34-річний ветеран Артем Лутченко відразу після повномасштабного вторгнення приєднався до тероборони Київщини, згодом пройшов через пекельні бої біля Лисичанська на Луганщині.
Разом з побратимами він пережив оточення переважаючих сил ворога. Підрозділ Артема мужньо протистояв зокрема атакам вагнерівців.
На його очах гинули найкращі друзі, та й сам захисник не раз прощався з життям. Після важкого поранення боєць пережив дві клінічні смерті, пройшов важку й тривалу реабілітацію та дивом уникнув ампутації ноги.
Всі перипетії долі привели його до найважливішої зустрічі в житті – з коханою дівчиною, а нині вже дружиною, з якою ветеран познайомився під час лікування в Івано-Франківську.
Про власний досвід на війні, шлях до повернення в цивільне життя та пов’язані з цим труднощі, разом зі своєю історією кохання Артем Лутченко розповів у інтерв’ю «Західному кур’єру».
Далі – пряма мова Артема Лутченка.
Від Києва до Лисичанська
Я народився у Київській області, в Чорнобильському районі. В перший день повномасштабки долучився до територіальної оборони Києва. Наша рота стояла з боку Пуща-Водиці, очікуючи наступ ворога з Білорусі. Тоді участі в боях ми не приймали, по нас лише періодично «прилітало».
Коли росіяни відступили з Київщини, ми пройшли навчання і нас, в складі 244-го батальйону ТрО, відправили на Луганщину. На той момент там була дуже складна ситуація. Поступово формувався Лисичанський котел. Нас відкомандирували тримати оборону в село Комишуваха, прикриваючи підрозділи Нацгвардії та 10 гірсько-штурмової бригади.
Ми змогли втримувати ці позиції в дуже складних умовах. В нас була гарна підготовка. Нас тренував командир роти, який пройшов АТО. Думаю, завдяки його настановам я досі живий.
Між нашою позицією та точкою дислокації підрозділу було понад 300 метрів відкритого поля, яке повністю прострілювалося. Ворог з одного боку сидів від нас метрів за сто, з іншого – за тридцять. Буквально через дорогу. Ми з ними перекликалися, матюкали один одного. Досі пам’ятаю це моторошне відчуття. З тих пір і до сьогодні я прокидаюся вночі від будь-якого шереху. Тоді мені здавалося, що я, ніби в джунглях поруч зі звірами, борюся за своє життя.
Два тижні ми тримали позицію досить спокійно, якщо для війни це слово взагалі підходить. Нас обстрілювали, але без втрат. Більше працювали по Лисичанську – артою, градами. Пам’ятаю таку ніч, коли здавалося, що небо просто палає.
Потім у нас почалися проблеми з забезпеченням, бо росіяни постійно атакували нашу логістику з артилерії, мінометів. Окремо за нами слідкував сильний снайпер, який кошмарив нас кожного разу, як тільки ми намагалися піти по воду чи припаси. Дійшло до того, що від голоду і спраги ми змушені були збирати дощову воду, гризти кору дерев.
Одного дня наш побратим, який був в АТО, умудрився поцілити з радянської гвинтівки в їхнього снайпера, коли той вкотре працював по наших хлопцях. Він його чи то поранив, чи вбив, але «снайперка» з того напрямку замовкла надовго. Це дуже розізлило росіян і нас почали штурмувати з усіх сторін.
Кулі свистіли так, що я був впевнений – я тоді помру… Десь п’ять годин тривав дуже запеклий бій. Це була наша перша серйозна сутичка. Як ми дізналися пізніше, нам протистояли вагнерівці.
Ми вистріляли всі патрони, які змогли занести на позицію за останні п’ять днів. Кількох москалів вдалося поранити, один підірвався на гранаті. Але, на жаль, ми також понесли втрати…
Мій побратим Гордєй, з яким ми були разом в теробороні, загинув під час мінометного обстрілу. Його розірвало на шматки. Моторошне видовище, яке через роки все одно стоїть у мене перед очима. Тіло окремо, руки окремо, обличчя… Все, що змогли, ми зібрали у пакети і, згодом винесли з собою.
Поранення і дві клінічні смерті
Дуже добре пам’ятаю, коли і як отримав поранення. Це сталося 8 червня 2022 року. Росіяни повністю оточили нашу позицію, а хлопці по рації передали, що до них на підмогу рухається танк. В нас була тільки стрілецька зброя, тому протистояти йому ми не мали чим. Було прийнято рішення про наш відхід. На той час нас було п’ятеро з 13 людей. Решта були «300» і «200».
Ми очікували танк ввечері, але він прибув зранку і відразу почав по нас працювати. Ми стали відходити. За нами рушила їхня піхота. Нам треба було перебігти триста метрів через поле. Ми чекали на димові снаряди, які мали запустити з іншої позиції, щоб прикрити наш шлях. Але нас помітив російський мавік, почався інтенсивний мінометний обстріл.
