На горі Піп Іван в українських Карпатах хочуть відновити занедбану обсерваторію Білий слон, в якій у 30-і роки XX століття почали спостерігати за зірками.
Спеціальний кореспондент Радіо НВ Богдан Амосов відправився туди, аби дізнатися історію цього місця і самому побачити, як проходить реставрація унікальної споруди:
Чи знаєте ви, скільки зірок на небі? Відповідь на це питання людство, напевно, не знайде ніколи. Але якщо ви живете у великому місті, скоріше за все, ви з легкістю зможете їх порахувати: вогні ліхтарів, будинків, сітілайти та інше штучне світло, без якого мегаполіс не може жити 24/7, засліплюють нам нічне небо — тому і тих найяскравіших зірок, які досягають своїм світлом нашого ока вночі, за бажання можна порахувати. Але є місця, де зоряне небо безмежне, Чумацький шлях вигинається сяючою дугою над головою, а галактики можна спостерігати неозброєним оком.
До гори Піп Іван, де стоїть обсерваторія, веде кілька шляхів. Найшвидший — із села Шибеного, яке розташоване вглибині Івано-Франківської області, фактично на кордоні із Румунією. На в’їзді до села стоять прикордонники, які перевіряють документи. За кількома горами на південь вже інша країна. Місцина ця глибока — шлях від Верховини сюди в’ється поміж горами і невеличкими поселеннями, де постійно переривається телефонний зв`язок (а місцями він узагалі відсутній). Наприкінці вересня сюди піднялася українсько-польська група науковців, які працюють над відновленням обсерваторії Білий слон. У цьому задіяні представники Варшавського та Прикарпатського університетів. Разом із ними до обсерваторії вирушив і я.
Якщо повертатися до історії, збудувати на горі Піп Іван обсерваторію замислили поляки — саме під владою Польщі знаходилися тутешні землі у 30-х роках XX століття. Вперше про цей проект заговорили у 1935 році, тут планували облаштувати метеорологічну станцію та обсерваторію. Оскільки Варшава збільшувалася і розбудовувалася, світлове забруднення почало заважати астрономічним спостереженням науковців Варшавського університету. Обсерваторію спершу задумували звести на Говерлі, проте пізніше відмовилися від цієї ідеї на користь гори Піп Іван.
Ліга протиповітряної оборони Польщі, яка організувала будівництво наукового центру, викупила вершину у сестер Максим’юк із села Верхній Ясенів. Їм у 30-х роках належала полонина, до якої входила ця гора. Того ж 1935 року розпочалася підготовка до будівництва: спершу на вершині гори зібрали 1500 кубометрів будівельного каменю, а згодом почали будувати дорогу на вершину. Для цього поляки користувалися силами місцевих. Аби прокласти шлях від села Шибеного до підніжжя гори, гуцулів зібрали примусом. Працювали усі, в тому числі діти, жінки та старенькі.
Кожен мав відпрацювати так званий «гужтруд» — відведені йому трудодні. Праця ця була не з легких — потрібно було дробити каміння, копати землю, аби прорубувати шлях угору. Щоправда, місцевим у поміч посилали молодиків із польської армії, а коли дорога вже була до кінця зведена і розпочалося будівництво самої обсерваторії, то працівників почали вже наймати, а їхня робота оплачувалася. Так у цих місцях з’явилося багато охочих підзаробити. Хтось тягав будівельний матеріал на гору на конях, а хтось — на власних плечах. Таке сходження займало дві з половиною — три години, тож за один робочий день можна було зробити дві «ходки», бо більше ніхто б не витримав просто фізично.
За одну «ходку» давали 12 злотих — платня для цих місць на той момент більше ніж конкурентна. Додаткову копійчину можна було отримати за доставку наверх продовольчих та інших товарів. Непросто було доставляти наверх воду, яка в умовах важких фізичних навантажень є найбільш необхідним продуктом.
Для доставки вологи наверх використовували, зокрема, воду із джерел, що розташовані на схилах Піп Івана. Також працівники збирали дощову воду у спеціальні резервуари. На горі для робітників працювала кухня, аби можна було поповнити сили, проте умови праці все одно залишалися суворими, і гуцули називали її каторжною. Погода не завжди була прихильною до робітників (а змінюється вона в цих місцях дуже часто).
Підйом на гору Піп Іван біля села Шибеного розпочинається стрімко. Біля крутої дороги стоїть капличка.
