Віталік “Ара” Іващук – головний сержант роти ударних безпілотних авіакомплексів “Тайстра” коломийської 10 окремої гірсько-штурмової бригади. Чоловік пішов на війну ще у 18 років, втратив там руку та повернувся на фронт.
Про службу, поранення та мобілізацію “Ара” розповів Галці, пише Правда.іф.
Косметологія FineLine пропонує лазерну епіляцію на новому 3000w апараті. Спробуйте перший сеанс на ділянку пахв безкоштовно. Переконайтесь у ефективності!
– Розкажи свою історію, як ти опинився на війні?
– Я сам з Житомирщини і на війні опинився ще в 2016 році, тоді це називали АТО-ООС. Я підписав контракт зі Збройними силами. Тоді вже йшла справжня війна, просто вона була була не таких масштабів.
– А чому вирішив піти у військо, знаючи, що чекає шлях на війну?
– В армію я хотів ще десь з 14 років. Як тільки почалась заворушка на Донбасі, я вже про це думав. Тільки закінчив школу, виповнилось 18, одразу пішов.
– Можливо був в організаціях націоналістичних, політичних?
– Ні, не був. Я не підтримую цих організацій. Бо в кожній з них є якась своя ідеологія. Я – людина, яка може змінювати думку про те чи інше. Можливо, я помиляюся, але не хочу себе прив’язувати до якось одного напрямку. Я можу мислити більш широко.
– Як починалася служба?
– Через свою необізнаність я потрапив в навчальний центр “Десна”. Відношення і прив’язки до якоїсь військової частини в мене не було. Туди приїжджали “покупці”, як ми називаємо їх, агітували нас, і відразу виписували відношення, хто в який підрозділ захотів. Основний критерій для мене тоді був – чи воює бригада в АТО.
Тоді до мене підійшов капітан з 53 бригади та запропонував посаду артилериста. Я відмовився, бо хотів в піхоті бути – він і виписав мені відношення на посаду гранатометника. Після двох місяців навчання я потрапив на схід.
А тоді активних бойових дій не було. Я пробув там близько 40 днів. І вже тоді дуже такі суперечливі враження склалися про армію. Бо мої очікування, якесь таке романтизоване бачення армії, і реальність – дуже сильно відрізнялися.
– Але все ж перший бойовий досвід пам’ятається?
– Мій перший бойовий досвід дійсно був цікавий. Розвідка, яка стояла в нас на позиції, виходила вночі повоювати, бо їм було нудно. А я до них прибігав, бо мені цікаво було, як це. Хотілося тоді, щоб мені щось просвістило над головою, відчути що це таке. І от по нам відпрацював сепарський “Утьос”, це крупнокаліберний кулемет. Цей адреалін, це відчуття, тремтіння в руках – так захопило…
Далі були ротації в Авдіївці. Можна сказати, що за весь досвід АТО та служби за контрактом, це один з найгарячіших напрямків, де я був. Там була досить мала відстань до ворога, і дуже інтенсивні стрілкові бої, саме окопні. Це був дуже цінний досвід для мене, як для воїна-початківця.
Далі була ротація в Попасній, в Новотошківці. У 2018 році в Новотошківці я отримав кульове поранення. У 2019 році в закінчився термін контракту.
Відверто кажучи, я тоді трошки розчарувався в армії. Було дуже помітно, що це – заробляння грошей, корупція. Було багато моментів, які просто не влаштовували, наприклад, відсутність особистого життя, чи відсутність життя, як такого. Тому я звільнився.
Перед звільненням я з побратимами спілкувався і казав, що повернусь тоді, коли буде якась конкретна “двіжуха”.
– Тож коли почалась велика війна, ти повернувся сам?
– 24 лютого я застав у Польщі, якраз повертався з роботи. Я пам’ятаю цей день дуже добре.
Я йшов по парку зранку, достав телефон і почав читати телеграм-канали. Я тоді взагалі не розумів, що відбувається. Чи це фейки, чи ні. Я прийшов додому, де зі мною ще декілька хлопців жили, всі почали метушитися, сім’ю вивозити. Вони такого плану питання піднімали. В мене чомусь не стояло це питання. Я хвилин 15-20 вагався, і прийняв рішення повертатись додому.