Чітко пам’ятаю момент, коли я побачив снаряд, який ламає гілки дерева, падає і розривається прямо у мене біля ноги. Такого болю в житті я не відчував. Здавалося, що голова от-от трісне. Все було ніби у сповільненій зйомці. Секунда здавалася годиною…
Мене відкинуло вбік, контузило. Кров з ноги витікала літрами. Побратим допоміг накласти турнікет. Біля мене розірвався ще один снаряд і всі осколки зайшли мені в бік тулуба, порвали більшість органів. До легені не вистачило якихось двох міліметрів.
Евакуювати мене прибув особисто командир. Їхати до нас під шквальним обстрілом противника було дуже ризиковано, він не хотів піддавати небезпеці хлопців. По дорозі до стабілізаційного пункту в мене сталася клінічна смерть, але якимось дивом мене привели до тями. У госпіталі в Бахмуті я пережив другу клінічну смерть, але знову опритомнів.
Дивом уникнув ампутації
В Бахмуті лікарі сказали мені, що, скоріш за все, відріжуть ногу, бо «там нічого не лишилося». Міна, яка прилетіла, повністю зірвала «м’ясо» з гомілки. Але такі операції у Бахмуті не проводили, для цього мене перевезли у Дніпро.
По дорозі у швидкій я був у відключці, але, навіть без свідомості, почувши звуки авіації, шитий-перешитий вискочив з ліжка. Лікарі заспокоювали мене, що це наші літаки. Але я не міг сприйняти цю інформацію, поки мені не вкололи заспокійливе.
Наступний мій спогад вже у лікарні Мечникова. Консиліум лікарів по черзі підходив до кожного з пацієнтів в палаті. Я з відчаєм чекав своєї, бо боявся почути, що мені ампутують ногу. Але на мій подив, після огляду, лікар сказав, що я щасливчик і кінцівку мені збережуть завдяки тому, що вціліла кістка.
Ногу треба було терміново «чистити», а такі втручання у Мечникова не проводили, працювали з важчими пацієнтами. На операцію мене відправили в Івано-Франківськ.
Ми їхали потягом. Дорога була дуже важка. Стояла спека, а я й без того ввесь час температурив 39-40. Антибіотики не допомагали. Очевидно, в нозі почався серйозний запальний процес.
В госпіталі Івано-Франківська мене прооперували. Наркоз був місцевий. Пам’ятаю, як кричав на всю лікарню. До нашої палати збігся персонал. Як виявилося пізніше, серед цього натовпу була і моя майбутня дружина, яка на той момент, працювала реабілітологом як волонтер.
Про кохання життя
Познайомились і поговорили ми трохи пізніше, коли моя Марта, разом з іншими реабілітологами, прийшла в палату мене підтримати. Їх було сім чи вісім, веселили мене, казали, що все буде добре. Марта тоді мені дуже сподобалася. Вперше позалицятися до неї я наважився, коли відходив від наркозу. Вона мене «продинамила», а я прийняв рішення, що буду її добиватися.
Через місяць мене виписали зі стаціонару, бо прибували важчі пацієнти. Я приходив в госпіталь на процедури. Потім поїхав у Київ в свою частину, звідки мене відправили на повторну реабілітацію ще на місяць.
Я спитав у Марти, чи готова вона займатися моєю ногою, і вона погодилась. Так я знову опинився в Івано-Франківську. Моєю реабілітацією займалася суто вона і якось так сталося, що ми почали проводити разом все більше часу. Гуляли парком, біля озера…
Коли місяць, який мені виділили на лікування, доходив до кінця, я зізнався їй в коханні. З того моменту ми почали зустрічатися.
За рік, в лютому 2023 року я зробив Марті пропозицію.
Я дуже хотів освідчитися в ресторані, але то був початок періоду локдаунів і, саме там, куди я запросив її на вечерю, раптово вимкнули світло.
Пригадую, як ми йшли додому. Всюди була тотальна темнота. На цілій вулиці світилася тільки одна нещасна лампочка біля банкомату. Я подумав: зараз або ніколи. Дістав з кишені каблучку, став на коліно та сказав: «Виходь за мене».
Вона була дуже розчулена і сказала «так». Ці зворушливі моменти ми згадуємо донині.
Хотів повернутися на фронт
Попри важкі поранення та шлюб з коханою дівчиною, я дуже не хотів звільнятися із ЗСУ. Мене відправили в частину на Чернігівщині сидіти на рації. Одного разу я потай помінявся місцями з хлопцем, який їхав на позиції. Довелося зробити це без відома командирів, які не хотіли відправляти мене «в поле». А я був впевнений, що зможу бути з усіма на рівні.
Замість цього хлопця я провів на позиції два дні. На другий день увечері, в посадці, я підвернув ногу. Вона почала набрякати. Я думав, що все пройде, але коли моя нога почала розривати берц, в який я був взутий, за мною прислали авто і відвезли в частину. Тоді начмед мені прямо сказав, що моя військова служба закінчилася.
«Як же вони задовбали. Всім показують, що в них немає ніг»
Коли мене «списали» я почував себе дуже винним. Думав, що підвів людей, з якими служив.