— Ми з вами зараз на місці каплички, — говорить Ігор Цепенда, ректор Прикарпатського національного університету. — Вона дуже символічна, була збудована у 2011 році. Це було зроблено, коли в 2009 році наш знаний польський колега — [міністр із міжнародних справ канцелярії польського президента Маріуш] Хандзлік, який багато робив для того, щоб реалізовувався цей проєкт. Він у 2009 році казав: «Ми в 2010 році маємо бути на Попі Івані і дивитися на зорі». Ну, ви знаєте, 10 квітня 2010 року президентський літак розбився, на його борту був і Хандзлік, і багато інших друзів, які нам допомагали. В пам’ять про них зробили цю капличку. Вже така традиція, що ми, піднімаючись на гору, згадуємо їх, молимося за їхні душі і також за всіх нас, щоб успішно зійшли і [все задумане] реалізували.
Перед сходом нам проводять інструктаж рятувальники ДСНС, які базуються на вершині гори — в обсерваторії – і звідти слідкують за ситуацією в околиці. Під час сходження важливо слідкувати за теплотою одягу та охолодженням, адже фізичне навантаження за теплої погоди змусить добряче повпрівати. Але вже вище горою температура понижується, а вітер посилюється, і підхопити застуду за таких умов нічого не вартує.
Рятувальники радять реєструватися перед сходженням у ДСНС, особливо взимку, аби у випадку непередбачуваних ситуацій вони знали, кого і де приблизно шукати. В умовах суворої погоди кожна година пошуків може бути вирішальною — так, у лютому цього року в біду потрапила група з восьми туристів. Начальник 4-ї спеціалізованої пошуково-рятувальної групи Тарас Бринда розповідає:
— Згідно зі статистикою погодних умов, які ми тут на постійній основі ведемо вже четвертий рік, тут повністю ясних днів — з ранку до вечора — на рік в середньому буває 80 днів. А взимку тут більшість часу видимості немає, вона тут буквально 5−10 метрів перед собою. <…> Коли є ще сніговий покрив, все зливається у хмари, туман, то загубитися, втратити концентрацію [дуже легко], і ти вже не знаєш, куди йти.
Вищезгадані туристи не зареєструвалися у рятувальників та проігнорували штормове попередження, яке було оголошено напередодні. Під час сходження погодні умови різко погіршилися. Двоє туристів (один з яких був керівником групи — людина досвідчена) загинули, не дійшовши 200 метрів до пункту МНС-ників. Ще двоє отримали сильні обмороження. Вся група не трималася купи, та лише трьом вдалося дістатися до рятувальників в умовах обмеженої видимості й повідомити про біду. Керівник групи був в одному «флісі» та футболці. Решта товаришів сиділа навколо нього, намагаючись зігріти власним теплом, утім чоловік замерз до смерті.
Ми піднімаємося стрімкою дорогою. Це водночас жолоб для дощової води, маршрут для піших туристів і дорога для тих, хто піднімається на гору на квадроциклах. Час від час цією дорогою на старенькому ГАЗі проїжджають рятувальники. Як запевняють ті, хто сходив на Піп Іван не один раз, найтяжчі – перша і остання ділянки шляху. Крутий підйом завершується на полонині Веснарка.
— Це чиясь хата, тут хтось живе? — питаюся я у одного із рятівників.
— Це полонина, тут худобу пасуть, роблять сир, бринзу, сметану. Влітку три чи чотири місяці тут сидять.
— З травня по серпень?
— Так, десь з кінця травня, але теж в залежності від погоди. Якщо потепліло і травень теплий, — то трішки швидше виганяють [худобу]. Вони нещодавно зігнали худобу, десь тиждень-два тому.
— І вони приходять і довго тут живуть?
— Ну, десь три місяці.
— От прямо тут і живуть три місяці? Не спускаючись?
— Ну, може, інколи спускаються…
Оскільки худобу вже спустили на низину, колиба — сезонне житло пастухів — і стайня виглядають закинутими, втім охайно. У колибі є піч, приміщення для ночівлі та кімната, де зберігають сир. Під час сходження та спуску тут нерідко зупиняються туристи, аби перепочити. Одного разу тут сталася сильна пожежа, і з тих пір одну з колиб почали зачиняти від подорожніх. За 30 метрів від неї – джерело. Піднімаючись на полонину, вперше за весь маршрут виходиш із карпатського лісу на просторе місце. Оку відкривається перший краєвид на гори, після чого розумієш, наскільки високо піднявся.