Я замовив квиток на вечір, і до вечора взагалі не спав. Прибув до України 26 лютого, приїхав у військкомат, там сказали “приходити завтра”. На ранок я прибув вже зі своїми друзями. Нас було четверо. І нас хотіли одразу запихнути в якийсь стрілецький батальйон. Але я розумів, що це все дурня, мені не цікаво було просто сидіти і чекати. Я дуже сильно хотів воювати.
Я зрозумів, що через військкомат я нікуди в “двіж” не попаду. Тому набрав знайомих з свого батальйону, в якому проходив службу раніше. І 27 лютого ввечері я вже був у Коломиї, підписував всі необхідні документи в “десятку”.
– Які моменти найбільше тобі запам’ятались в тій війні 2022?
– Я б не сказав, що їх було так багато. Але мені здається, що мені вистачило артобстрілів. Бо як таких близьких боїв було небагато. Я не говорю про окопні бої, а про безпосередній контакт.
На Київщині на нашому напрямку все було доволі спокійно.
А тоді ми заїхали на Донбас, і там я вперше відчув всі “прикраси” повномасштабного вторгнення. Була історія, як ми з танком “тягалися”. Це вже був Луганський напрямок, населений пункт Врубівка, один із штурмів росіян. Я і мої побратими знаходилися на бойовому посту, на нас їхала доволі непогана колона техніки, а нас там було всього вісім чоловік. Чотири танки їхали, за ними шість БМП: все прямо на нас. А я сидів і чекав в засідці, поки “танчик” висунеться мені на зустріч. Я чув гул мотора, чув, як він перегазовує, як він гарцує, я бачив, що він десь стріляє. Вийшло так, що він не виїхав туди, куди треба було, і в моменті я помітив, як в мою сторону летить щось. Відскочив, якось впав, і бачу, що у мене рука висить – я поранений.
Поруч тоді був ще один чоловік, він мені допоміг накласти турнікет. Я трошки інструктував його, бо він нервував, і у нього вийшло. Я пішов на сусідню позицію, де був медик, попросив його, щоб вколов мені обезболююче і викликав евакуаційку.
Ми з ним виходимо на вулицю на “евак”, і перед нами падають касети. Тоді скрізь падало, скрізь вибухало, величезна кількість артилерії була. Медик отримав поранення двох ніг, мені прилетів уламок в ліву голінь. Я повернувся назад в підвал, до мене прибіг побратим, каже “пішли, там БМП стоїть та чекає”. Але вони когось з “трьохсотих” загрузили і поїхали без мене. Тож ми просто зібралися і пішли. Я пам’ятаю, що по дорозі зустрічав людей, пам’ятаю, що навіть машини проїжджали поряд з нами, які ми пиняли, а вони не ставали.
Потім просив свого побратима, щоб він йшов шукати якийсь транспорт назад, а я буду йти потрохи. Пізніше я вже зовсім знесилився, зняв “бронік”, каску, сів серед дороги і чекав, поки хтось буде йти. Там йшли мої побратими, вони і взяли мене під руки та просто вели.
– Ти вже тоді думав, що для тебе війна закінчилась?
– Ні, я взагалі про це не думав. У мене навпаки якась образа на самого себе була. Якесь відчуття програшу, що не встиг повоювати. Далі я проходив довгий час реабілітацію, близько 10 місяців. І повернувся в піхоту, так як хотів, в окопи. Щоправда я попав на позиції всіма правдами і неправдами, маніпуляціями з командиром.
– Нелегко тобі було повернутися після реабілітації?
– Ні, просто прийшлося трошки хитрувати. Я отримав статус обмежено-придатного і відразу написав рапорт, що я погоджуюся виконувати бойові задання. І на позицію тоді мене ніхто не збирався відправляти, але я дізнався, що з нашої сторони планується один штурм.
Я ротному дзвоню і кажу, що я хочу на цей штурм. Я там маю бути. Він намагався мене переконати відмовитися від цієї ідеї. Але я все одно ходив і “замахував” його кожного дня, щоб відправили мене на позицію.
