважчих хворих у реанімаціях і на спецапаратурі: вони досі лежать на поверхах.
«Зараз у нас тут тільки діти, які не можуть вижити без медичного обладнання, — каже директор Охматдиту Володимир Жовнір, — але я не знаю, що з дітьми, які на інсуліні, а зараз не тут — чи вони його дістають? Що з тими, в кого апендицит? Раніше ми вирізали від 7 до 10 апендицитів на день, а зараз — один на день. Не думаю, що всі ті діти виїхали. Загалом у нас щодня буває 20-30 операцій, а відколи почалась війна — 2-3. Це ж справжня гуманітарна катастрофа».
«А ви що будете робити? Чи є у вас план на випадок, якщо в лікарню влучать, або якщо будуть обстріли чи бої тут?» — питаю його.
«Я буду рятувати дітей, я мирна людина. А якщо вже дітей не буде — буду оборонятись», — відповідає директор лікарні.
Вчора в Охматдиті бракувало деяких ліків та їжі — про це оголосили в соцмережах, і сьогодні всього вже навіть забагато. «Люди, попри комендантську годину, попри те, що аптеки закриті, все везуть. Мені телефонують з Канади, з усього світу, питають, що передати, — каже завідувач відділення нейрохірургії Павло Плавський. — Кров теж маємо, навіть із запасом, люди щодня приходять, здають».
З першого поверху нас ведуть коридорами до підвалу. Тепер тут живуть із десяток дітей різного віку з різними захворюваннями, підключені до апаратів — ті, кого змогли спустити. Такий підвал із дітьми тут не один, і всі мешкають тут іще з першого дня війни. Мами сплять просто на матрацах на підлозі, діти — на ліжечках і в колисках. Повітря трохи важке.
Майже дворічний Ілля плаче й ніяк не вгамується. Із ним — батько. «Жінкам важко це все витримати. Дружина з ще чотирма дітьми в Запоріжжі, а ми з Іллею тут», — розповідає чоловік. У малюка внутрішньоутробна патологія: він народився без дванадцятипалої кишки, і йому потрібна спеціальна суміш. Раніше тато купував її в аптеках і магазинах, але тепер усе це в Києві знайти неможливо. «Нам треба таких 8 пляшечок на день, сподіваємось на волонтерів», — додає батько.
Трохи далі лежить тримісячна Мілена. Від голови дівчинки до датчиків на боксі тягнеться трубка. Дитина теж плаче. «Їй болить животик після операції. Нам теж треба спеціальна суміш, от бачите, — Соня, мама Мілени, показує на банку дитячого харчування, — залишилась чверть».
У Мілени — гідроцефалія та пухлина мозку. Частину утворення вирізали, а тепер чекають на гістологію. Соня має ще одну доньку — старшу, їй два рочки. Вона лишилася вдома з татом. «Дуже за них переживаю теж», — плаче жінка.
Поки ми розмовляємо — знову вмикають сирену: загроза авіаудару. Тут її погано чути, тому в Охматдиті по внутрішньому радіо лунає додаткове оповіщення.
«Увага! Повітряна загроза! Всі в укриття!» — розкочується коридорами, і діти одразу починають плакати.
«Це вже зробили тихіше — раніше діти ще дужче боялись. Не знаю, скільки це все триватиме, просто сказали ховатись тут, і все. Але ж вони не будуть бомбити хворих дітей, правда?» — запитує мене Соня.
На даху лікарні нещодавно тому знайшли мітки, якими диверсанти помічають цілі для удару — а за кілька годин по тому росіяни обстріляли ракетами телевежу, розташовану за три кілометри від Охматдиту.