Далі ти знову заходиш в густий ліс, і стежка стає більш спокійною та рівною. Навколо виростають височенні старезні смереки, вищі гілки яких затуляють денне світло, а нижчі від нестачі проміння та віку вже втратили свої густі гілки. Земля під ними вкрита суцільним килимом із моху. Знаходячись тут, згадуєш історії з середньовічних казок чи, можливо, книжок Толкіна, де головний герой іде лісом, втомлюється, лягає відпочити на густий зелений мох і засинає, хоча йому в жодному разі не можна цього робити. Але ми не зупиняємося, а йдемо далі. Шлях веде до озера Марічейка — це 1510 метрів над рівнем моря. Як і з усіма струмками, потоками та водоспадами, у гуцулів це озеро має свою історію виникнення — авжеж, пов’язану з коханням.
Отже, колись була пара — Іван та Марічка, — і коли на їхнє село наступали вороги, дівчина сказала Іванові бігти до села, аби попередити рідних про небезпеку, а сама взялася заплутати недругам дорогу. Селяни врятувалися, але дівчина загинула. І, як переповідають місцеві, від сліз її коханого Івана і виникло озеро Марічейка, а навколишній ліс назвали Дівочим. Інша ж версія — ще більш фантастична: ніби від того, що Марічка загинула, затрясло гори, небо зайнялося блискавками, на голови загарбників посипалося каміння — і врешті пішла така злива, що утворилося озеро, в якому вбивці і потонули. Проте це озеро виглядає незагрозливо, а дуже навіть мальовничо.
Туристи тут нерідко стають табором — і влітку майже весь берег озера заставлений наметами. На жаль, в той час, коли ми пристали біля Марічейки, неподалік виднілася чимала купка сміття, яку залишили поза собою подорожні. Порожні пластикові пляшки та обгортки лежать компактно, але ж туристи не забрали їх із собою. Час від часу сміття забирають рятувальники, однак у них не завжди є час і сили спускати великі маси непотребу на низину.
Після озера Марічейки ліс починає потроху рідіти, а смереки помалу замінюють чагарники. Фінальний відрізок шляху знову набирає крутизну. Оскільки дерева більше не захищають від гірського вітру, той починає пронизувати своїм напором. До слова, місцеві не називають гору Піп Іван — у гуцулів вершину звуть «Попіван» (тобто той, хто попіває, поспівує).
Ще з давніх-давен Чорногора — гірський масив, де розташований Піп Іван — була священним місцем для язичників. Тут пращури гуцулів мали святилище і робили жертвоприношення. У ніч на Івана Купала тут розпалювали величезне вогнище на честь Чорнобога. Також дівчата вірили, що зілля, зібране проти цієї ночі на вершині гори, є чарівним і володітиме приворотними властивостями.
Остання ділянка сходження найтяжча. Шлях по лисій верхівці гори бере різко вверх. Тут, на висоті дві тисячі метрів над рівнем моря, погода вередлива, і високогір’ям ковзають хмари, які можуть повністю закрити мандрівнику огляд. Втім нам пощастило — незважаючи на те, що кілька днів тому на горі Піп Іван вперше за сезон випав сніг, погода під час підйому була ясна. Останній ривок — і перед очима з’являється обсерваторія, яку нині називають Білий слон.
— Є багато історій на цю тему [виникнення назви обсерваторії, — Ред.]. Одна з найбільш простіших і найбільш привабливих — це її вигляд взимку. Якщо подивитися на неї взимку, то вона дійсно нагадує слона, обліпленого снігом, — зазначає ректор Прикарпатського національного університету Ігор Цепенда.
Переді мною постає двоповерхова кам’яна будівля із двома невеликими баштами. Вікна заколочені. Збоку облаштований пункт перебування ДСНС-ників. Після сходження важко уявити, як тут діяла обсерваторія — не кажучи вже про те, як її взагалі тут побудували. 1938-го року тут відкрили повноцінний будинок, покритий мідним дахом, а спостережну вежу увінчував шестиметровий купол.
Обсерваторія складалася з 43 кімнат, з яких у різні сторони світу дивилися 57 вікон. Тут було все для роботи і життя: безпосередньо житлові кімнати, кабінети, кухня, їдальня, світлиця, вітальня, приміщення з радіостанцією, зал з метеорологічними інструментами, котельня; акумуляторна, що містила 240 великих акумуляторів; та безліч господарських будівель.