І я таки добився свого, я почав їздити на позиції і робити там певну роботу. Організаційними моментами займатися, керувати там на позиції. Бо коли є якийсь толковий сержант на позиції, це дуже добре.
Мене поставили командиром взводу вогневої підтримки. І я, маючи бойовий досвід, будучи організованим, відповідальним, сам хотів на позицію, бо розумів, що я можу приносити там користь.
І бої, яких чекав, таки трапилися. Це був 2023 рік, липень. Перший бій – нас знаходилось шестеро на позиції, ранок, і до нас почали до нас підповзати росіяни. І справа, і зліва почали повзти, обточувати позицію. Я, як старший позиції, почав працювати з усією зброєю, яка там була: подавляти росіян вогнем, кидати по ним гранати, працювати з підствольника. Тільки було незручно, бо там росла велика трава і їх не було видно, я тільки чув голоси. Пізніше прилетів коптер, почав мене коригувати, і тоді все пішло набагато краще.
– Після твого поранення і часткової ампутації руки тобі важче контролювати зброю? Як ти пристосувався?
– Я розумів, що враховуючи відсутність лівої руки, я не зможу працювати, наприклад з “підствольником”. Тому я купив собі окремо приклад, окремо ручку переносу вогню, і з ним так і працював.
Я повернувся у підрозділ фізично, психічно та психологічно відновленим, зарядженим. І близько двох-трьох тижнів я просто на полігоні відточував свої навички, під себе все підганяв. Я відпрацьовував то, як мені краще робити те чи інше. Тому, йдучи на позицію, я вже знав, що і як мені робити на випадок бою.
Єдиний момент, що коли треба кидати гранату, я просто тримав гранату в руці і просив когось, щоб витягнув кольцо. Не так, як в фільмах Рембо зубами витягує. Мені ще потрібні мої зуби. З усім іншим у мене ніяких проблем не виникало. Це підствольник, кулемет. Вся зброя, яка знаходиться на позиції, я з неї працюю.
– Зараз ти досі в піхоті? Чи твої завдання змінилися? Чим ти займаєшся?
– Після контузії в ході одного з боїв мене трохи “поплавило”. Тоді загинули побратими і це психологічно тяжко було. Плюс загинули декілька моїх найкращих друзів.
І в плані війни я відчував, що я дуже-дуже зломлений зараз. І з Києва командир роти мені запропонував посаду в роті ударних БПЛА. І я довго не міг погодитись. Я вагався, дав собі час просто відновитися.
Деякий час я ще знаходився в піхоті. Тоді давали новоприбулих, я займався з ними. Навчав їх елементарних речей, яких знав сам.
А в “Тайстру” я потрапив вже в листопаді 2023 і так розпочав свій шлях з дронами. Для мене ця сфера взагалі була нова. Бо я, знаєш, “олдскульний” піхотинець, який взагалі не бачив тих дронів. І приходжу зараз сюди: якісь частоти, якісь антени, кабеля, модулі, FPV-дрони. Голова квадратна, і я не розумів, що я тут роблю.
Але через два місяці я втягнувся в цю сферу. Я навіть навчився літати на FPV-дроні, потім почав займатися з “Мавіками”, вивчати цю сферу. Навчився сам літати на “Мавіках”, кидати гранати, проводити розвідку. Адаптувався до цього всього.
Зараз я виконую завдання на посаді головного сержанта роти. Я відповідаю за бойову підготовку військовослужбовців. Я також можу виїхати на позицію, якщо потрібно. Але більше часу я зараз знаходжуся в тилу. Тому моя основна робота полягає в тому, щоб організовувати якісь навчання.
– Як у вас зараз з новоприбулими?
– Якщо брати “старіків”, які в цьому підрозділі вже довгий час, то до них претензій немає. Я знаю, що людина, яка їде на позицію, вона відпрацьовує на позиції, приїжджає, в нього є день відпочинку.