Якийсь час я провів повністю в чотирьох стінах, не виходячи на вулицю. Спілкувався тільки із дружиною.
Я розумів, що так далі не можна. Треба шукати собі якесь заняття. Почав таксувати через один з мобільних додатків. Вирішив, що так, хоч якось буду спілкуватися з людьми.
Спочатку все йшло добре. Потім раз, другий, далі час від часу доводилося перевозити таких людей, які, як я думав до цього, існують тільки в російській пропаганді. Дивно було бачити їх в Івано-Франківську, ще й везти на своїй машині. Клієнти, звісно, не знали, хто я. Просто говорили, що думають про якусь новину по радіо, наприклад.
Одна жінка, по дорозі в лікарню до родича, пораненого на фронті, сильно скаржилась на життя. Як вона втомилася від війни і «коли це все закінчиться?». Бо їй дуже не з руки того родича відвідувати, не вистачає часу. Я стримувався з усіх сил, але в ті секунди в мені вирувала дуже недобра агресія. Комусь важко відвезти в лікарню пораненому захиснику апельсини, а хтось сидить в посадках в голоді, холоді і не скаржиться. Бо знає, що мусить…
З кожною схожою ситуацією я почав боятися, що в один момент не зможу стримати емоції. Втрачу контроль, і не дай Боже, хтось постраждає…
Крайній випадок, який підштовхнув мене полишити таксування, пов’язаний з дівчиною, яку я віз в посольство підписувати якісь папери замість сестри. Цілу дорогу вона розповідала, як важко їй, біженці з Прикарпаття, живеться у Італії.
На половині дороги в мене в голові почали звучати матюки. Звісно є люди, які змушені були виїхати, бо дійсно втратили все. На Київщині я бачив такі речі на власні очі. Але це був точно не той випадок…
Цю поїздку я ледве витримав. Думав зірвуся і скажу їй, щоб котилася в свою Італію чим скоріш…
Навіть зараз, коли я повністю адаптувався до цивільного життя, все одно відчуваю певну замкненість перед оточуючими. Іноді просто боюся зайвий раз з кимось заговорити. Раптом він скаже щось таке, що зможе спровокувати мене на грубість…
Якось ми з дружиною гуляли по центрі міста і попри нас йшов хлопець на протезі. Штанка на протезованій нозі були підгорнута. Його оминула молода пара, і дівчина сказала фразу, яку ми з Мартою почули: «Як же вони задовбали. Закочують штани і показують всім, що в них немає ніг». Добре, що поряд в цей момент була дружина. Бо в мені пробудилася така агресія, яку важко було контролювати.
Хотілося підійти і розказати тій дівчині, що пережив цей хлопець, яку біль витерпів і терпить, щоб на тому протезі ходити. І, що штани він закочує не для того, щоб вона бачила його травму. А просто тому, що штанка заважає рухатись, людина може впасти. Через свою необізнаність люди можуть робити і говорити жахливі речі…
Дві вервиці
Бували і приємні моменти. Коли в Івано-Франківську лікувався мій побратим, який отримав поранення у Краматорську, він, його дружина та я ішли через міський парк. Це був кінець 2023-початок 2024 року. Побратим і я обоє були на милицях. Нас зупинила жінка, почала нам дякувати і подарувала вервиці. Я навіть не знав спочатку, що це таке, як називається. Думав, звичайне намисто з хрестом.
Це було дуже символічно. Бо ще в часи, коли я був в теробороні, мати одного з наших побратимів подарувала нам такі ж намиста зі словами, що поки молитви будуть із нами, ми будемо живі. Я не знав, що на ній моляться, але постійно носив цю вервицю з собою. Після поранення я не зміг її знайти. Думав, загубилась у госпіталі.
Два місяці тому я її відшукав серед своїх фронтових речей, в сумці, в яку дуже довго боявся заглядати через важкі спогади. Вона стояла недоторканна, але якось я вирішив, що треба забрати звідти хоча б годинник.
Шукаючи його, я знайшов папірець. Хотів його викинути, але все таки розгорнув. І – о чудо – там було саме те молитовне намисто. Я був надзвичайно радий. Ніби відчув, що до мене повернулася частинка, якої не вистачало.
Інтерв’ю японцям
Своє перше інтерв’ю я дав японському виданню «Асахі Сімбун» в 2023 році. Журналіста звали Акіра, в нього було відрядження в Україну. За його словами, це ЗМІ – друге за масштабом у Японії.
Він описував людей, які постраждали від війни. Ми зустрілися у потязі. Через кілька днів він набрав мене і запросив на інтерв’ю.
В моєму баченні, з тих пір мало що змінилось. Я, як і раніше вважаю, що головний обов’язок цивільних – не забувати про війну. Будь-яке перемир’я з москалями буде тимчасовим. Не буде Путіна, то буде якийсь інший притрушений дід, що буде скучати за Радянським Союзом. Тому кожен прямо зараз має подумати, як, у разі чого, він буде захищати себе і свою сім’ю. А держава – як мотивувати людей долучатися до армії.