На урочисте відкриття обсерваторії, якій дали ім’я польського державного діяча Юзефа Пілсудського, на гору прибула ціла делегація з високих польських чиновників та науковців. Її керівником було призначено Владислава Мідовича — вихідця із сусіднього села Микуличин. Він поселився в обсерваторії із дружиною Антониною та п’ятирічним сином Яцеком. Але пропрацював астрономічний центр не довго — 1 вересня 1939 року Третій Райх напав на Польщу і розпочалася Друга світова війна. У перші дні війни обсерваторія фактично втратила зв’язок із зовнішнім світом. На гору була прокладена телефонна лінія, але працювала вона геть погано, тож Мідович розпочав евакуацію наукового центру.
Найцінніше обладнання було розібране і вивезено до Польщі, а секретне устаткування, яке транспортуванню не підлягало, знищили на місці. Недовгий час тут перебував спостережний пункт угорських військ. А 1944-го місцину остаточно зайняли радянські війська. Довгий час червоноармійці не наважувалися входити у будівлю обсерваторії, оскільки думали, що та замінована. Пізніше ж КДБ готувалося зробити тут певний секретний об’єкт, утім згодом відмовилася від цих планів.
— В кінці 50-х — на початку 60-х років була розроблена проєктно-кошторисна документація Комітетом Державної Безпеки, який цікавився цим об’єктом. Вони хотіли його відновити. З якою метою — ніхто не знає; але, скоріше за все, це мав бути якийсь об’єкт військового спрямування. Можливо, РЛС [радіолокаційна станція, — Ред.], який потім був зроблений у Мукачевому. Але в кожному випадку ці креслення є, і до певної міри нам де в чому допомогли, тому що вони відкрили нам нові джерела, які наші ДСНС-ники використовують для води, — говорить Цепенда.
З тих пір обсерваторію остаточно визнали зруйнованою, а все, що ще лишалося там лежати, розтягло місцеве населення. Розібрали і мідний купол оглядової вежі.
— Об’єкт знищувався природою, а ще більше — людьми. Тому що багато [людей] собі на пам’ять брали цеглу, і поступово він знищувався. З іншого боку, був знищений дах. Таким чином, взимку висота снігу була на висоті найвищого поверху, а потім це все відтаювало. Об’єкт набрав велику кількість вологи, — продовжує ректор.
Усе, що нині лишилося від того, що у 30-х роках було інтер’єром обсерваторії – це паркет. Він і досі поскрипує під ногами у деяких кімнатах закинутого будинку. Разом із редакторкою сайту Білий слон Яною Стадільною оглядаємо обсерваторію:
— Багато чого лишилося — ми можемо навіть фрагменти паркету побачити і львівської цегли Райс.
Усередині вже потроху починається будівництво — відновлення обсерваторії як майбутнього наукового центру.
— Ось тут автентична цегла.
— З маркуванням?
— Якщо тут розчистити, там видно — Райс.
Ректор Прикарпатського національного університету Ігор Цепенда розповідає, як йшли перемовини щодо реконструкції:
— З 2008 року, спільно з Варшавським університетом, ми почали вести розмову про відновлення їхньої обсерваторії. Це була їхня обсерваторія до 1939 року, і ми виступили з ідеєю, щоб ми розпочали ці роботи. Спочатку Варшавському університету це було нецікаво, тому що вони мають велику астрономічну обсерваторію в Чилі, для них (і в цілому для європейських астрономів) цей об’єкт не є цікавим, тому що багато хмарних днів, і з точки зору астрономічних досліджень в цьому плані найкращою є Південна Америки.
Але в 2012 році реконструкція все ж розпочалася. А вже у 2013-му через відсутність фінансування роботи призупинилися. Через рік Прикарпатський національний університет уклав угоду з Державною службою з надзвичайних ситуацій, і у обсерваторії було вирішено обладнати окремий рятувальний пункт. З тих пір рятувальники почали здійснювати експедиції на гору, аби зорієнтуватися, як обладнувати об’єкт.
Спершу умови для базування співробітників ДСНС були фактично відсутні. Рятувальники мешкали в наметах і спали на карематах — при цьому взимку температура тут опускається майже до -30°C.
— Звірі хижі є? — питаю я у одного з рятувальників, Тараса Бринди.
— Є.
— А траплялися зустрічі з ними?
— Траплялися.
— А що тоді робите?
— Звір у переважній більшості випадків, оскільки у нього органи чуття і інстинкти краще за людські розвинені, зазвичай перший чує чи бачить людину, і він її уникає. Але у мене бували такі випадки, що ми, скажімо, проходили через зону жерепу, і ми десь почули, що поруч є звір — чи то ведмідь, чи то олень, — що він нас відчув. Якийсь шум є – і він віддаляється. Раптовий такий шум чуєш — тварина відпочивала, почула тебе і одразу намагається максимально віддалитися.