А якщо приходять нові, то їх треба брати більше в оборот, більше з ними спілкуватися, більше біля них знаходитися. Елементарно пояснювати, чого вони сюди прийшли, що їм треба робити, цінність і важливість роботи. Бо дуже багато хто не розуміє цього.
– Як зараз твоя оцінка сучасного стану ситуації на лінії фронту?
– Я не можу оцінювати в загальному фронт. По тому, що я бачу, на нашій зоні відповідальності, я б сказав, що ситуація стабільно критична. Орки лізуть завжди, зараз вони трішки збавили темп, але я думаю, що це тимчасово. Десь накопичують якийсь ресурс, можливо, і будуть пробувати знову.
Наше військо дає результат, але є проблема піхотних підрозділів. Я думаю, про те, що недостатня кількість особового складу. Проблема в тому, що бригада вже дуже довгий час знаходиться на лінії зіткнення і не має ротації. Я не про те, щоб вивести всю бригаду, а хоча б між батальйонами якісь ротації, бо в бригаді багато батальйонів, і вони всі знаходяться прямо на лінії зіткнення.
– А по роботі безпілотників, як ти вважаєш, наскільки зараз гідно наші ЗСУ?
– Ми дуже далеко в цьому плані пішли, але росіяни дуже ефективно використовують різні засоби РЕБ. Вони розробляють, тестують їх постійно. Були такі штурми, що ми взагалі нічого не могли зробити з дронами.
– Чи відчуваєте тут на фронті підтримку цивільних з тилу?
– Я можу сказати, що насправді волонтерів зараз не так багато, бо дуже багато брехунів. Зараз дуже тяжко. Тому я особисто зі своєї сторінки в інстаграмі, маючи там 3500 підписників, з лютого місяця по цей час закрив зборів на 600 тисяч гривень.
Нам звісно завжди всього мало, завжди всього не вистачає, але ми дуже вдячні волонтерам і тилу за будь-яку допомогу. Ми розуміємо, що навіть без цієї допомоги ми довго б не протягнули. Але здавалось би, що вже на такому етапі держава мала би закривати всі потреби.
Люди, донатьте, донатьте, донатьте, донатьте. Будь-який донат – важливий, підтримка донатами – це найбільше, чим ви можете допомогти.
– Ще скажи свою думку про мобілізацію.
– У 2022 році, коли були черги під військкоматами, вони нікого не ловили, нікого не пакували, люди йшли і ніхто нікого не заставляв. Зараз немає черг, а воювати комусь треба…
От люди кажуть “А що мені країна дала?”. Та мені теж нічого не дала, я навіть не отримав одноразову грошову допомогу в зв’язку з ампутацією. Але ж я досі тут.
Ще теж така вирує думка, що “в країні є підготовлені поліціянти, є професійна армія, так нехай вона і воює, а я доначу, я підтримую, я плачу податки”. А що значить “професійна армія”, скільки в нас було професійної армії офіційно? 250 000 разом зі строковиками. А що така кількість для такого фронту? А забезпечення, а ППО, а логістика, а склади, а штаби? Ви взагалі уявляєте, який масштаб цієї війни? Професійна армія закінчилась ще в 22 році, все тримається зараз на мобілізованих.
Я не розумію, чому люди бояться йти сюди. Мені здається, що в людей більше страху, ніж його є насправді. Кожен чоловік, який сюди приходить, він має просто відчути, що це таке, і він потім сам буде цього хотіти.
– Чи є в тебе час, натхнення подумати про життя після війни?
– Взагалі чомусь не хочеться думати про це. Я от проходжу ВЛК зараз, там додали поправки до закону по обмежено-придатних. Тепер я буду або придатний або непридатний. Мене “обрадували”, що мене скоріш за все можуть комісувати.
Мене це засмучує, бо я дуже багато всього віддав на шляху до перемоги, до якоїсь кульмінації. І просто зараз піти, зупинитися, не для мене це. Бо я дуже багато сил, енергії, здоров’я віддав. Хочу зустріти закінчення війни з хлопцями тут.
Розмову на Донеччині записав Роман ТУРІЙ
Фото героя інтерв’ю, Галки та Сергія Мельниченка