— Тобто зазвичай не нападає?
— Не нападає. У мене вже тут пішов п’ятий рік роботи, я не стикався із нападами диких тварин.
Уже три роки рятівники ДСНС перебувають в обсерваторії на постійній основі. Пункт уже облаштовано, а у невеличкому гаражі обсерваторії стоять квадроцикли. Рятувальник Тарас ділиться:
— Змінився алгоритм ліквідації надзвичайних ситуацій у цій місцевості. [Раніше] чи на самій горі, чи на її схилах йшов дзвінок (тут в принципі GSM-оператори не мають стабільного покриття), людина мала ще знайти місце, де зателефонувати. Якщо це було у вихідний день чи неробочий час, ще був [потрібен] час на збори, виїзд — взимку найшвидше сюди могла прийти допомога за мінімум чотири — чотири з половиною години і більше (в залежності від пори року, пори доби, погодних умов, температури вітру, видимості). Якщо все це було суворіше, час регування збільшувався. <…> Зараз бувають такі ситуації, що з кимось із членів туристичної групи стається біда, і немає покриття, один з членів групи приходить сюди, просто виходить за 10−20 хвилин <…> — нам повідомляють про проблему, і ми зараз реагуємо тут, на місці. Тобто можна сказати, що час реагування пришвидшився у чотири-п’ять разів.
Нині працівники Прикарпатського національного університету спільно з Варшавським університетом готують амбіційний проект із відновлення на Попі Івані астрономічних спостережень і, відповідно, встановлення на горі телескопу, який буде спостерігати за зорями. Для цього на даху будівлі встановили новітній пристрій Lufft WS800-UMB -впродовж двох років він спостерігатиме за змінами погоди: фіксуватиме інтенсивність і характер опадів, силу вітру, температуру і, звісно ж, ясність та записуватиме дані на жорсткий диск. Апарат належить Астрономічній обсерваторії Варшавського університету.
Покажчик на вершині гори Піп Іван / Фото: Богдан Амосов / Радіо НВ
— Перше, що їх цікавить на сьогоднішні день — це хмарність, сила вітру, а відповідно, і температурні режими, вологість, сонячне випромінювання. І за результатами всіх цих даних буде прийматися рішення про телескоп. Що стосується попередніх оцінок, хмарність дуже висока, — а якщо висока захмареність, то автоматично відпадають телескопи оптичного характеру, — говорить Ігор Цепенда.
Втім, будівля обсерваторії буде використовуватися не лише для самих астрономічних спостережень — облаштування наукового центру на горі Піп Іван дасть можливість розпочати вивчення біологічного різноманіття Карпатського регіону, відзначає освітянин:
— Ми дивилися на нього не тільки як на астрономічний об’єкт, метеоспостереження, але й гарний науковий об’єкт для [дослідження] екологічного біорізноманіття. <…> Зараз багато науковців цікавляться порівняльним аналізом карпатського і альпійського простору.
З вершини Попівана відкривається приголомшливий краєвид: в одну сторону тягнеться чорногорське високогір’я до Говерли; в іншу — зеленими рядами, ніби морські хвилі, гори віддаляються у сторону Румунії. Піп Іван підноситься на 2020 метрів над рівнем моря, і довгий час вважалося, що саме він є найвищою вершиною українських Карпат.
Зі зворотної сторони обсерваторії на цеглі та траві видно ще не розталий сніг. Хоча під час нашого сходження погода була ясною, вона швидко змінилася вже на самій горі. На Піп Іван насунулася велика хмара, температура знизилася, вершину почав пронизувати холодний вітер. Ми почали спуск…
І хоча Чорногора — далеко не Гімалаї (і навіть близько не Альпи), гірські умови тут відчуваються. Наостанок рятівник Тарас Бринда говорить мені:
— Перш за все, людина має усвідомлювати, що вона робить; усвідомлювати, що таке гори; усвідомлювати свої можливості, свій досвід. Бо навіть, здавалося б, хто може сюди влітку вийти без великої небезпеки в хорошу погоду, для нього взимку, восени чи весною вийти — це дуже велика небезпека. Тобто людина має справді усвідомлювати всі небезпеки, рівень її спорядження, фізичної підготовки, досвіду і розуміти, чи по силам їй це зробити, не наражаючи себе на ризик чи небезпеку. Я, перш за все, всім туристам бажаю усвідомлено планувати подорожі і вибирати маршрути.
